Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
Мандрівець подивився на торбу, ляснув себе по лобі і видобув із торби рожевий кристал. Завдовжки як кисть руки і в пальців три завтовшки.
Вклонився і простягнув цариці.
Знов їй передали через її «почет».
Цариця покрутила, покрутила перед очима і простягла перед собою: «Що це?» Чужинець показав на язик. Цариця лизнула. І підняла пальця вгору:
«О!» Дала лизнути двом дівчатам, певно, дочкам, а тоді щось крикнула владно. Прибігли враз два стражники, справжні велетні, і принесли козубок із слонової кістки.
Рожевий кристал цариця сховала у козуб і поставила його собі на коліна. Після подарунка цариця вже по-справжньому приязно дивилась на чужинця.
Та ще й з певною цікавістю. Яку він зразу й відчув.
Вона щось знову сказала, і ті самі воїни почали з нього стягувати штани.
Мандрівець відчайдушно заволав і простяг до цариці руки!
Тоді вона спинила воїнів. Але пояснила йому на мигах, що вона і її жіночий почет хочуть побачити його прутень! Чи великий він, чи малий? Чи товстий, чи тонкий? І чи обрізаний? І чи прутень у нього такий білий, як його черево? Чи засмаглий, як його руки?
Мандрівець тоді на мигах почав пояснювати, що прутень для діла, а не щоб показувати. Та ще таким високим особам, як цариця… Цариця трохи поміркувала, поміркувала і на згоду закивала головою з усією копицею прикрас. Простягла руку до воїнів і гукнула. І всіх чоловіків — і воїнів, і поселян наче вітром змело з майдану.
Ще вона щось сказала. І з солом'яної будови вийшла гола дівчина.
Дівчина підступила до мандрівця і лягла просто в порох. Та й розчепірила ноги. Мандрівець, геть себе не тямлячи від хвилювання, відштовхнув її від себе.
Дівчина зразу залилася сльозами. Вивернула голову і показала йому сухе дерево біля солом'яної гостроверхої будівлі. На сучках дерева, як горщики на тині, були настромлені три чоловічі голови. Вже зовсім висохлі. Ще на сучках висіли голови двох левиць, лева і крокодиляча пащека.
Він добре зрозумів її: якщо він її відштовхне, то її, як непотріб, сьогодні ж з'їдять.
Тремтячими руками почав розв'язувати очкура…
Чорне дівча заходилось йому допомагати. Спочатку в нього нічого не виходило. Його трусило, калатало всього, він ледь не втрачав тями. Лише до нього долітало тихе перешіптування глядачок із поспільства і «зацних». Певно таки, що в нього нічого і не вийшло б, якби його не порятувала дівчина. Власне, вона й себе рятувала.
Як він відчув на своєму прутні її тонкі і гарячі пальці, то все почало ставати, як завжди. Тільки він міцно заплющив очі. Це було вперше і востаннє, щоб він при любощах не дивився на бабу. Звичайно, якщо все відбувалось при світлі.
Від хвилювання його наче заціпило, і його прутень працював без утоми, а кінець ніяк не наступав.
Він не міг підняти голову, не міг розплющити очі, бо хотів всю цю бабську наругу над собою якомога швидше скінчити. Та не виходило.
Спочатку настала повна тиша.
Далі почувся шепіт.
Потім захоплені бабські зойки.
І всі захихотіли, завищали, заплескали в долоні.
Хтось завів веселу, бадьору пісню. Зразу пісню підхопили. А там і чиясь чортова душа загуркотіла в барабан!
А він все не міг облегшити свою напругу. І коли просто здурів від усього цього гвалту і напруги і вже умлівав, над своєю головою почув голос цариці. Вона щось сказала дівчині, ніби щось порадила.
І дівчина враз вивернулась ізпід нього і прихопила його прутень гарячими пальцями, і все вмить скінчилось.
Тут такий рейвах знявся!
Щось наказувала цариця, щось кричали слуги, бігали воїни.
Щоб всього цього не бачити (а слухати доводилось!) він насунув собі на очі шапку із плямистої шкіри сервала. І пішов, дивлячись тільки на свої сандалії, туди, де сиділи його повадирічаклуни.
Чаклуни подали йому сорочку, а за тим і звірятко. Звірятко одразу примостилось під сорочкою на його животі. Тикалось гострим писком в його спітніле, забруднене сумішшю пилу, свого і чужого поту. Звірятко довго обнюхувало його шкіру. Але, зрештою, заспокоїлось і завмерло. Певно таки, його запах був сильніший за все. А його запах — це був порятунок і захист.
