Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Усміхнувся, коли пригадав собі, як це сталося, що вона вибрала його собі з-поміж усіх інших і аж здригнувся на сідлі з розкоші, коли стала перед очима хвилина, як уперше почув її уста на своїх, її прискорений віддих, коли згадав глибокі горляні звуки незнаної йому мови, її палке, жагуче, жорстоке, але таке над усе розкішне кохання.
Горбки чергувалися з долинами, як усюди на Поділлі, до чого він уже був звик. Тільки коли наближався до Івановець, усвідомив собі, що це не легко буде знайти її, свою татарку, серед того лябіринту зовсім йому невідомих вулиць і вуличок, серед частих стеж, варт та заздрісних очей сотника Маковського.
Думка про Маковського зганяла усмішку з його уст і, наче холодною водою, змивала його цілого.
Але десь там здалека блискали очі татарки, такі принадні, такі спокусливі, такі солодкі, такі чарівні, що Криницький аж шапку скинув і став півголосом шептати: "О, Господи, не введи нас во іскушеніє..." Потім наклав шапку на голову і... їхав далі.
Все ж таки, коли лиш Іванківці виринули з сутінків ночі, як темна пляма на білому снігу, завагався.
— Якби знаття, де стоїть сотник! — подумав і пригриз уста.
Ніхто не прийшов йому сказати, зате, заки ще в’їхав у село, прив'язався до нього якийсь малий собака і зчинив такий дзявкіт, що за ним відізвались голоси багатьох інших собак і в супроводі такого веселого хору він в’їхав у село, проклинаючи і всіх собак на світі і свою невдалу прогулянку.
Зараз при в’їзді в село зачорніли на снігу постаті і чийсь голос скрикнув гостро:
— Стій! Хто йде?
Не було ради. Довелося стримати коня і дати тим людям якесь пояснення. Але заки він зблизився до сторожі, вийшло з хати ще кількох козаків і між ними один, видно старшина, бо підійшов до нього і коротко запитав:
— Хто ти?
— Чи це Гришівці? — запитав у свою чергу Криницький найневиннішим голосом, на який міг спромогтись, не відповідаючи на питання.
— Ні, голубчику, це Іванківці. Ти саме з Гришівець і приїхав.
— Я їхав із Красного у Гришівці, але, видно, зблудив і не туди попав.
— Ти хто такий?
— Петро Криницький.
— А чого у Гришівці?
— Там моя сотня стоїть.
— Яка сотня?
— Охочекомонна. Сотника Пошивайла.
— А тут, знаєш, яка?
— Знаю. Вільшанська. Я виїхав із Красного і задрімав. Коли прокинувся, побачив, що я серед поля та що дороги ніде не видно.
Отаман завагався. Все це виглядало дуже ймовірне.
— Що тепер зробиш?
— Мені до Гришівець треба. До сотника.
Отаман подумав. По хвилині відізвався:
— Гаразд. Ось тут дорога. Виїдеш на цю вулицю і потім наліво. Тільки не засни, а то знову заблудиш!
— Спасибі — відповів Криницький, радий, що так скоро вмів вимотатися з халепи. Але на своє велике розчарування швидко побачив, що його радість була дуже передчасна. Бо ось на дорозі сніг заскрипів під кінськими копитами, гурт вершників завернув у його вуличку і він нагло знайшовся серед їздців, що обскочили його з усіх сторін.
Один із них, огрядний, на високому, тяжкому коні, оглянувши його, кинув питання сторожі:
— Що тут діється?
На звук цього голосу Криницькому мурашки пробігли поза шкурою. Здавалось йому, що вже чує свист батога, який тне шкуру до крови. ...“Но ізбави нас от лукавого”... — прошепотів у душі, докінчуючи таким чином молитву, яку почав на полі, і глянув в очі Маковському.
Але й Маковський пізнав його зразу.
— О! Це ти, пане Криницький? Га! Хто б то подумав, що ми зустрінемся тут серед ночі! Васць не сподівався мене зустріти, правда?
— Він каже, що заблудив у дорозі до Гришівець — відізвався отаман застави.
— Заблудив у дорозі! — повторив Маковський, дивлячись на Криницького. — Певно, що так... Ніч темна, околиця незнана. Певно, що заблудив... Знову мороз перейшов поза шкурою Криницького. Але разом із страхом збиралися в нього злість і бунт. До боязких він не належав і хоча не грішив найтоншим розумом, то завдяки відвазі, силі м’язів і гострій шаблі завжди був у пошані в своїх товаришів.
