Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗
Принц хвилину мацав по столу, мов сліпий, тоді знайшов тюрбан і насунув його на голову.
— Я вже не боюся пекла, — сказав він з усмішкою.
— От і гаразд, принце.
— І відчуваю в серці такий приємний холод, як людина, що лежить у спекотний день на траві в затінку фігового дерева.
— Я радий це чути, принце, — сказав Петр.
Поставмо ж зараз собі запитання, перш ніж читач висловить його на свій страх і ризик, як же це так, що Петр, чоловік наскрізь правдомовний, зміг так спокійно й холоднокровно ошукати нещасного принца. Ану лиш уявімо собі, що принца Петр не ошукав, бо принцове уявлення про християнство було таким абсурдним, що цю абсурдність уже неможливо було нічим перебороти: і чи не було його вперте бажання, щоб Петр охрестив його, нічим іншим, як проявом особистого бунту затюканої постійною загрозою смерті істоти проти ядучої і самозакоханої автократії мусульманського світу, в якому він, принц, животів, страждав і відчував зневагу. І Петр цілком і до кінця виконав його волю, тому несправедливо було б твердити, що він його ошукав і обманув, просто кажучи, обдурив. Петр, як ми знаємо, був невіруючий, але не був такий бездушний і цинічний, щоб при комедії хрещення, яку його змусив зіграти принц, ужити автентичної формули ритуалу хрещення — хоча його погляди були най поступовішими, він усе одно був сином своєї доби, щоб дозволити собі пародіювати слова, які люди сотні й сотні років вважали важливішими навіть за життя, — якщо, звичайно, хто знає, тут не відіграло головну і справжню роль те саме міркування, яке колись не дозволило йому визнати засаду етикету, що королеви не мають ніг, або, зовсім нещодавно, проголосити, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком. Тому він запропонував принцові, як це сам пояснив своєю рідною чеською мовою, лише ілюзію містичного посвячення, точнісінько як смертельно хворому ми пропонуємо ілюзорну надію на швидке одужання. Та й врешті–решт зараз не йшлося ні про що інше, як про так звану pia fraus, святу брехню, а права на святу брехню не можна відібрати навіть у найзапеклішого поборника правди.
Принц стояв, спираючись на стіл з портретом імператриці Теодори, і всміхався.
— Я вже не вірю ні в Аллаха, ні в жодного іншого Бога, — сказав він тихо. — Саме так, як ти.
— І правильно, принце.
— Хіба що в Пантарая, котрий осягає розумом усе, — провадив далі принц.
— Якщо ви наполягаєте, принце, нехай і так.
— А коли я цитуватиму Коран, робитиму це лише устами.
— Оце мудро, принце, — зауважив Петр. — Але тепер, коли я задовольнив ваше бажання, прошу вас провести мене на засідання Ради.
Принц настільки заглибився в себе, що потребував чимало часу, щоб зрозуміти, що і хтось інший на світі також може чогось забажати.
— Навіщо тобі туди? — спитав він. — Вони тебе вб’ють.
— Я боротимуся за своє життя, — мовив Петр. — Я ніколи не робив нічого іншого, отож тепер це для мене не новина.
— Але я гадаю, що досі ти ніколи не стояв сам проти всіх яничарів, скільки їх є. А це наймогутніше військо світу.
— Що поробиш, — сказав Петр.
— Ну що ж, ходімо, — мовив принц. — Я заведу тебе туди, якщо ти так наполягаєш. Але знай, що, коли в тебе почнуть забивати палю, я плакатиму по тобі.
Він узяв Петра за руку і, важко хилитаючись на кривих ногах, повів його в глиб коридорів.
Дорога вела з напівтемряви в темряву і з темряви у півморок, східцями вгору і східцями вниз, вигиналася дугою ліворуч і різко звертала праворуч, при чому неясний відгомін людських голосів, який ще раніше почув Петр, поступово ставав виразнішим. Дорога, хоча й була недовгою, забрала багато часу, бо принц насилу волочив ноги, спираючись на стіни й відпочиваючи що три кроки. Нарешті вони підійшли до вузьких, низьких дверей, про які принц пошепки сказав, що це особистий вхід до парламентської зали.
