Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
— А що там? Ну перевернувся на другого бока. Отако качатиметься, поки хміль не вивітриться. Ну може всцятись, якщо перепив і слабий на луцьку… От той Іван, що я його прихопив біля кузні з конем, так той зразу сцяти побіг за клуню. А все від страху! Буває, що і всираються від страху. А буває і з пиятики! — Кепкував Омелько.
— Та ні!.. Он у нього межи очей кров крапає… Точнісінько там, де, ти швайкою поцілив!
— А ти що думала, я жартую?! Так, лякаю?.. Ага… ось що — а чоботи де? — Одні були, та в них і поїхав Іван у Литву. «тільки ходаки. І то старі…
І господиня принесла і поклала під лаву ходаки.
Омелько ж поклав старі лахи на лаву і взяв із жердки сіру Василеву юпанчу. З доброго, міцного сукна. Не домашнього, а міського виробу. Певно, що львівського. Щедро поцяцькована стрічками, шнурівкою та фарбованою кожею.
— А де пояс до Василевої опанчі?
Молодиця зразу і пояс подала. Міцний шерстяний пояс темновишневого кольору.
— Гарний поясочок! Та й чоботи Василеві доведеться взяти. Буду гайдуком. Ким тільки не був, а от гайдуком ще не був! А лице прикрию кобкою. Ну, молодице, відпори від свекрової кереї кобку. Та приший три гаплика до кобки і петлі до опанчі. Та не барись!!!
— Такого ще не було… — спробувала боронитись молодиця.
— Нічого! Біда й пригода звичай міняє!
— Та як же я? І шити, і вертуту пекти і оце щербу почала творити?!…
Та не впораюсь я з усим!..
— А я тобі допоможу! Тільки спочатку принеси мені пута.
— Пута Іван взяв. Більше немає.
— Тоді тягни перекидні торби Василя.
— Я боюся сама іти до стайні….
— Тоді ходімо разом. Тільки підожди — я взуюсь.
Омелько здер чоботи з очманілого Василя. Відв'язав свої татарські м'які чоботи. І взув Василеві ялові чоботи. Притопнув — як на нього роблені.
Одяг опанчу, підперезався потурецьки навхрест, якраз на пупові, за халяви застромив ковані книпи.
Поторгав Василя носаком чобота. Відчув, що Василь геть розм'яклий. Та для певності вжучив чоботом під ребра.
Василь утробно гикнув і не поворушив ні руками, ні ногами. Молодиця дивилась на це мовчки, тільки губу прикусила. Вона стояла вже при дверях з ліхтарем у руці і вдягнена в кожух. Та потім не витримала.
— Та що ти йото гамселиш? Воно завжди, як уп» еться, колодою падає…
Всі вони такі — і свекор, добра б йому не було, і мій Іван, те ще мені щастячко! І оцейі.. Всі вони до жінок ледачі, а горілочку їм тільки підливай!…
Поки переходили двір до стайні, то з-за возовні вискочили пси і гавконули на Омелька.
Він затис двома пальцями носа, пригнувся і завив пововчому. Від несподіванки молодиця ледь ліхтар не впустила додолу.
— Боже, ти й справді характерник! Куди й пси поділись! — Захоплено і водночас зі страхом проказала молодиця. — Тримай ліхтар. Я відчиню.
Коли вони вступили до стайні, коні наполохано затупцювали, заіржали.
Але після кількох Омелькових слів заспокоїлись і потяглись до нього своїми теплими храпами.
Молодщя поставила ліхтар на поличку на стовпі. І враз розпахнула. поли кожуха і показала Омелькові на розкриту груднину, з якої стирчали округлі тугі цицьки з темними великими сосцями.
— Бачиш, які в мене циці? Поцілуй мене, козаче, я того варта.
— Та ти таки й собі відьмачка! Але не перелюбу тобі хочеться, а безпеки від моєї люті!! Так чи ні?
— Ні, козаче, не так! От дай твою руку! Я хочу і все!.. Тепер бачиш, що я не прикидаюсь.
— Таки справді хочеш… — згодився Омелько, обтираючи руку об її сорочку.
А вона вже кидала кожух на солому. І закасувала і сорочку і запаску аж до пояса. І сама надала на кожух, задерши вгору білі тугі ноги.
— Диви! У тебе четверо дітей, а ноги як у дівки!'Та й циці так би й з'їв!
— А ти кусай! Хоч до крові! Можна!… Ой мамо! Мамо! Ой вмираююю… — Вже після кількох ударів Омелькового прутня заволала і тихо зомліла молодиця.
Кілька хвиль вона лежала без жодного руху і, здавалось, без дихання.
Омелько потихеньку, не поспішаючи, попестив ще її, поштурхав то сильніше, то слабіше. І тільки тоді зміг закінчити дійство, коли щосили вперся прутнем у матицю і водночас засмоктав тугу набряклу пипку.
