Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Справа ця як слід обмірковувалася, готувалася розсудливо й за всіма правилами, але ми не знаємо й не дізнаємося, сталося це з вини самого султана (вірніше, Петра Куканя, що стояв за ним) чи дещо запального керівника папської делегації, графа N, прозваного за свою неймовірну легковажність Pazzo, тобто Навіжений, але все закінчилося так препаскудно й нещасливо, як лише може закінчуватися людська дія, нещаслива і приречена на невдачу Богом.

Передовсім султана, коли італійська делегація зі своєю обслугою й багажем прибула до Стамбула, не було вдома, тобто скажімо церемонніше: він перебував не у своєму сералі в столиці, а мешкав у відпочинковому сералі в Дринополі, який, на відміну від стамбульського сералю, мав не олив’яну, а ґонтову покрівлю, отож у спекотні літні місяці був приємнішим для життя, і повернувся до Стамбула аж за чотирнадцять днів. Потім, перш ніж усе–таки надати папській делегації найвищу аудієнцію, він змусив її чекати ще чотирнадцять днів, до того ж за постійної спеки, коли води Золотого Рога смерділи як зіпсований зуб, а місто, що гинуло від задухи, здавалося збезлюднілим, і розпеченими вулицями лише тут і там прослизали тіні голодних кішок.

Аудієнція ж, коли італійці все–таки дочекалися її, була коротка й приголомшлива. Султан був кислий, а граф N лютий і роздратований настільки, що неприпустимо забув про свій дипломатичний такт і, між іншим, в’їдливо зауважив, що дарунки, передані Святим Отцем, призначені переважно турецькій військовій скарбниці. Товмач, почувши ці зухвалі слова, жахнувся й розгубився і від зрозумілого збентеження переклав їх по–турецьки слово в слово. Султан, почервонівши від гніву, сказав, що від головного чаклуна гяурів йому не потрібні жодні дарунки, ні ці, ні попередні; і, стягнувши з пальця перстень Борджіа, який досі носив, жбурнув його об підлогу. Граф Pazzo спритно підхопив перстень і блазнювато проказав, що Святий Отець втішиться, довідавшися, що ця історична італійська коштовність не пішла на купівлю турецької муніції.

На що султан заволав варту й наказав посадити всю делегацію до державної в’язниці у страшній Чорній вежі, яка в християнському світі мала назву sepoltura degli vivi, гробниця живих.

Не знаємо, як це трапилося і здійснилося, але папа незабаром отримав стенографічний запис перебігу цих партацьких, безглуздих переговорів, які назавжди залишили чорний слід у радісній і світлій історії світової дипломатії. Не виключено, що це заслуга тлумача, якого за недозволено точний переклад нещасливого обміну думками папського легата з султаном засудили обезголовити, але можете собі уявити, а тим більше зобразити, як до цього логічно й по–людськи могло дійти. Безсумнівно лише, що він отримав цей рапорт і що, дочитавши його, почервонів і захрипів, так що лікар, який негайно прибіг, змушений був пустити йому кров. Коли папа опритомнів, перші його слова були такі: — Це все Кюкан. Кюкан, чорти б його взяли. Незадовго до цих подій помер банкір Лодовіко Паккйоне, фінансовий магнат, відомий османському світові як magnus mercator christianus, великий християнський крамар, а оскільки він не мав дітей, величезний спадок, що залишив, мав відійти його племінникові Маріо Паккйоне, тому самому молодому розпусникові, котрому, як ми згадували в належному місці, дядько купив палац Гамбаріні у Страмбі, що пожертвував Святому престолові юний кардинал Джованні. Зрозуміло, дядько вчинив це задля того, аби на довший час прибрати подалі свого аморального родича, негідного носити таке прізвище, а в усій Італії не було місця, віддаленішого за Страмбу.

З його боку це був розсудливий учинок і вдалий хід, адже молодий плейбой у Страмбі міг спокійно продовжувати на власний розсуд своє безбожне життя, не обурюючи цим тих, від кого залежав, а що ще краще, за п’ять років перебування у Страмбі він невпізнанно зрівноважився і змінився на краще. Злоязикі, щоправда, торочили, що Маріо пропалив собі казан — це означало, що вже не міг пити, бо нутрощі відслужили своє, а жінок почав уникати просто тому, що нічого іншого йому вже не залишалося. Але ми, не слухаючи наклепників, хочемо вірити, що навернення Маріо Паккйоне відбулося виключно завдяки його змудрін–ню й дозріванню його духу, так що він врешті–решт заглибився у себе і зрозумів, що в житті є справжньою цінністю і що добра книга, скажімо, може послужити людині набагато краще, ніж два літри тосканського вина чи обійми пристрасної красуні.

