Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
На ці прохання Омелько витяг з-за пазухи баклагу. Побовтав коло гайдукового вуха. За тим витяг чопа і підставив під носа. І вирік твердо і беззаперечно:
— Приведеш найкоротшою дорогою до Гната — тоді пий!
Омелько спочатку скочив на тарантуватого коня позаду Василя. І отако вони виїхали з хутора.
Хоч Омелько був у чужім одязі та інших чоботях, пси не гавкотіли на нього, а визирали боязко з-за возовні і тільки приглушено гарчали.
Коли вони від'їхали від хутора за горби, Омелько скочив на землю.
Розібрав свій пакунок. Вдяг лижі і запалив гнота в аркебузі. Щоб Василь, погнавши свого коня, не спробував утекти, Омелько пов'язав його скручені руки довгою линвою, а другий кінець добре приторочив до кульбаки на Лискові.
Тікати Василь і не думав. А от мороки з ним було багато. Спочатку йому треба було спорожнити сечовий міхур. Довелось на шию робити петлю, розв'язувати руки і допомагати злізти з коня.
Коли Василь облегшився, то спробував вхопити снігу і вгамувати спрагу.
Та козак був невблаганний — вибив сніжок із його пальців. І хитрим вузлом стягнув зап'ястя рук.
Василь скиглив, що в нього болить голова, що він замерзає в цій сатанинській киреї, що йому нема чим дихати під цією чортовою відлогою, що йому вогнем пече серце. Просив, благав хоч ковток оковитої.
Скиглив усю дорогу, та все ж докладно розповів про всі проходи, придатні для коня в цих місцях.
Скиглення і благання ставали все розпачливіші, чим ближче підходило до обіду. Нарешті Василь показав на найближчий пагорб:
— Отам! Унизу його двір! Ну дай хоч ковток!
— Поки не побачу — не дам!
І поки вони їхали межи густих чагарів, Василь ридав і молив, щоб хоч ковточок оковитої йому дали.
Ось вони стали на краю засніженої гори. Сіре небо низько нависло над сліпучо-білими горбами. Під обід потепліло. І сюди вгору дзвінко долинали всі звуки від підніжжя.
Там розкинувся великий двір. З довжелезною хатою, стайнею, хлівом, здоровенною гостроверхою клунею, аж трьома сажами та ще всякими дворовими будовами.
— Дивися, синку! Оце господарство! Бач: у двір джерело з-під гори витікає. У колоду його запустили. Мороз, а вона тобі протікає! І клуня, яка клуня. І стайня! Кріпко живе Гнат. Тепер розумію, чому Гнат пішов у гайдуки. Цьому глитаю є що втрачати, якщо ляхи згонять! От він і вислужується перед панами, щоб його не чіпали!
Ще далі вниз, нижче набагато, простяглись вздовж дороги інші двори. З десятків два. Але жоден з них не міг і рівнятись до Гнатового. Хоча тільки б височенним тином. На Гнатовому подвір'ї товклися люди, і біля конов'язі були готові чотири коня під сідлами.
За возовнею, а її згори було найкраще видно, кололи кабана.
Якраз здоровий чоловік висмикнув колія з грудини кабана, і в жовте кленове цебро полилася темна руда. Василь ридав уголос — просив оковитої. І, певно, тому його внизу не почули люди, бо самі галасували. Не було чути тільки голосу одного чоловіка, що у довгім кожусі сидів на окоренку. І рухами правиці всім керував.
— Тихше! Не скигли! Почують нас — і краплі не дам! Все виллю! — Омелько висмикнув чопа з баклаги. Трохи полив перед собою на сніг.
— А-а-а-а! Що ти робиш?!! — Із нестерпною мукою в голосі захрипів Василь. — Май Бога в серці!!!
— Я маю! А от ти не мав! Злазь та й дудли свою оковиту!
Василь просто звалився з коня. Омелько розв'язав його і дав баклагу.
Але руки у Василя трусилися, а зуби так цокотіли об горло, що майже вся оковита проливалась на одяг і на землю.
Гайдук упав на коліна перед Омельком і заволав, щоб той напоїв його.
Омелько з гидливою усмішкою взяв баклагу із тремтячих рук Василя і пхнув йому до рота.
— Cцяки тобі з-під старої татарки пити, а не горілку!
Та після кількох ковтків, о диво, блідий гайдук порожевішав, очі розкрились і заблищали. І руки в нього перестали сіпатись. Він вже сам взяв баклагу і добре надпив.
Та Омелько видер баклагу з його рук.
— Все!