Він сів поруч із чаклунами під високим деревом, край майдану.
А майдан вирував тубільцями!
Всі бігали туди й сюди, тягли низенькі ослінчики, вмощувались на них.
Ліворуч біля «трону» чорної цариці згромадився цілий гурт барабанщиків, кілька музик з дудками та арфами-луками в три струни.
Цариця дала знак, і під барабанний стукіт найменших барабанів за чужинцем прийшли слуги і посадовили його на ослінчик чорного дерева біля самих ніг «цариці».
А біля його ніг, у поросі, гола зовсім, як і раніше, скоцюрбилась його «кохана». Вона нишком гладила його стопи і щось вдячно шепотіла. «І таке буває! Що прутнем можна людину від людоїдства врятувати! І чого тільки не трапляється на білому світі! А особливо, як тебе чорти світ за очі понесуть!» — Ой, ой так цікаво!!! А що, що з тобою, козаче? Що далі було?
— Голубонько ти моя! Яка ж ти дурненька! Я тобі ще раз кажу: я так далеко не бував. Це мені, кажу тобі, один наш бранець розповідав. Славний чоловік, бувалий.
— А ти як розповідаєш, що аж все перед очима стоїть! Воно й виходить, що все з тобою було!…
— Та ні… То в мене просто добра пам'ять. І все-все я запам'ятав, що він розповідав. От запам'ятовую — і все!
— Слухай, слухай козаче, а що далі було?!
— Ну, цілу ніч вони пили бузу.
— А що таке буза?
— Та то таке солоденьке, чи кисленьке. Коли як. Пиво із проса. От і татари в Криму і ногайці на Кавказі цю бузу роблять…
— Так їм же хмелю не можна, магометам чортовим!
— Люди, Настуню, скрізь своє «не можна» обминають, як тільки можуть і де тільки можуть! Така людська вдача на всіх світах! Ти краще слухай, бо часу нам лишилось мало. Скоро тобі вертуту витягати. Отож чорні люди пили бузу, били в барабани і танцювали. Деякі так дотанцювались, що попадали і їх корчі били, і піна з рота котилась. Хто зна, чи від бузи, чи від танців? Та їхня чорна цариця в того чоловіка випитувала, а чого він прийшов у їхній край. Якщо йому золото не потрібно, то що? Він і вирішив, що на мигах всього не поясниш, то краще їй намалювати. Ну який із простого чоловіка маляр?
Цьому треба вчитись… Він цариці і намалював те цілюще зілля, яке йому замовили ще в сарацинській землі.
Цариця його і питає, на мигах, а для кого те зілля? То він взяв патичок і намалював на піску старого бородатого діда. Як би це його батько, і це — йому ліки. Як тут всі почали реготати! І цариця так сміялась, що аж за живіт хапалась! Всі реготали так, що ні бузу не могли пити, ні в барабани бити. Дехто і по землі від сміху качався!
— І, знаєш, що через той малюнок сталось? А ось що: звідкілясь негри привели старого бородатого арабина, ну геть схожого на того, що намалював наш чоловік! Старий дідуган захарчований, одні кістки і шкіра теліпається на кістках! У страшному лахмітті та в здоровенній чалмі! Гірше від останнього жебрака в Царгороді чи в Кафі! Той арабин, як побачив нашого чоловіка, то як кинеться до нього і почав з радості плакати і руки йому цілувати.
А зілля на другий день принесли йому цілий оберемок. І знов всі сміялись, коли наш чоловік забрав те африканське зілля. Потім їх усіх: нашого чоловіка, того дохлого арабина і двох чорних чаклунів несли на собі чорні раби аж до річки. А та дівка бранка, чорна, що з ним на майдані «любилась», бігла за ними аж до річки. Там її відпустили з нашим чоловіком на волю. І знаєш, що вони, ті чорні, зробили з ними, коли прийшли на берег річки?! Вони всім їм помили ноги, перш ніж допустили до броду! Нашому чоловікові навіть сандалії помили. Бо він був у сандаліях. А тоді перевели на другий берег! А знаєш, чому помили їм ноги? А тому, щоб чужинці не забрали на своїх ногах а ні крихти їхньої землі! Бач, голубонько, як буває: дикуни, людоїди, а як свою землю шанують!!! А в нас що?
— Ой і не кажи, козаче, що в нас робиться! А що далі було?…
