Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
— Не моє?! А ти хіба не знаєш, що копа рішить, як узнають, що зброя нашого Івана із грабунку?!! Грабунку, та ще й з головосіком! Та наше все добро на грабіж пустять!!!
— Та ми його удвох!!! — П'яно заревів старий і схопив ніж зі столу і замахнувся на Омелька.
Та козак викинув лівицю з мискою і вдарив старого в пику. Миска розлетілась на друзки.
Приснула кров, і старий снопом завалився на лаву. Може на миг відвернув Омелько голову. Але цього було досить, щоб Василь вискочив з-за столу і кинувся до печі по ковані книпи.
Омелько наздогнав його в ту мить, коли він ухопив у кожну руку по різаку, Омелько вжучив його кулаком у потилицю.
І Василь з усього маху гепнувся на долівку. І всадив обидва книпа в підлогу перед ногами молодиці.
Вона і спитала через Василя:
— Козаче! Скажи щиро — все це правда?!!
— Піди — подивись. На мідній кулі нарізані три літери. А на піхвах шаблі на кінці дві подряпини і випав один мідний цвяшок. Та вийми шаблю з піхов. На лезі там візерунок. На лівому боці золотом, а на правому боці сріблом.
Молодиця взяла глиняний ліхтар і пішла до причілкової стіни. Все зробила, як сказав Омелько. Тоді поставила ліхтар на лаву. Сіла на лаву до старої, пригорнула до себе дівчинку і ревно заплакала.
Стара заламувала руки.
— Боже, Боже!!! Що тепер з нами буде?! Івана немає! А що ми самі можемо?! Цей же гаспид підбив Івана в чортову Лівонію попертись! Та будь ти проклятий!
Раптом молодиця встала.
— Мамо? Перестаньте! Ходімо краще батька на піл перетягнемо.
— Я поможу, — сказав Омелько.
— Іди геть! Ти прийшов непроханий і що нам наробив?!! Та будь ти проклятий!!!
Омелько запхав пістоль у нагрудну кобуру, вхопив молодицю за плечі і так трусонув, що вона аж зубами клацнула.
— Тихо, стерво дурне! Я проти тебе нічого не маю! Але якщо ти мене роздрочиш, то я так на тебе заклену, що й на твоїх онуків вистачить, — вже якось лагідно закінчив Омелько.
Омелько з молодицею перетягли не стільки побитого, скільки геть п'яного свекра на розкуйовджений піл.
Стара змочила рушник і почала втирати кров з вусатої п'яної пики.
Омелько наказав:
— Діти! Ану на піч! Швидко. І мовчіть, що бачили і що чули! Бо якщо хто з вас хоч слово кому чужому писне, той згорить у пеклі.
Козак зняв зі стіни гайдукову нагайку. І закрутив нею руки за спиною непритомному Василеві.
— А тепер, молодице, вигреби жар під комин і дай мені чисту сковороду.
Таку чисту, щоб на ній і краплі жиру не було. Ні краплини!
Поки хазяйка відтирала золою і мила глиняну сковороду, козак витяг з-під свого дорогоцінного каптана пласку шкіряну торбу.
Четверо дітлахів з-за комина палаючими очицями слідкували за кожним рухом страшного гостя. Коли козак витяг із поцяцькованої торби якусь тонку паличку з малесенькою глиняною чашечкою на кінці. В ту чашечку він запхав якесь темне зілля. А далі пішов справжній жах і чародійство! Голими пальцями козак. взяв жарину з-під комина і поклав її на зілля в чашечці.
Вільний кінець взяв у зуби і почав смоктати. Над чашечкою почав пихати сивий димок. А тоді козак смачно затягся тим димом і, заплющивши очі від насолоди, випустив через ніс.
На якийсь час і молодиця і стара завмерли, наче на них стій напав.
А козак відійшов до пристінної лави і недбало напів сів, напів розлігся на ній. Смоктав цибух і ліниво випускав з рота колечка диму.
Коли молодиця принесла чисту сковороду, він витяг із пласкої торби жменьку зеленкуватих великих зернин. Дзвінко висипав їх на сковороду, а сковороду поставив на жар під комином.
Небавом зерна ті позолотились, а далі зробились майже чорні. Ось тоді до їдучого сивого диму почав домішуватись дивний, незвичний і дратливо смачний запах.
— А мідна ступа у вас є? Якщо так, то тягни її сюди.
Омелько заходився розтовкувати гаряче підсмажене зерня. Ось тут вже запах гарячого смаженого зілля заповнив усю хату.
