Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
— Тільки наша сотня?
— До Грищівець тільки ми, але вільшанецька сотня з сотником Маковським іде до Іванковець, чечельницька сотня буде в Кобилецьку, інші сотні по інших поблизьких селах.
— Ось тобі й на! — кликнув Кульчицький, споглядаючи на Криницького.
Чорній говорив дальше:
— Станиславчик уже в польських руках. Утікачі звідтам, а також із Тарасівки й Жмеринки кажуть, що ляхи вспіли там уже поставити палі на ринку з настромленими на них людьми. Люди втікають, куди очі несуть! Зайшли на квартиру сотника Пошивайла. Побачили, що чутка про виїзд пішла вже по сотні, бо люди метушилися, збирали свої речі, виводили коні, накладали сідла. Пошивайло видав накази. Коли побачив бурсаків, дав їм знак рукою, щоб заждали. Як покінчив із сотенними старшинами, спитався:
— Ви, панове, що? З нами, чи в дальшу дорогу?
— В дорогу ще буде час і згодом — відізвався Криницький, спустивши очі та стягаючи брови. — Тепер нам із тобою, сотнику, по-дорозі. Ми обидва на шаблі незгірш, то ж, коли твоя ласка, дозволь нам бути з тобою.
Поблискуючи білими зубами, Пошивайло простяг руку Кульчицькому і Криницькому.
— В нас шабель багато, але їх ніколи не забагато, якщо вони годящі.
— Вони добрі — відповіли обидва юнаки разом.
— То й договорились.
— Дякуємо тобі, пане сотнику.
Запізно!
Павло Яненко Хмельницький, двоюрідний брат гетьмана, був людиною кремезною, мовчазною, розумною. Не любив виноситися понад інших і, хоча природа не вивінувала його так щедро, як його великого свояка, мав він і голову на карку і вмів з’єднувати собі людей. За останні три роки війни, від початку повстання, він сповняв різні легші і тяжчі місії та придбав собі і славу і признання серед козацтва. Коли на лоївських полях київський полковник Кричевський увінчав своє славне життя ще славнішою смертю, Яненко Хмельницький надлюдським зусиллям зумів зібрати й вивести головну силу козацьких військ із поля бою, рятуючи їх від повного розгрому, а Київ від знищення.
Та коли згодом київський полк захотів мати його своїм полковником, на велике здивування всіх, гетьман сказав: “ні” і полковником став Антін Жданович, здібний, честилюбний, добрий вояк, але не під міру тамтому.
Павло Хмельницький, щоб не ходити в тіні брата, став підписуватись не: Павло Хмельницький, тільки по батькові: Павло Яненко і під тим назвищем став відомий по всьому краю і поза його межами.
Хоча добрий вояк, із великим воєнним досвідом, більше часу мусів присвячувати на різні заграничні посольства, як на війну. Володіючи бездоганно латинською мовою, при своїх одвертих очах і бистрому розумі, приносив ось так більшу користь молодій державі, ніж міг принести зі зброєю в руках.
Коли Мужилівський, що — завдяки зв’язкам із високим київським духовенством — зумів нав’язати також зв’язки з московськими духовними колами, став постійним послом до Москви, коли Антін Жданович, цей самий, що став київським полковником, завдяки довгому своєму побутові в турецькій неволі та завдяки знанню турецької мови, став послом у Царгороді, Яненко-Хмельницький послував не тільки до Бахчисараю та до Яс, але також до Волохії, Семигороду та до Відня. Він переговорював із венецьким посланцем, він мав тепер також намір через цісарські землі їхати до шведської королеви Христини.
Як темною ніччю закінчилася запусна неділя, козак із брацлавської сотні знайшов Нечая в Гришівцях. Нечай обїздив сотні і заїхав саме до Гришівець. Посланець приніс йому вістку, що з Чигирина, від гетьмана прибув до нього Павло Яненко і жде на нього в краснянському замку.
Здивувався Нечай, коли почув, хто до нього заїхав, бо знав, що гетьман Яненка з чимнебудь не вислав би в Брацлавщину. Запевнив Пошивайла, що повідомить його, коли про щось важне дізнається і рушив у Красне.
Над безмірною білою плахтою снігу висіло темне небо, по якому пробігали важкі хмари, Хоча сніг скрипів від морозу під кінськими копитами, відчувалося, що зимі вже незабаром прийде кінець. Десь високо над землею шумів вітер, що наче ламався під хмарами, видаючи гомін, ніби голосний ляскіт батога. Придорожнє гілля грало на вітрі, наче струни.
