Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Друзі не погордують — підсоблять, підсадять. А до непевних — чого тобі їздити?!
Вони піднялися з-за столу.
— Про всяк випадок, Михводію, випрощаємося. Може, оце ще сьогодні піду далі. Ну, бувай здоров, пане-брате!
Вони обнялися і тричі мовчки поцілувались. Коли вийшли з хати, то побачили, що німа підкладає поліняку під казан. А в казані шумує сіра м'ясна піна, клубочиться пара, і по всьому подвір'ю розливається гострий дух козиного м'яса.
Омелько уважно, прискіпливо і неквапно перевірив збрую, промацав кожен ремінець і пряжку підпруги та сідла, перевантажив перекидні торби, лантух із дертю. Розсідлав і розгнуздав гнідого.
— Ну, синку, скачи на Лиска! Гоп! — Омелько підкинув малого в сідло. І сам з одного легкого поштовху злетів на Буланка. Ледь торкнув його п'ятами і Буланко зразу ж пішов короткою риссю угору по ярку. Лиско з малим у сідлі — за ним.
Німа підвелася від вогню, витерла очі, що застилав їх дим, і обернулась на вербу, під якою тільки-но стояли коні. А вони вже трюхали риссю вгору по ярку.
Малий обернувся і помахав німій дівчині. І вона помахала малому, потім заглянула у шумуючий казан, тоді подивилась на Михводія.
Михводій, прихопивши лабетою за чубок гнідого, заводив його до стайні, що була продовженням і хати, і комори. Михводій відчув її погляд, спинив гнідого і показав німій дівчині, щоб вона йшла в село.
Німа показала: «Хто ж за вогнем доглядатиме?». А Михводій: «Бери мішок із рештками раків і йди в село. Іди додому. «Німа постояла, постояла, подивилась на шумуюче вариво у казані, на чорний отвір дверей стайні, куди зайшов Михводій, на вершників, що вже зникали за схилом яру. Топнула ногою, вхопила мішок з недоїденими раками і побігла вгору ярком. За вершниками.
А бігла вона швидко, легко, зовсім не так, як бігають дівчатка, розкидаючи нарізно ноги.
Коли вона вибігла нагору з ярка, то вершники були вже далеко від неї. Сонце сідало, і коні коливались темними абрисами в золотім розпеченім повітрі останніх липневих днів.
Обличчя німої скривилось у сумну якусь посмішку, вона щось болісно замукала. Але бігу не спинила, хоча це її і не наблизило до вершників. Козак направляв коней не прямо в село — вони просувались попід лісом, якраз на середині підйому з річкової долини.
Малий зосередився і вчепився з усіх сил у кульбаку, прихопив, як міг, боки коня ногами. Він боявся впасти, та ще більше боявся виявити свій страх і напругу перед «батьком» Омельком.
Нараз батько Омелько спинив Буланка. Спинився і Лиско.
— Чого ви, батьку?
— Все ми з тобою біжимо та біжимо! Дай хоч на мить перепочину та очі порадую — селом помилуюсь! Бач, як на таці, все село перед нами лежить? А хатиночки які чепурні білесенькі. А садочки вишневі зелені, як темний смарагд. Он і полукіпки золоті, і стерня така ж наче. А річка? Ну тобі скло, кришталь чистий!.. А он, бачиш, яке торжище — вози, намети, коні, воли, людське юрмище. Тільки штандарту посередині не вистачає, та щоб сурма сурмила — і був би справжній військовий табір!..
Вони спинились на сугорбі, і знизу до них долинали від села людські голоси, дитячий лемент, іржання коней, мукання худоби, гавкіт, кудкудакання та поодинокі крики гусей.
Малий таки задивився на село, а батько Омелько вже нишпорив очима по околицях села, по узліссю, по навколишніх горбах.
Скрізь було, як у всякому селі на заході сонця. Із дібров та левад повертались череди худоби і турми овечок, з полів з-за гаю тяглися вози зі снопами, ішли люди з поля.
Тільки в одному місці, на сході, на добре освітленому вечірніми червоно-золотими променями тлі смарагдово-синього сосняку з'явились чотири вершники. Але знаходились вони так далеко, що якби не рухались, то Омелько міг би подумати, що то якісь золотаві цятки кущів, чи ще чогось. Але вони рухались, і рух виявляв у них вершників.
Вони рухались навпроти Омелька і виходили на прямісіньку дорогу на торжище.
— Дивись, синку, оно просто перед нами отамо місточок. Від містка праворуч — здоровенне темне дерево. Бачиш?
