Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Що чути?
— Собаки чогось брехали там, далеко в селі. У них на подвір'ї все тихо. — Ну, тоді спи. Коли тобі час прийде, я тебе підніму.
— Я спати не хочу. Я хочу ще на зорі дивитись.
— Ні, не зараз. Ти повинен добре виспатись — завтра важкий робочий день. Без твоєї допомоги я не впораюсь. І ніж віддай, бо сонний ще пораниш себе.
О півнях козак розбудив малого. Над левадою слався легенький туман. Було тихо-тихо.
Осідлані Буланко і Лиско, а гнідий з лантухами по боках, стояли поруч із копицею і хрупали в шальках овес. Омелько витяг із торби добрий шмат хліба, до нього врізав чималий кусень сала.
— Покріпляйся добре, бо йдемо у похід.
— Справжній?
— Справжній! — Кивнув головою Омелько і заходився очищати тонким стилетом огірочок — тугий з білими смужками від носика і весь у пуп'янках. Розрізав навпіл, мов бритвою, посипав половинки сіллю і потер. Половину дав малому, половину сам схрупав.
— Якби ти тільки знав, синку, як ото в пустелі мені хотілося звичайного огірочка з нашої землиці. Бач, з усього може бути радість і мрія. Навіть з огірка.
Ставало все світліше. Але до сходу сонця було ще досить часу. Омелько зняв порожні шальки з коней, запхав їх у торби. Малого висадив на Лиска, сам злетів на Буланка і підхопив поводи гнідого.
Короткою риссю по густій траві левад вони швидко дістались до млина за селом. Коней вони сховали у верболозі. До самого млина, старого, похиленого, оброслого по даху купами смарагдового моху, вони підійшли пішки. Вода весело плюскотіла через край греблі. А височенне колесо стояло сухим під сухими потоками.
— Ой! Я такого здоровенного колеса у своєму житті не бачив.
— Тихо, дивись і прислухайся!
Омелько схилився і уважно розглядався сліди на вогкій землі перед дверима млина.
Зовсім поруч, над самим ручаєм три ясени знесли віття у передденну синяву неба. І вони так близько росли одне до одного, що малий міг їх руками дістати. Він зайшов між ясени і задер голову, щоб подивитись, як угору піднімаються ясно-сірі стовпи. Побачив, що на висоті може двох людських зростів стирчить сучок. Сухий сучок. Та якийсь дивний, як руками зроблений. — Батьку!
Омелько миттю кинувся до ясенів.
— Батьку! Он там сучок якийсь…
— Я тебе підсаджу! Спробуй пошарпати сучок…
Малий став на плечі козакові. Але не зміг дотягтись до сучка.
— Злізай! Зараз все дістанемо. Омелько опустив малого на землю, а сам прожогом кинувся у зарості до коней. Миттю повернувся назад із сокирою, знайденою на хутірському пожарищі.
Відтрутив малого, примірявся сокирою, куди вдарити. Широко розмахнувся і засадив сокиру у стовбур. Аж дерево загуло.
Тепер Омелько підсадив малого. Той став одною ногою на широкий обух і без усяких зусиль дотягся до сучка.
— Синку. Ти його поторсай туди-сюди.
Сучок піддався і хлопчик видер його з гнізда. Встромив у отвір руку. — Є! — Голосно скрикнув малий і витяг довгий, мов ковбаса, капшук сап'яновий.
— Стрибай! Я тебе вловлю. Хоп! — Омелько вловив хлопчика, поставив на землю, а тоді вдарив кулаком по топорищу, потім шарпонув і видер сокиру із стовбура.
Козак із сокирою в руці, а малий із капшуком і сучком побігли щодуху до схованки. Розстелили кирею і на неї висипали монети. — Ой! Скільки їх тут.
— Тихо, синку! Не заважай. Мені не можна помилитись, а час кінчається. Омелько з купи вихоплював монети, обдивлявся з обох боків і розкладав на три купки. Найбільшу купу засипав назад у капшук, менші загорнув у шматки від старої сорочки малого.
Далі козак швидко відстібнув ремінь з шаблею і перекинув його через праве плече, так що шабля висіла від грудей до стегна. Розкрутив дідів згорток і видобув звідтіля турецький пістоль. Встромив за широкий козацький пояс поруч із чингалом.
— Батьку! А він заряджений?
— Певно, що не заряджений. Для страху. А в бійці замість булави буде. Бачиш — яка мідна куля на кінці.
Далі Омелько скинув чоботи, підкатав шаровари, натягнув стару чорну кирею поверх каптана. Підперезався мотузкою, а замість смушевої шапки натяг якогось клобука з сірою смушевою опушкою.
