Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Що ми сказали, те сказали й ніколи не забираємо своїх слів назад, — заявив герцог, і Петр затремтів, бо ця форма множини нагадала йому щось неймовірно страхітливе. — До того ж кінець, який ми присудили вашому хирявому другові, настане так швидко, що ви, цілком можливо, станете його свідком, навіть не порушивши мого наказу. І ще одне: про те, що графа Одоріко вже немає в живих, нікому ані слова, якщо не хочете позбутись органу, яким, як я переконався, ви володієте краще, ніж добре, тобто власного язика.

Герцог знов відвернувся і пішов геть.

Коли тупіт коней герцогської кавалькади віддалився, Петр вийняв батіжок і підійшов до господаря заїзду, що стояв осторонь, звісивши свою підлу голову й насупившись, як ніч.

— Так он як ти виконуєш свої обов’язки господаря, негіднику? — сказав він і тричі оперезав його батіжком по спині. — Доносиш на постояльців, які вшанували своєю присутністю твій заклад, смикаєш герцога за рукав і тичеш пальчиком: «Ось цей, ваша високосте, підозрілий, його теж схопіть і киньте в підземелля до щурів». Так ось як ти вмієш виявляти постояльцям послуги, так ось як ти ставишся до людей освічених і шляхетних, хаме? Але я з тобою поквитаюсь, я тобі покажу, по чому ківш лиха! Герцог назвав мене божевільним навіженцем, а навіженцям дозволено все! — І періщив, періщив його по спині доти, аж доки підлий виказувач, благаючи пощади, впав навколішки. — Можеш скаржитись, лакизо, але перед тим, як побіжиш це робити, пришли мені в покій найкращу вечерю, яка тільки в тебе знайдеться: antipasti a prosciuto [36] на закуску, пристойний біфштекс al inglese [37] і пляшку chianti, [38] інакше я твій курник рознесу на дрізки, pronti, pronti, щоб усе це негайно стояло в мене на столі!

Відтак він подався до себе в покій, і не минуло й чверті години, як у дверях з’явилася Фінетта з тацею, заставленою ситою їдою.

— E servito, [39] — непривітно мовила вона. — Самий клопіт завдає людині, саму мороку. Довелось особисто прослідкувати за готуванням вечері, яку ви зволили замовити, щоб чоловік не підсипав вам щурячої отрути. Хтось удає з себе шляхетного рицаря й наживає собі ворогів, а ти потерпай за нього.

— Я не рицар, чарівна й добра синьйоро, бо якби я ним був, то напевно не тішився б тим, що викликав у вас таку досаду, — сказав Петр.

— Дайте мені святий спокій, — розсердилася Фінетта. Але Петр, далекий від думки дати господині святий спокій, схопив її за руку й спробував притягти до себе.

— Ні, я не рицар, — сказав він, — бо радий від вас чути, що ви за мене потерпали.

Чарівне, строге Фінеттине обличчя заясніло від усмішки.

— Не тепер, — мовила вона й ухилилася від його обіймів. — А от коли мій чоловік, цей грубіян, нажлуктиться зі злості, як свиня, я, можливо, прийду поцікавитись, чи вам чого не треба.

І справді, підлий господар, як Фінетта й сподівалася, так обпився того вечора міцної горілки, що вже не пам’ятав, ні як його звуть, ні якого він роду.

Отже, все це, принаймні з погляду Петра Куканя з Кукані, хвилювало, було цікаве й захопливе, і навіть — якщо мати на увазі наслідки сп’яніння підлого господаря — найвищою мірою приємне, просто розкішне; але коли після арешту Джованні минула ніч і за вікнами заїзду «У павичевого хвоста» почав народжуватись брудний зимовий ранок, постало вельми нагальне й разом з тим болісне питання: що ж далі й куди тепер?

Упродовж усього його дотеперішнього життя з Петром іще ніколи не траплялося такого, щоб він не знав, як відповісти на це питання, котре знову й знову поставало перед ним. Як відомо, богині долі присудили йому завжди чинити так, аби його вчинки узгоджувалися як із веліннями розуму, так і з голосом сумління; він завжди так і поводився, — за невеликими винятками, котрі диктувало йому життя, але й ці винятки, які можна було списати на карб молодості, він тяжко переживав і гірко себе за них картав. (Зазначимо між іншим: голос його сумління нітрохи не заперечував проти того, щоб зробити рогатим підлого господаря, бо, з огляду на темперамент чарівної Фінетти, ці роги чоловікові вона наставляла, без сумніву, не вперше; на землі Боккаччо, де, як відомо, звичаї суворі, але манери розв’язні, з підлими господарями заїздів такі нещастя трапляються здавна, й вони цілком виправдані). Та тепер він і справді не знав, що чинити далі й куди йому податися.