Добре загорнув молодицю в кожух та й заходився біля коней. Лиско навіть більше відступав від Омелька, ніж тарантоватий, весь у плямах, мов леопард, кінь гайдука.
Перекидні торби були почеплені на загорожу. Омелько взяв торби і повернувся до молодиці.
Вона, на диво, так швидко ожила. Лежала голічерва, знов заголена, кивала головою з боку на бік і посміхалась аж до самих вух.
— Козачесоколе! Дай я хоч трошки на твого півня подивлюся!
— Тю на тебе! Ну й вигадала! Ніби й не бачила — та в тебе он діти!!!..
— А чому хлопцями не присягаєшся?
Бо хлопці не мої! Іван удівець — троян. Я на трьох дітей пішла! Бо я старша і в мене четверо сестер. Щоб їм дорогу не застувати, я й пішла за вдівця на дітей.
— І зразу отака гаряча була?!
— Та ні! Оце тільки з минулого року… Один раз поїхали до млинів. На масляну. Там цей упився. І мене підпоїли. То я й дала мельникові. Я й гадки не мала, що я така!.. От тобі хрест! Донькою присягаюсь!.. А знаєш що?
— Знаєш що?
— А що?
— Давай я краще тебе раз добре поперчу, ніж ти десять разів подивишся. — А давай те і те? Га?
— Умовила… Але спочатку діло, а потім оглядини!
— Ти мій солоденький!.. Ой, мамо, мамо, вмираююю! — Завела молодиця, тільки він почав проникати в неї…
Дійство відбувалось і не коротко і не довго, а саме так, як треба, щоб в одну мить в обох все урвалось в солодкій млості.
Після того Омелько на якусь мить відвалився від неї навзнак. Тільки руку з цицьок не зняв. І пестив сосці, згрібши їх до купи. І все пестив, пестив, ще й поцілував легенько.
— Котику, а ти ще й ласкавий… Ну звідки ти такий узявся?
— Та звідки? Так як і ти — таким уродився.
— Е ні! В мене баба була циганка. Така була до любощів ласа…
— А ти звідки знаєш?
— Та всі в селі говорили. Дивувались, що і баба, і мати були до чоловіцтва такі ласі, нестримні. А от я тиха… Та бач, наврочили… Та тільки мені від того зовсім непогано… Слухай, козаче, ну дай я подивлюся!.. Не бійся, я не наврочу!..
— Ти мене наврочиш? Та мого прутня ніхто не наврочить!.. І все одно мені а ні показувати, а ні давати мацати… Ти оце кажеш: «Дай подивитись», а я згадав одну історію, коли я був у Криму…
— У полоні?
— Та ні, чумакував. І зустрів там одного нашого, чоловіка, полоняника.
Ну, гроші в нас тоді були, то ми його викупили. І він одну історію розповів. Він багато цікавих історій розповідав, бувалий чоловік… Отож потрапив він у полон…
— До татар?
— Гірше! До босняків.
— А що воно таке — босняки? Я такого й не чула!
— То страшний народ! Мова в них і на нашу і на болгарську схожа. Як прислухатись, то можна майже все зрозуміти… Ну не всі слова, але про що йде мова — зрозуміло.
— Ну так що ж у них такого страшного? Що вони всі розбійники?
— Якби! Гірше! Вони всі бусурмани! У Магомета вірять! Скрізь у них білі мечеті стирчать, мов швайки!.. А баби і дівки у шароварах ходять! Поки там до тієї куни добудешся!.. Та ще лице запинають такою сіткою чорною, щоб лице ніхто не бачив.
— А гарні в них жінки?
— Гарні. Цицькаті, чорноброві, чорноокі. А кожа, як сметана — біла.
— Ти звідки знаєш? Що там таки і ти був?
— Та ні. Той полоненик кримський оповідав про все так докладно.
— А він, часом, не брехав?
— Ну, як він збрехав, то і я брешу. Так розповідати далі, чи не треба?
— Ой, треба, треба! Говори, говори!..
— Отож кажу далі. Вони його хитро вловили! Він вояк добрий був — і шаблею, і ратищем, і мушкетом, і луком — усім володів!..
— Як ти, чи краще?
— Я звідки знаю? Ми з ним не змагались…. Отож вони його хитрістю взяли. Він потайки, як воно ведеться, прийшов до дівки на побачення…
— А дівка гарна була?!
— Та казав — така гарна, наче мальована! Вони його і її рибальською сіткою накрили! Як навук муху павутиною, так його босняки сіткою заплутали. Та й віддали туркам, як податок. Не грошима, а живою людиною! Людолови, одним словом, як і скрізь всі бусурмани. А турки його за море продали арабинамсарацинам. Став він їм служити. Всяку роботу робити…