— Але ж ти обіцяв мені всю баклагу! — Обурився, аж затрусився, Василь.
— Обіцянка — цяцянка! А дурням радість! Іди до своїх — вони тобі більше дадуть! І Омелько натяг відлогу на його пелехату голову.
Василь аж захлинувся лайкою і поспішив схилом униз. Падав, підіймався, то йшов, то котився. І щось відчайдушно кричав. Скажено забрехали пси. Тоді і люди на подвір'ї його помітили. Заметушились. Похапали карабіни. І коли Василь був на половині схилу, почали в нього стріляти.
Василь спочатку не зрозумів, що стріляють по ньому. Хотів скинути з лиця відлогу. Не встояв, впав і покотився вниз. Він кричав, що це він, Василь! Зрештою, звівся рачки. І однією рукою показував угору, що сатана там, на горі, ховається в чагарях.
Та, видно, перш ніж стрільці второпали щось, у Василя поцілили. Бо він упав на черево і далі вже не підводився на ноги, а повз униз плазом. Кілька разів перекидався і завмирав, а тоді знов оживав і посувався вниз.
Нарешті, через бокову хвіртку вибігли люди і підскочили до Василя.
Відхилили з його голови відлогу і здивовано застигли.
А Василь сів і показував рукою угору по схилу. І собаки підвели морди туди і брехали. Стрільці підвели голови вгору. Та, певно, нічого не побачили.
Вони взяли під руки Василя і повели його вниз. Підвели до чоловіка в кожусі, тримали, щоб не впав. Василь щось говорив і показував знов і знов рукою за спину, на схил гори. Чоловік у кожусі несхвально покивав головою і заперечливо змахнув рукою. Василя повели в хату.
Інші поспішили з жмаками соломи смалити заколотого кабана.
— Смаліть, смаліть! — Зловтішно проговорив Омелько. — Смаліть, щоб я вас не підсмажив!… Ну. Синку, повернули, треба поспішати!
— Куди, батьку?
— Не можна питати «куди?» ні в рибалок, ні у мисливців, ні в бойовиків. То погана прикмета. Невдача буде. Плюнь три рази через праве плече! І поїхали.
Омелько зняв лижі і скочив на тарантуватого коня. Вони пустили коней бадьорою риссю пласким верхів'ям над глибокими ярами.
На горі був сніг, а під снігом рівна промерзла земля. А внизу, по праву руку, глибокі яри, зарослі високими чорностовбурними деревами.
Малий винувато мовчав і не знав, як розпочати розмову.
А так кортіло, просто пекло, спитати в Батька, що з ним трапилось, що він не прийшов, як обіцяв?!
Батько й собі мовчав, напружено розглядаючись на всі боки. Тільки було незрозуміло: чи він відшукує прикмети дороги, чи він запам'ятовує прикмети, щоб потім не блукати. А зразу йти відомим напрямком.
Коли верхівці повертали над яром на північний схід, в яру заскрекотіли сороки. Птахи летіли внизу між деревами, витягували чорні довгі хвости і щосили стріпуючи чорнобілими крилами.
— Батьку! Дивіться, а ми вище птахів скачемо!
— Синку! Ми не скачемо, а розмашистою риссю коней пустили! Скачуть коні чвалом, аж земля двигтить! Як коні скачуть, то вони на мить над землею злітають, копитами не торкаються… А тепер слухай уважно: ми їдемо до міста. Тільки не зайдемо в саме місто, а загостюємо в однієї козачки в присілку…
— Тієї старої баби, сусідки тієї курви Хвеськи? — Не втримався Тимко.
— Ні. Іншої молодиці, ти її не знаєш. Я коли тебе шукав, до неї задибав. І наскочив на циган. Ледь з ними головосіку не вийшло. Та Бог цього разу милував. Могла бути кривава веремія. А мені воно ні до чого! І так цей похід кривавий. Та хіба то діло — вбивати циган? Не геройство, а чиста ганьба!… А в тієї молодиці зручне місце, і подвір'я таке зручне — і хата, і хлів під одним дахом. І зимник біля хати справний. Хоча так.
Бідненько живе. Як не вдова, то десь чоловік або в поході, або в полоні.
Все у дворі доброї справної роботи. Та тільки видно, що чоловічої руки нема до всього. Якщо все буде гаразд. Ми в неї загостюємо…
— Батьку! А ви її полюбите?
— Гм!… — Омелько розвів руками і тому аж шарпонув вуздечку. — Не можна любитись із чужою козацькою жінкою. Це гріх! Перелюб! Гидота! Підступство!
— А ви ж оцю Настю любили?