Виконати герцогів наказ і звіятись зі Страмби означало залишити друга в скруті, кинути його на поталу гіркої долі, що вже само собою ганебно, а для людини з таким чесним серцем, як у Петра, було просто неприйнятним. Та якщо, з одного боку, це було б ганебно, то, з другого — надзвичайно розумно, бо інакше Петр, беззбройний і безпорадний чужинець, для порятунку Джованні не міг навіть пальцем кивнути; і, тверезо все розміркувавши, це рішення врешті—решт не було б таке вже й ганебне, як може видатися упередженому поглядові, бо графові Гамбаріні, який лежав на смертному ложі, Петр обіцяв супроводити його сина тільки до Страмби; що ж, він так і зробив, свою обіцянку виконав до останньої літери, і — по всьому, прощавайте, наші дороги далі, на жаль, розходяться. Але якщо це було б і розумно, а в світлі цього виглядало б навіть чесно, чи, точніше кажучи, ні в якому разі не безчесно, то, з другого боку, це було б негідно Петра Куканя з Кукані і малодушно: бо струсити пил зі свого взуття й покинути Страмбу означало відмовитись скористатися випадком, на який він покладав стільки надій, і відкинути всі розрахунки, перспективи й плани. Та обставина, що герцог його, Петра, залишив на волі, що він розмовляв з ним спокійно, ба навіть з явною зацікавленістю, та ще й похвалив Петрів apercu [40] про нелюдськість, яка зробила з підлого обличчя господаря типово людське, це, карамба, була величезна винагорода, щось більше й приємніше за те, коли б його, Петра, герцог посвятив у рицарі.

Герцог, як він сам висловився, відчуває паморочну огиду до нікчемності й пересічності людських слів та вчинків. Отож не виключено, що тепер він жде від Петра чогось такого, що б його, герцога, приголомшило й перед чим він у німому подиві зняв би свій берет, розшитий перлами; ох, який він був би розчарований, коли б Петр повівсь як звичайний слухняний і наляканий черв’ячок, як плиска, як синьйор Ніхто Нізвідки! «Єдина людина, — сказав би він з гіркою усмішкою, — єдина людина, яка відважилася стати віч—на—віч із моєю високістю з гордою посмішкою, єдина людина, яка відважилася, — ох, ці скидки! — вимовити ім’я Гамбаріні без приписаних проклять і спльовування, єдина людина, яка розмовляла зі мною інакше, ніж я очікував з паморочним невдоволенням — ти ба, відповзла, мов переляканий собака, та ще й прихопивши з собою речі свого нещасного друга, захисником якого себе видавала, його коня, збрую, чудову рушницю Броккардо і його гроші». Бо було очевидно, що якби Петр накивав п’ятами із Страмби, він змушений був би прихопити з собою всі ці речі, — адже він не міг залишити їх у заїзді, щоб вони дісталися підлому господареві, не міг він подарувати їх і Фінетті, бо Фінетта була жінка чесна, яка йому, Петрові, віддалася з любові; посилати їх герцогові теж не було ніякого сенсу, а щось інше придумати було годі.

Поки Петр катував себе цими нерозв’язними загадками, на piazza Monumentale, хоч сонце тільки—но сходило, зчинився шарварок, незвичайний навіть за італійськими мірками. Була п’ятниця, а в цей день на головному майдані Страмби, точніше, в його південній частиш, на поважній відстані від герцогського палацу, відбувався рибний базар. Рибалки з приморських районів Пінья і Фінале, чоловіки з засмаглими обличчями й орлиними поглядами, які звикли бачити мало не самий хребет земної кулі, вставали трохи не опівночі, щоб на спинах своїх ослів і мулів вчасно довезти до столиці свої pesce di mare [41] — потворні морські чудовиська: пласку sogliolu, камбалу з двома очима на правому боці голови, тріску і pedocchi, тобто «морські воші», з яких варять чудову юшку, а також чорні мушлі, й устриці, і черепахи, і як там іще називається вся ця нещасна луската, бородавчаста й голчаста нечисть, яка кишіла й задихалася в кадках, підвішених до коротких дерев’яних ярем в’ючакам на холку. Рибалки присвічували собі ліхтарями на тичках, лаяли своїх тварин і квапили їх гучними голосами, здатними перекричати гуркіт хвиль і клекіт морських шквалів; збираючись на ринковому майдані, ці дикуни, розлютовані, в заяложених плетених шапочках на кучерявому волоссі, сварилися між собою за вигідні місця й торгувалися з місцевими перекупниками, які вийшли їм назустріч, і билися в конвульсіях, впадаючи в екстаз від завзятого вихваляння виняткових, чудових якостей свого товару. Так уже повелося, і звичай цей повторювався регулярно, раз на тиждень, з давніх, якщо не з незапам’ятних часів, і це було природно й добре відпрацьовано; але цього разу сталося щось виняткове, скандальне й нечуване, бо не встигли ще всі торговці доїхати до майдану, а на стежці, що вилася по східному схилу гори Macca, де, як ми вже згадували, розкинулася Страмба, все ще погойдувалися вогники ліхтарів тих, хто запізнювався, коли на майдан швидко вибігла міська варта в блакитних мундирах і без усяких церемоній та зайвих слів, викрикуючи непристойні лайки та прокльони, палашами і нагайками почали розганяти рибалок: мовляв, торгу сьогодні не буде, майдан треба звільнити, і нехай вони забираються куди хочуть зі своєю смердючою рибою, а тут їм залишатися не можна.