— Сюди ходжу лише я, — сказав він і обережно, щоб вона не зарипіла, натиснув стару бронзову клямку. Коли двері прочинилися, Петр почув голос султана, який саме казав, що цього вже не можна більше терпіти і що настав час, коли підступному персові треба як слід дати по руках.
— Бак! — вигукнули чауші.
— Пан Двох Святих Міст прийшов до важливого рішення, яке вся імперія привітає із задоволенням, — мовив інший голос. — І з радістю сприймуть його мої хоробрі воїни, заспокоєні новиною: жалюгідні дні того, що виліз із каналізації, вже лічені.
«Ач, Чорногорець», — подумав Петр і прослизнув за принцом до зали, на цю слизьку арену невідомої йому орієнтальної політики. Принц тим часом відсунувся, мов поранений павук, убік, на своє потайне місце, в куток за кріслами брата–султана та його візирів і високих сановників, які, ми вже згадували про це, засідали на чолі зали, займаючи всю її ширину, спинами до вікон, що виходили на Босфор. Справа і зліва уздовж стін, півколом до високих сановників, трьома–чотирма тісними рядами стояли чауші; за плечима цих чаушів і опинився Петр, коли, покинутий принцом, зачинив за собою двері, оббиті з боку зали такою самою тканиною, як і стіни, блакитним оксамитом із золотими зірками, і через це майже непомітні. Посеред зали, як завжди, лежала чимала купа мішків з грошима для виплати жалування. Четверта стіна навпроти трону, в якій був головний вхід, сьогодні прикритий сріблястою тканиною у складках, що спадала від самої стелі, була порожньою.
— Треба, — пролунав хрипкий старечий голос, — треба, треба…
Промовець помовчав, очевидно обмірковуючи, що треба; присутні ввічливо чекали.
— Треба, — провадив за мить голосок, — приділити цьогорічному святкуванню урді щонайбільшу увагу… щоб воно було якнайповнішим… щоб ворогів охопив смертельний страх, перше ніж розпочнеться похід.
«Oгo, — подумав Петр. — Коли я стану володарем вашого війська, то припиню всі ваші святкування урді».
Що ж, ця думка — якщо врахувати, що зародилась вона в голові людини, жалюгідні дні якої були вже лічені, — вельми смілива.
Святкування урді, дозволимо собі пояснення, було традиційним військовим парадом, поєднаним з народним гулянням неймовірного розмаху, яке влаштовувалося на початку кожного воєнного походу.
Потім розпочалися дебати про необхідність термінового виклику всіх допоміжних корпусів з усіх західних провінцій: з Алжіру, Тунісу і Тріполітанії включно, та про те, де ці сили мають зосередитися і долучитись до регулярних частин війська османської армії. Петр нудьгував і почував себе загубленим, зайвим і очманілим, стоячи за плечима чаушів, які уважно прислухалися, день був спекотний — і крізь відчинені вікна, за якими палало південне небо, у залу проникав лінивий, пекучий вітерець. Він міркував, як вибратися з цієї ситуації, принизливої для нього, бо ж він звик перебувати в центрі загальної уваги, а тут незнайомий чауш, що стояв перед ним, мабуть, відчувши за своїми плечима якусь нетерплячку й неспокій, озирнувся через плече і, побачивши Петра, знову байдужно відвернувся.
Та майже відразу в його прикритій тюрбаном голові щось ворухнулось, і він, збагнувши розумом, кого саме побачили його очі, озирнувся знову, щоб пересвідчитись, що не помилився; переконавшися ж, що очі не обманули його, безгучно, лише порухом уст, вимовив слівце «бак», хоча султан протягом останнього часу не сказав нічого гідного уваги. А чауш, несподівано схвильований, штурхнув ліктем свого найближчого сусіда і щось прошепотів йому, після чого і цей сусід озирнувся, і його обличчя, спочатку байдуже, витягнулось від подиву, а вуста також ворухнулись, нечутно складаючися спочатку в губну «б», далі розімкнулися, щоб пропустити дифтонг «ак». Третій чауш, зацікавлено озирнувшись, лише знизав плечима, показуючи, що чудернацький птах, про якого генералісимус яничарів саме казав, що його жалюгідні дні лічені, не цікавить його; але четвертий чауш, що озирнувся на Петра, розбурханий хвилюванням своїх друзів, сказав «бак» ледь не на повен голос. Тоді озвався суворий військовий голос, який, безперечно, належав Чорногорцеві:
