Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Як уже згадувалося в належному місці, Джованні Гамбаріні, до того як став кардиналом, подарував папі на знак покаяння свій палац у Страмбі, все своє майно й латифундії, гадаючи, що Його святість прийме цей дарчий акт чисто формально, отож він, Гамбаріні, після свого повернення до Страмби увійде під рідний дах якщо не як його власник, то принаймні як вільний, нічим не обмежений мешканець, що означає незмірно багато з погляду права, але з практичного боку нічогісінько. Та де там! Папа, безумовно, не бажаючи образити молодого покутника, прийняв його дар у буквальному розумінні, і перш ніж новоспечений кардинал дістався з Рима до місця свого нового перебування Страмби, продав усі величезні гамбарінівські латифундії разом з палацом на piazza Monumentale багатому римському банкірові Лодовіко Паккйоне, який купив їх для свого розпусного племінника, писаного красеня Маріо. Характерно, якщо кардинал Гамбаріні до останньої хвилини нічого не знав про цю трансакцію, то його вчений і побожний секретар Люго був дуже добре поінформований.

— Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime, й нагадати вам ваш власний любий Богові й гідний наслідування вчинок, коли ви зреклися усього свого рухомого і нерухомого майна на користь Святого престолу, — сказав він, побачивши, що відразу після свого приїзду до Страмби з усією очевидністю поривається до свого покинутого рідного дому. Слід зауважити, що, звертаючись до Джованні, він не вживав титулу ваша Еміненція, якого кардинали нещодавно домоглися, а по–старому кликав його Illustrissime, що давало можливість звертатися до нього прямо й ледь не фамільярно: «Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime», замість відповідного особового: «Дозволю собі освіжити пам’ять вашої Еміненції». Це один з невеличких вивертів і каверз курії; кардинал Гамбаріні дуже потерпав від цього.

А тим часом поки стара резиденція страмбських маркграфів і герцогів озивалася переважно лише обережними кроками духовних осіб, хиріла і, як відомо, ентропувала, неподалік на головній площі в гамбарінівському палаці закипіла робота добре оплачуваних мулярів, штукатурів, мармурників і скульпторів, художників і декораторів, майс–трів–ковалів, склярів і мостильників. Коли ж ці люди ремесел і праці розійшлися, залишивши за собою мовби новонароджений палац, у ньому, наче за давніх часів, завирувало життя: бали чергувалися з пиятиками, картярськими вечорами й пікніками, з тією маленькою різницею, що господарем тут був уже не граф Джованні Гамбаріні, а багатий плебейський дженджик Маріо Паккйоне, який, за чутками, зганьбив себе в Римі такими скандалами, що його довелося на якийсь час відіслати у найвіддаленішу провінцію, аж на східний кінчик італійського чобота. Гостями ж були не герцогські придворні, а переважно приятелі розпусника з Рима, які охоче й радісно їхали в серце Апеннінських гір, аби тут, у глушині, у повній розкоші й спокої задурно погуляти. А юний кардинал з темряви свого порожнього й погано опаленого кабінету, в якому його дядько, небіжчик герцог Танкред, грав у шахи, дивився на яскраво освітлені вікна свого рідного дому, де миготіли в танці силуети панів і дам, і його світло–блакитні очі затуманювала тінь невиліковної меланхолії.

Ну а те, що не вдалося за короткого, бурхливого панування молодому фанатикові справедливості Петрові Куканю із Кукані, те нечисленній купці церковних бюрократів і нечестивих кліриків вдалося без клопотів, так би мовити, в один мент. З занепадом Великої ради, який стався цілком зрозуміло й автоматично, бо її члени після встановлення церковної адміністрації вже навіть не пробували зібратися, найбагатші громадяни Страмби почали сплачувати податки, і представники Святого престолу добряче їх притиснули. Крім того, новий подеста Страмби, уже згаданий мудрий Джербіно, отримав завдання пильно стежити за тим, щоб мешканці Страмби ніде й ніколи не припускались якихось безчинств чи зловживань, гріхів проти заповідей Божих і гріхів церковних, непристойності й аморальності, одне слово, аби завжди і в усьому поводилися чесно, порядно й пристойно, і щоб за кожне порушення цієї новозапро–вадженої чесності, порядності й пристойності каралися штрафами, загальна сума яких, як дослівно сказав Джербіно, в жодному випадку, навіть аби Страмба за одну ніч перетворилася на місто ангелів, не могла сягнути мінімуму в тисячу скудо на місяць. І Джербіно, досконалий знавець страмбського життя, передавав церковній адміністрації іноді аж дві тисячі скудо, ніколи не наважуючись, проте, узятися за найбільшого грішника, Маріо Паккйоне, адже цей веселий молодий джигун все–таки не був громадянином Страмби та ще й тішився заступництвом самого папи. Джербіно ловив переважно людей середнього достатку, яких можна вистежити крізь вікна, й отримував за це від нових панів подяки та проценти від своєї здобичі.