— Ось тобі пищик. Якщо вгледиш збройних людей — подавай знак. Отак: «піть- піть-піть!». Ну, Господи, не видай. Амінь!
І, прихопивши за повід гнідого, потяг його з кущів на стежку. А далі на дорогу до млина.
Вони одночасно підійшли до млина — здоровань у рудій свиті та Омелько з повідним конем.
— Здоровенькі були, хазяїне! Не чекали так зрання?
— Та всякі бувають люди, як кому треба… Здорові були!
Мірошник здоровенним ключем відчинив вислий замок і розчинив рипливі важкі двері.
Омелько прив'язав гнідого до конов'язі.
Легко зняв лантухи із зерном і, перекинувши зав'язки через плече, поніс у млин.
— Що там у тебе, чоловіче?
— В одному на дерть. У другому віяне мливо на борошно. На шулики на Маковія.
— Тоді тягни нагору міх із мливом і засипай у кіш. Та, гляди, не чіпай закрутку, бо камені на тонке борошно виставлені. А я піду — пущу воду. Омелько засипав у кіш провіяне зерно. У цей час мірошник вийшов із млина, підняв ляду перед потоками. Вода радісно зашуміла в потоках, впала-вдарила на лопаті колеса. Колесо здригнулось. Якусь мить стояло і тремтіло. Та ось колесо зарипіло і зрушилось. Тугий струмінь води бився в лопаті, розливався склистою плівкою по ободу, вигравав рожевими іскрами під першими рожевими променями сонця.
Закрутились у млині вали, корби, здоровенні дерев'яні колеса зубчаті, задвигтіли сірі жорна, припорошені, мов опастю, білим пилком млива.
І тонкою цівкою у корито посипалось тепле пахуче борошно. Мірошник підступив до корита, потер пучками тепле борошно, понюхав і зиркнув на Омелька жовтуватими, наче вовчими, очима.
— Ти, чоловіче, не тутешній?.. Та наче й не ратай…
Омелько випростав долоні з-під вислих обшарпаних рукавів чорної киреї. — Помацай мозолі! — Лагідно сказав Омелько. Та тільки мірошник торкнувся просто кістяних мозолів, як Омелько прихопив його пальці. І мірошник не міг а ні стиснути пальці в кулак, а ні видерти їх з Омелькових рук.
— Пусти! — Якось перелякано і враз схриплим голосом попрохав мірошник. — Це я тобі показав, що я справді працюю! — Омелько відпустив товстенні пальці мірошника і поткнув йому в руки порожній лантух. — Пускай борошно в лантух!
Мірошник, недобре косячи жовтим оком, наставив лантух під струмінь теплого борошна. Та зразу потягся до великого козуба, щоб мірку взяти та відміряти собі за труди свіжого борошна.
— Полиш мірку! — Зупинив його Омелько. — Я грошима плачу! — І побрязкотів за пазухою монетами у капшуку.
Мірошник здивовано скинув брови, відкрив рота, та й закрив, нічого на сказавши.
— Зав'яжи та постав… Тепер засипай на дерть. Та закрути закрутку на дерть. Дрібної мені не треба.
І Омелько пильно дивився, куди повертав закрутку мельник.
А коли дерть переставала вже сипатись, він спитав.
— Тобі скільки — три чи тридцять срібників платити?
Очі в мельника забігали, він став відступати до стіни, заводячи руку за спину.
Омелько вихопив з-за поли киреї пістоль.
— Руки, матері твоїй ковінька! Востаннє питаю: три чи тридцять?
Мельник підняв руки, очі в нього бігали, не могли ні на чому спинитись. — Ну…. нехай… три…
— Добре. Ось тобі три таляри! — Омелько кинув один за другим три грубезні йохимсталяри у кіш. І в ту ж мить щосили повернув закрутку.
Жорна заскреготіли одне об друге.
— Що ти робиш?! Не займай закрутку!!! Пусти мене! — Репетував мірошник, але стояв на місці.
Верхнє жорно вже скреготіло по нижньому — висікало іскри.
Запахло підгорілим борошном.
— Та хто тебе не пускає? Іди. Спиняй. Я вже твої камені посріблив.
Омелько тримав пістоля, вперши ліктя у стегно.
— Іди, іди! Тепер тільки в тебе срібні жорна!
Мірошник боком, боком, попід стіною підкотився до закрутки і в останню мить підняв верхній камінь, бо жорна вже почали зі скреготом крушитись. Омелько боком, не зводячи люфи пістоля з мірошника, вийшов із млина і став навпроти дверей.