— Бачу.
— Ото там нам зготували карасів у сметані, ти знаєш.
— І вареників з вишнями.
— Отож, ми не поїдемо туди навпростець. А чому?
— А чому?
— А тому, що коли їдеш навпростець, то тебе зразу побачать і зрозуміють, куди ти їдеш. Як же манівцями, то можеш побачити часом щось цікаве і корисне. Та ще й застерегтись…
Тут вони почули далеке мукання німої.
Озирнулися — вона поспішала до них глинистим схилом, де не було ніякої дороги.
— Зачекаємо німу?
— Ні! Ти їй подарував намисто з дукачем. Я її раками пригостив. Тепер нам треба робити своє. Та й не личить козакам багато з бабством возитись. Тепер тримайся. Пускаю Буланка чвалом.
Омелько не голосно, але пронизливо свиснув, і кінь з місця влупив по гарячій дзвінкій стежці. Лиско за ним.
Повз них пролетіли тернини, обсипані рясною сивою ягодою, кущі шипшини із червоніючими кораловими ягодами, ще не звезені з поля золоті полукіпки, срібні зарості верби над вузеньким ручаєм.
І ось вони вже у блакитнім затінку самого ложа річки. Тут все блакить: і пісок, і зелень, і темні вільхи і вицвіла блакить неба у відбитті склистого річкового плеса.
З розгону пустили коней на правий південний берег. Коням на цьому броді було лише по черево. Але праворуч і ліворуч видно було, що вода чорна, глибока.
Як витяглись коні з річкового урвища на курну дорогу, Омелько пустив Буланка укороченою риссю.
Знов послабився всім тілом, попустив руки з вуздечкою та нагаєм.
Малий спробував теж так вмоститись у сідлі, щоб у нього метелялись руки й ноги, щоб був він розслаблений, як і його «батько» Омелько.
Вони зігнали з дороги курей, що купались в куряві. Якийсь рудий псюга зі жмаками недолинялої шерсті на ребрах кинувся з гавкотом на вершників. Та Омелько якось особливо цмокнув на собаку, і той, винувато заметелявши хвостом, відбіг до тину. Ця широка дорога йшла, звиваючись, до містка.
І коли Омелько побачив за хатами височенну грушу, він завернув праворуч на глинисту вулицю. Тут копита вдарили по землі, як по барабану.
Перед похиленим тином, за яким буйно цвіли височенні мальви, Омелько спинив Буланка. Лиско теж спинився.
І зразу, ж з-за тину, за яким буйно підносилось всяке зілля, з'явилось не менше десяти дитячих голів: одні старші, другі менші, треті ще менші. Деяких замурзаних облич не було видно — тільки рученята, що чіплялись за верх тину, та блиск очей крізь розшарпане плетиво лозин.
Вискочила за ворота чорнява продавщиця полотна.
— Заходьте, заходьте, дорогі гості! Все вже готове! Підхопила за узду Буланка і завела у двір.
За нею найбільша дівчинка, років тринадцяти, вже із заплітками в чорних косах, взяла за узду Лиска і повела у двір.
Омелько торкнув Буланка, і кінь став на коліна. Дітлахи, що щось щебетали, хихикали, шепотіли, враз завмерли, витріщили очі на Буланка і роззявили рота.
Потім всі, як за командою, обернулися до Лиска і його малого вершника. Хлопчик, як і в обід на торжищі, з'їхав по гриві Лиска на землю, тільки цього разу не впав і коліна не подер…
Чорнява молодиця камешилась біля козака і хлопчика. Показувала і так, і так сорочечку та штанці. Пошиті гарливо, а не будь-як, аж три рази шви пройдені.
— Я, козаче, твоєму малому любисток з чередою в єндолі запарила. От змию йому голову — тоді вже нехай вдягає обнову… Ти, козаче, йди, там уже все зготували, і карасів Настя понесла. Як попораю твого джуру, зразу ми з ним прийдемо… Може і тобі б було голову змити?..
— Мені треба поголитись і голову підголити. Щоб завтра на заутреню службу піти… Ти, синку, слухай тітку Тетяну. Нехай вона тобі голову змиє. — А як же ви без мене? Хто біля коней буде?
— Не скигли. Коней я тут лишаю. Ось тобі твоя велетенська «дагга». — Омелько подав старі заяложені піхви від чинбарської швайки, з яких на ніготь визирала блискуча рукоять. — Скільки там голову змити, витерти? Раз, два — і все! Іди.