Відізвався:
— Вони мені вказали вже дорогу до Гришівець і тепер буде мені легко її знайти.
— Легко буде знайти? Легко буде знайти? — повторив Маковський, протягаючи слова. — Ну, нічого. Я вашмосці покажу дорогу, бо вона вже не така проста і не легка — додав.
Криницький відчув у його словах гнів, наругу й погрозу.
— Їдьмо! — закінчив Маковський.
Рушили кіньми. Криницький за сотником, обабіч нього козаки.
Малий собачка, що, хто зна, чи сам не спричинив того, що він знайшовся в такому невідрадному положенні, видно злюбивши, чи не злюбивши його особливо, біг перед його конем, гавкав, забігав і підскакував аж до кінських ніздрів. За ним і кругом нього тічня собак, великих і малих, злющих і менше злющих бігла, підносячи таке гавкотіння, що певно, хто тільки спав, мусів від нього пробудитися. Що найбільше його сердило, що всі собаки не звертали уваги на інших їздців, цілу свою увагу зосереджуючи тільки на ньому. Криницький скоро відчув оцю смішну сторінку свого положення і ніколи пізніше не зміг би відповісти на питання, що найбільше тоді дошкулило йому: страх, гнів, чи сором? Отого малого собачку був би живцем руками роздер, не за те, що викрив його, а за те, що тепер, наче нарошно, глумився з нього. Радо був би стиснув коня й утік, але це було неможливе. Радо був би під землю заховався, щоб не зносити цього сорому, але замість того мусів їхати далі. Тож їхав тихо, тільки зубами скреготав із безсилої злости та молов прокльони під носом.
— Як вашмосць бачиш, то ми достойно васці приймаємо. В’їжджаєш васць у село з музикою, ніби воєвода — почув голос Маковського, в якому, крім глуму, скривався гнів, а може й біль, — тількищо прийшло Криницькому на думку.
— Може й він терпить? — подумав і почув себе ще більш непевно, бо досі це не прийшло йому на думку.
— Певно, що терпить — думав далі, — бо знає, чого я тут. Адже він також мусить її кохати... Певно, що кохає, коли взяв собі її за жінку, її, татарку з далекого улусу, оточив її достатком, одягав, наче кралю, дозволяв на примхи, Бог зна, які...
Заїхали на одне подвір’я і здержали коні. Криницький кинув погляд і побачив, що, не зважаючи на пізню ніч, на подвір’ї був рух, стояло багато осідланих коней. Козаки ходили, в’їздили й виїздили. До сотника, як тільки він під’їхав, прибіг сотенний осавул і, заки ще Маковський успів зсісти з коня, почав йому говорити щось скоро й багато. Криницький зрозумів тільки, що від Нечая був приказ приготовлятися до походу.
Маковський слухав і слухав свого осавула, спершися на кульбаку, потім казав будити людей по квартирах, сідлати коні та збиратися на майдані біля церкви.
Рух пішов по селі. Заблисли світла, з гомоном відкривалися двері, іржали коні, скрипіли журавлі при примерзлих колодязях, товпилися коні при водопоях, викрикали люди, гавкали собаки, голосили півні. Маковський зіскочив із коня, кинув поводи козакові, а сам, не звертаючи уваги на Криницького, увійшов на квартиру. В кімнаті блисло світло. Крізь освічене віконце видно було тіні, що пересувалися по кімнаті. Криницькому здавалося, що він чув піднесені голоси і гострий, наглий жіночий плач. Уже, вже хотів зіскочити з коня й бігти в кімнату, бо думав, що його татарці діється якась кривда, коли заскрипіли двері і він почув голос Маковського:
— Пане Криницький! Зайди, вашмосць, сюди!
Криницький зістрибнув із коня, прив’язав його до плота та поволі увійшов на квартиру сотника.
В кімнаті не було нікого. Криницький скинув шапку, зачинив скрипливі двері та розглянувся ще раз. Тоді двері до другої кімнати відкрилися і в них появився Маковський. Обличчя і очі в нього були червоні, віддих скорий. Побачивши Криницького, переступив високий поріг і підійшов до нього.
— Коли я вашмосць сюди брав, я гадав, що прийшла моя година. Не думай, що я не бачив і не знав, що діялося! Чому я мовчав і терпів, того васць ніколи не зрозумієш, бо треба мати душу і треба справді любити. Але доволі про це.... Тим часом щось зайшло е Краснім, щось, чого ми ще не знаємо. Всі сотні йдуть у похід. Кажуть, що сьогодні ще або завтра прийде до битви.
