Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Торговці, звичайно, не підкорилися цьому нечуваному насильству над своїми споконвічними правами, почали протестувати, після чого й виник справжній скандал, точніше, він немовби саморозвивався, бо що гучніше горлали ущемлені, то сильніше лютували напасники; до всього цього долучалися ще вигуки мешканців довколишніх будинків, які вистромляли з вікон голови, ще й досі запухлі від сну, з якого їх було розбуркано.

Чарівна Фінетта, принісши Петрові ситий сніданок у постіль, котрий знову, як вона підкреслила, приготувала власноручно, хоч побоювання, що її бридкий чоловік міг його отруїти, відпали, бо він і досі висиплявся після вчорашньої пиятики, повідомила ймовірну, тобто всіма гадану причину цієї події. Страмбська giustizia працює, мовляв, швидко — кажуть, буцім сьогодні вночі Суд дванадцятьох уже розглянув справу заарештованого молодого графа і його ще до полудня мають стратити на майдані; через те звідти розігнали всіх торговців. Та обставина, що страта відбудеться в центрі міста, а не на пагорку за міською брамою, явно свідчить про те, що молодого графа не повісять і не колесують, а що йому вготовано кінець набагато цікавіший і для публіки куди ефектніший; можливо, з нього здеруть шкіру, а можливо, четвертують; у будь—якому випадку це буде захопливе видовище. Такі видовища, мовляв, дехто й справді любить, але вона, Фінетта, не годна витримувати, бо не може слухати крику стратенців — ти думаєш, що вони вже от—от перестануть, бо так довго кричати неможливо, але насправді це тільки початок; а після того, як рокований нарешті змовкне й сконає, цей крик іще кілька днів дзвенить у вухах. Побачимо, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції. Якщо на майдан принесуть хрест святого Андрія, то графа четвертують, а якщо дубову лаву з ременями, то з нього здиратимуть шкіру, але, можливо, герцог придумав щось ефектніше.

Фінетта, присівши на краєчок Петрової постелі, спокійно вимовляла ці слова своїми чарівними вустами, немовби розмірковувала, що подати сьогодні на обід — sogliolu в пікантному соусі чи тріску alla milanese, [42] а може, щось іще оригінальніше. Петр лежав блідий, заклавши руки за голову, й тупо дивився на сірий прямокутник вікна.

— Ну? — запитала Фінетта. — Чому ти нічого не їси?

— Як я можу мати appetito [43] на твій сніданок, якщо з мого друга сьогодні здиратимуть шкіру? — відповів Петр.

— Ну й друг у тебе! Справжнісінький бевзь, — обурилася Фінетта. — Цікаво, сьогодні вночі ти мав appetito до мого тіла, хоч твій друг уже по самі вуха вскочив у халепу?

А ти все одно мав appetito ого—го, такої розкоші я ще не зазнала відколи живу!

Трьома пальцями вона перебирала густі Петрові кучері.

— Це тому, — поважно відповів Петр, не зворушений її вишуканим проявом ніжності, — що вночі я ще не знав, що відбудеться сьогодні і що мені доведеться зробити. А тепер я це вже знаю, і мені від цього стає страшно.

Горда, байдужа, бундючна Фінетта раптом зблідла.

— Заради всього святого, не здумай удавати з себе героя і не встругни якусь штуку! Цей хлопчисько, цей дурнуватий damerino [44] не вартий такої жертви! Життя йому ти не врятуєш, навіть якщо розірвешся на шматки, а навіщо тобі розриватися на шматки, скажи мені, навіщо? Я не зношу, коли під моїми вікнами кричать типи, до яких мені байдужісінько, але якщо там опинишся ти й кричатимеш, коли тебе рватимуть на шматки, я збожеволію, чуєш, збожеволію! Бо ти не сподівайся, що герцог тобі подарує, якщо ти щось затієш, аби врятувати того дурня! Що ти хочеш зробити, нещасний навіженцю? Може, хочеш узяти дерев’яного списа, мов на турнірі, й кинутись на палацову браму? Невже ти думаєш, що ця брама схожа на моє лоно, а спис — на твоє причандалля, яким ти мене вночі трохи не довів до нестями? А далі що? Перебити всю варту, виламати замки, взяти в зуби цього телепня і витягти його з ями? А що по тому, що по тому? Як ти виберешся з міста? Чи знаєш ти, що досить одного сигналу ріжка зі сторожової вежі, аби зачинилися всі міські брами? А якщо вони й не зачиняться, ти, мабуть, захочеш, проїжджаючи з цим дурнем у котрусь із них, віддати вартовим ті дві картки, які вам вручили, коли ви сюди приїхали? Бо без цих цидулок вас не випустять, і вас наздожене вся міська guardia. О, Madonna mia, навіщо тільки я, нещасна, зустріла тебе, і навіщо ви, lazzaroni [45] прокляті, поселилися саме в нас, і навіщо я в тебе закохалася, і навіщо вночі я до тебе приходила! Пообіцяй мені, найдорожчий мій, що не зробиш нічого, за що міг би поплатитись головою!