А нині, на довершення всього, втихомиреному розпусникові спало, мов із неба, багатство, про варварську, безглузду незмірність якого ходили легенди, називалися суми, які, навіть при десятикратному перебільшенні, все одно свідчили про маєток колосальних, буквально світових розмірів.

Справа дещо ускладнилася тим, що три роки тому папа заборонив Маріо, тоді ще зовсім розпусному, жити в Римі, отож Маріо, перш ніж потрапити до дядькового барокково–го палацу на Via di Banchi й сісти в його конторі, мусив попросити у папи про диспензу [20] вигнання. Він не сумнівався, що доб’ється легкого успіху і що папа, завжди ласий на гроші, яких вічно потребував, радо піде назустріч йому, вже втихомиреному, та ще й такому багатому. Та ба — Святий Отець, що, очевидно, саме довідався про якийсь новий провокаційний вибрик Петра Куканя, був понурий і роздратований і кривився, наче щойно ковтнув оцту.

— Так, так, ти хотів би вернутись до Рима, — сказав він своїм сієнським діалектом, коли молодий праведник подав йому своє прохання. — Але чому б я, тварюко, мав тобі це дозволити? Лише тому, що дядечко, замість надавати тобі стусанів, що мав уже давно зробити, заповів тобі свої гроші? Чи це сталося завдяки тобі? Торочиш, мерзотнику, що жалкуєш за свої вчинки й хочеш провадити порядне життя. Це, їй–бо, дуже втішно, і християнське серце має з чого тішитися. Тільки хіба ж твої вчинки такі, що досить кілька разів ударитися в груди, схилити голову й проказати, що тобі прикро, аби тобі вже вибачили?

— Передусім йдеться лише про наклепи й непорозуміння, — мовив плейбой.

Папа, замість відповіді, подзвонив і, коли увійшов його елегантний секретар, оперезаний золотим ланцюгом, сказав йому, що хоче бачити реєстр злочинів оцього молодого Паккйоне.

— Ось він, — сказав Святий Отець, коли чепурун у червоній туніці на диво швидко подав йому довгий аркуш паперу, скручений трубочкою. — Отож спочатку, коли тобі, негіднику, не було й дев’ятнадцяти, тут занотовано вбивство крамаря на ім’я Бонасера, який Застукав тебе in flagranti [21] зі своєю жінкою.

— Це наклеп номер один, — відказав молодий плейбой. — Нічого не було доведено.

— Завдяки фінансовому втручанню твого дядька, — сказав папа. — Далі зґвалтування дванадцятирічної дівчинки й насильна смерть її брата Карло Фануцці, який присягнув помститися й загинув від рук невідомих убивців, повертаючись із заїзду «У трьох кошенят».

— Невідомих убивців, — повторив молодий плейбой. — Що в мене з цим спільного? А його сестри я навіть не знав.

— Далі бійка у приватному житлі куртизанки Леонори Назоріні, жертвою якої став один із членів міської сторожі, яка туди прибула.

— Це сталося не з моєї вини, — сказав молодий плейбой. — Леонора запросила товариство, ми грали в кості, один із гравців безпідставно звинуватив мене в нечесній грі, і…

— Далі, — перебив його папа, — осквернення храму Святого Іоанна в Латерані, в якому тебе бачили… але не хочу бруднити свої уста висловленням такої гидоти і псувати свої очі читанням такого свинства. І ти, негіднику, спокійнісінько стаєш перед моїм престолом: вибачте, мовляв, мені все це і дозвольте повернутися до Рима, сісти у дядьковій канцелярії й продовжити його бізнес. Чи знаєш ти хоча б, що це за бізнес?

— Наскільки мені відомо, банківський, — чемно відповів молодик. — Дядько, мабуть, мав багато досвідчених службовців, які легко втаємничать мене у все. Йдеться, наскільки мені відомо, про надання кредиту й подібні речі.