Отак коштували тоді дрібні порушення; не менший прибуток давали значні порушення і злочини, які карали, як у давнину, світські охоронці порядку, Суд дванадцяти мудреців (тринадцятим, прихованим керівником, був патер Люго). Завдяки цьому вченому аскетові у Страмбі незабаром зрозуміли, що немає злочину такого важкого, включаючи вбивство батька, від якого не можна було б відкупитися штрафом; через це на шибениці біля Партенопської брами теліпалися лише тіла волоцюг і бідарів, які не змогли дістати грошей і за яких ніхто не схотів заплатити навіть тих нещасних одну чи дві тисячі скудо, якими вони могли відвернути покарання за крадіжку буханця хліба, за спаш чи браконьєрство.

Отримані таким чином гроші йшли на будівництво. «Його святості так завгодно», — сказав патер Люго кардиналові Гамбаріні, який ні про що, як звичайно, нічого не знав, бо грав роль п’ятого колеса до воза. «Його святість, — вів далі патер Люго, — хоче надолужити те, що занедбали його святі попередники, які при своїй достойній похвали бідності не мали коштів на те, щоб як слід зміцнити свою країну проти турецької небезпеки».

— А Його святість має на це кошти? — запитав нетактовно (за що його справедливо критикували в церковних колах) юний кардинал.

Вчений аскет лише ледь звів очі до неба.

— Господь зволив вислухати палкі молитви Його святості.

Військовий архітектор, якому довірили керувати будівництвом, зрівняв із землею всі східні злиденні квартали Страмби і на їх місці почав будувати величезну фортецю, названу на честь Його святості Пауланою. Церковна адміністрація безцеремонно захопила половину саду картезіанського монастиря і спорудила там ливарню гармат. Міські мури укріпили, в деяких місцях потовщили камінням від зруйнованих давньоримських будівель. А парадні приміщення герцогського палацу, бальну залу Sala degli Angeli, зимовий сад Sala degli mille odori [4] ¹ і стару герцогську бібліотеку перетворили на склад боєприпасів.

— Його святість, — зауважив на все це вчений аскет патер Люго, — на відміну від своїх святих попередників хоче залишити після себе гробницю не з мармуру, а зі сталі й граніту.

«Відколи це?» — подумав кардинал Гамбаріні. Щоправда, йому, як згадувалося, бракувало тактовності і знання високого церковного етикету, але ж не настільки, щоб висловити це питання вголос.

Так минуло два роки, для юного кардинала час, сповнений постійною нудьгою, відчуттям злиднів і безнадії, які він наполегливо, хоч і без видимих наслідків, намагався послабити частою палкою молитвою у храмі Святого Павла, перед чудовою скульптуркою розп’ятого Христа, про яку переказували, що свого часу, коли ще був живий Фома Аквінський, вона похвалила цього вченого святого, сказавши: «Добре ти написав про мене, Фомо!»

— Все я проґавив, все я просвистав! — скаржився тій самій статуетці кардинал Гамбаріні. — Як би я міг сьогодні жити, аби не займався політикою!

Ця істина була такою банальною й безсумнівною, що до неї не треба додавати жодного слова. А Христос собі мовчав, мовчав і весь безлюдний храм.

Та це був лише початок страждань юного кардинала Гамбаріні. Коли минула друга річниця з того злощасного дня, як Його святість насунула йому на голову шапочку кардинала, на Гамбаріні чекали нові, цілком несподівані турботи.