— Обіцяю, що під час страти я не вийду й за поріг цієї світлиці, — пообіцяв Петр.

Фінетта вся аж засяяла.

— Оце мудрі слова, — сказала вона й поцілувала Петра в уста. — І ти заприсягаєшся мені всім, що для тебе святе?

— Для мене нема нічого святого, — відповів Петр. — Я заприсягаюсь тобі в цьому своєю честю.

Фінетті видалося цього замало.

— А батьки твої ще живі? — запитала вона. Петр сказав правду: їх уже немає на світі.

— Тоді заприсягнись мені їхньою пам’яттю. Петр заприсягся.

— А тепер, будь ласка, — попросив він уже нетерпляче, — йди й залиш мене самого.

Коли Фінетта пішла, голосно нарікаючи на егоїзм чоловіків, цих грішних, любострасних котів, які, побавившись людиною, потім її, негідники такі, виганяють, Петр устав, старанно вмився й одягся, а тоді заходився не менш ретельно чистити знамениту рушницю Броккардо; а коли вичистив, то набив її не шротом, а вклав одну з куль, яку граф Гамбаріні зберігав у скриньці з набоями для полювання на великого звіра. Задум, на який його спонукала Фінетта своїм докладним описом нелюдських зойків стратенців, був простий і мав ту перевагу, що задовольняв як його розум, так і сумління; однак, щоб здійснити його, потрібен був такий героїзм, що Петр справедливо, за його власним висловом, відчував страх і водночас не втрачав надії заімпонувати герцогові й, за його власними словами, утерти тому носа: якщо вже він не зможе врятувати Джованні, то, принаймні, не дасть йому довго мучитись і, перше ніж кат торкнеться його, пошле Джованні точнісінько в серце кулю зі знаменитої рушниці Броккардо.

Це було сміливе й геніальне рішення, гідне справжнього чоловіка, але йому судилося розвіятись, як дим, бо несподівано з’ясувалося: смерть, що її добрий дядечко Танкред уготував Джованні, не буде ні четвертуванням, ні здиранням шкіри, а чимсь набагато ефектнішим, за словами Фінетти, настільки ефектнішим, що втручання, яке обміркував Петр, стало через те непотрібним і марним.

Питання, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції, хвилювало не лише Фінеттин і Петрів розум, бо коли повільно й з похмурим скреготом розчинилася головна брама герцогського палацу і з неї виїхав важкий віз, навантажений високими ґратами з гострими шпичаками, майдан швидко почав заповнюватись людом, який плив з усіх вулиць; чоловіки поспішали, застібаючись на ходу, а жінки мчали простоволосі, в шкарбанах на босу ногу, накинувши на сорочки вовняні шалі й хустки.

Віз поминув статую імператора Веспасіана й зупинився посеред майдану, і обслуга, яка його супроводжувала, мовби не годна дочекатися того моменту, коли вже можна буде заходитись виконувати своє завдання, запопадливо почала знімати на землю його важкий залізний вантаж, щоб на очах у цікавих, які поволі, з жахом усвідомлювали, що тут готується, зібрати простору, відкриту вгорі клітку.

Жителі Страмби дуже добре знали цю клітку, бо щороку, як правило, шостого вересня, в день народження герцога, палацові сади відчинялися для широкого доступу, і ця клітка ставала об’єктом уваги відвідувачів, великих і малих, значно переважаючи своєю привабливістю навіть головну окрасу парку — статуї двох титанів, один з яких замахнувся києм на другого, а той, у свою чергу, намагався розчерепити каменем голову першому, — герцог у своїй мізантропії називав цей неймовірний шедевр «Символом людських взаємин», або просто «Людськими взаєминами», — і навіть забавну іграшку, розраховану на простачків, — величезну грядку, де квіти було висаджено в формі годинникового циферблата зі стрілками, які приводилися в рух механізмом, захованим під землею; так от, ця клітка, яка по вертикалі перевищувала можливу висоту лев’ячого стрибка, була тимчасовим літнім житлом грізного Брута, величезного полового хижака берберійської породи, кровожерного лева, який сам собі набрид своєю самотністю і про якого казали, ніби він щодня з’їдає сирого м’яса вагою в півконя і ніби п’ятнадцять років тому герцог одержав його в дарунок від венеційського дожа. І той незвичний факт, що клітку, яку в зимові місяці розбирали на частини й ховали в оранжерею, тепер несподівано вивезли в самісінький центр piazza Monumentale, давав однозначну відповідь на запитання, яке розхвилювало цілу Страмбу; Джованні Гамбаріні буде живцем кинуто на поталу левові, який розшматує його своїми жахливими лазурями і розірве страшними іклами, одне слово, він загине так, як колись гинули перші християни.