Від Красного, на границі темного неба й білого снігу мерехтіли бліді світла. Це вікна краснянських хат кліпали, немов би вовчі очі, в темну ніч. На короткій дорозі до Красного зустрів Нечай один роз'їзд з охочекомонної сотні Пошивайла та два роз'їзди з Красного, один кінний із яланецької сотні Попа Івана і другий, піший під самим уже містом, що належав до краснянської сотні. В'їжджаючи в місто, сам перевірив сторожу на брамі та в'їхав на замок, де стояв квартирою і де ждав на нього Яненко.
Краснянський замок, хоч і не такий великий і не такий неприступний, як брацлавський, що був збудований із твердого каменю, також відбивав не раз татарські наскоки і не раз рятував людей у час татарського лихоліття.
Споруджений із грубих дубових колод, за високими валами та за гостроколом, притикав із двох боків до ставу, а з двох інших був відділений від міста глибоким ровом та звідним мостом.
Але вода в рові й у ставі тепер твердо замерзла і приступ до замку був би легкий, якби не стрімкі вали, що замерзли при тугім морозі й були кріпкі, наче гранітні мури.
Довкруги містечка, що великою підковою обняло замок, височіли також висипані вали, стрімкі, обсаджені сторожею, наїжені гарматами та гаківницями.
В двох брамах до міста: барській і брацлавській стояла варта. Нечай, що мав око на все, з задоволенням помітив, що всюди були чуйність і строга бойова готовість.
Правда, з деяких освітлених хат розлягалися п’яні оклики, пісні, витягані непевними голосами, але взагалі всюди був лад. Люди були готові до бою в кожен час.
Нечай застав Яненка на замку, де він грівся біля великого комина.
— Маю для тебе, Даниле, вістки з двох місць: із Чигирина та Брацлава. Котрі будуть перші?
Нечай перевів рукою по волоссі.
— Брацлав буде перший.
— Брацлав ближчий до Красного і Брацлав ближчий серцю. Твоя Христя вже здорова й виривається до тебе.
— Слава Богові!
— Дивне диво. Ніде нечуване! Куди рушишся тут, кожний питає про неї. Відколи я виїхав із Брацлава, більше людей запитувало про її здоров’я, ніж про новини з Чигирина. Що це таке?
— Ми самі не знаємо, ваша милосте, — відповів за Нечая Кривенко, полковий осавул і права його рука, погладжуючи сивавого вуса. — Хіба нам усім наша полковниця щось завдала? Я чогось подібного також ніде не бачив.
— А які вістки з Чигирина? — поцікавився Нечай.
— Добрі.
Старшини, що були з Нечаєм, віддих спинили, чекаючи на новини.
— Невже гетьман, його милість... — почав Нечай. — Невже?..
— Так, панове. Гетьман змінив думку.
— І..?
— І каже тепер таке: "Коли ляхи рушили, наші міста загортаючи та людей по - дорозі кривдячи, то ти не чекай, щоб на тебе напали, тільки бий, сам бий, бий так, щоб почули!"
Рух зробився в кімнаті; гомін пішов по ній.
— Бити! Бити їх, клятих! Не дивитись нам, як наші міста забирають!
— І як невинних людей на палях мучать!
Нечай, що стояв перед Яненком, похилившись уперед, з розіскреними, жевріючими очима, підніс руки й утихомирив гомін.
— Це значить — заговорив поволі, наче сам собі не довіряючи, — що ми можемо вдарити на них самі, коли й де захочемо?
— Така гетьманська воля.
— Його милість, пан Яненко — говорив дальше Нечай — роз’яснить нам усе як слід. Але найперше я хочу, щоб негайно, не втрачаючи часу, в кожну сотню побіг посланець. Нехай сотні будуть готові, бо завтра вранці рушають в похід!
Заметушилися в кімнаті. Багато старшин вибігло. Інші присунулися ближче, нетерпляче чекаючи, що скаже Яненко.
— Тепер, ваша милосте, — заговорив Нечай — говори, говори, бо ми спрагнені цих новин, як земля дощу в посуху.
— Що Зборівська угода завела, це для нікого не новина, панове товариство, головно не для вас, брацлавців. Знаємо це ми, знають і польські пани. І ось, як вам певне відомо, на соймі у Варшаві, що відбувся ще перед Різдвяними святами, вирішено війну з нами. Там же на тому соймі, що постановив війну, хоча мав затвердити Зборівську умову, вирішили збирати нове військо, видати наказ на посполите рушення, ба навіть приповідні листи на вербунок до війська. Між іншими, дійшла до нас чутка, що й Забуський дістав такого приповідного листа і набирає тепер людей та, що ще цікавіше, що князь Ярема листа не прийняв.