Омелько глибоко затягся і, не перестаючи бити товкачем по зернах, сказав дітлахам, що з відкритими ротами спостерігали все з-за комина:
— Ще раз кажу — якщо хтось базікатиме про те, що бачили тут, то вас отако чорти в пеклі підсмажать і потовчуть у ступі! Та ще й заставлять оцим димом дихати! А ти, синку, зніми свитку. Нехай усі бачать, що ти не жебрак із торбами, а козацький син! При зброї!
Тимко зняв торби, розкрутив Парасчин пояс. Поклав свитку на ослін. І сів поруч Омелька, виставивши напоказ свого залізного горбатого пістоля. І враз заснув, опустивши лоба на саму мідну кулю на. кінці рукояті пістоля.
Козак обережно поклав його на лаву, гарливо накривши «дарованою» свиткою.
Сам же заходився запарювати в манюсенькім горщечку, найменшім, який знайшовся на господарстві, товчене пахуче зерня.
— То ти козак чи чародій? — Підступилась до Омелька молодиця. — Бо ти нам страшне горе приніс, а мене до тебе наче все тягне й тягне.
— Дурне! То тебе тягне, бо ти зараз без чоловіка. Та ще й на тебе місяць впливає. Місяць, він дуже баб турбує…
— Ні, ти таки чародій… сатана… — Вона кілька разів перехрестилась і почала шепотіти молитву.
— Ож цить, дурна! Це не я сатана! От у нього ввійшов сатана!. Ти мені скажи — це я чи він людину вбивав, добра загарбав, чиюсь доньку?
— Вибач, вибач, вибач!!! — впала на коліна і схопила Омелькову руку і почала цілувати. — Що нам робити?!! Ми пропали!.. Я ж казала Іванові — не їдь ти із дому в такі світи!.. А він каже: в-вас весною в козаки запишуть!» Отак він мого Івана підбив… Ой біда нам, біда!!!
— Тихо! Не репетуй і не жалоби мене! Я тобі не чоловік! А краще мене уважно послухай і не перебивай! Ніч я перебуду на хуторі. Нехай малий виспиться. А вранці підемо. І ти нас виведеш на стежку до Глинища. А потім ти повернешся додому і розв'яжеш його… А зараз зігрій води та знайди мені чисті онучі. Бо я вже п'ятий день як чобіт не скидав… А мій малий, так і не знаю… Та ще одне — потрібна лляна олія!
— Зараз, зараз! — До Омелька, а тоді до свекрухи. — Мамо! Ож підіть та вточіть лляної олії! Та не баріться!
— Ти тепер хазяйка, ти і догоджай гостеві! — Злостиво огризнулась стара, що сиділа на краєчку пола і втирала рушником кров із розбитої пики свого старого.
А Омелько неквапно, дуючи на пальці, перелив із горщечка в кухличок темну, пахучу рідину. Відсьорбнув, замружив очі і прицмокнув від задоволення язиком. Ще раз ковтнув, заплющив очі від повного задоволення. Посмоктав цибух і випустив ніздрями цілу хмару тютюнового диму.
— Господине, моя матінко! Хоч він і ваш небіж, та я на вас зла не маю.
І копу на вас не підніму «поволанням». Часу в мене мало. У мене головний рахунок з їхнім отаманом. Я Гнатові ще не всі ребра порахував! І голову йому ще не цурковав! Степана я вже впорав. Ваш Василь. так мене злякався, що втік геть, лишивши Степана самого на шляху конати. Ні, щоб поспішити до міста та збирати гайдуків, щоб мене ловити! А він бач, на хуторі за бабів сховався!.. Тепер про Сметану… Ну, Сметана може й оклигає… Миколі я пику шабелькою почикрижив добряче. Коли вгоїться — як жаба буде гарний!.. А от того молоденького сцикуна, Івана, я його вже раз прихопив, може, звалашу, а може, зуби повидираю. І це буде добре, якщо цих панських посіпак я сам і впораю. Бо тоді на тому все і кінчиться. Тоді, коли козаки повернуться з походу, вже не буде ні гайдукам, ні їхнім родичам козацької помсти. Не буде тоді зачіпки, щоб за все платити Т — Ну а як твої козаки не повернуться? — 3 єхидною усмішкою спитала баба.
— Ну, як наші козаки не повернуться, то й ваш син там лишиться!.. Не плещіте дарма язиком, моя матінко! Необережне слово може стати вироком!.. Стара злякано перехрестилась.
— Свят, свят, свят! Бог з тобою, чоловіче!.. А що ти далі з Василем зробиш?
— Як тихо лежатиме — не чіпатиму. Як галасуватиме — поб'ю. Якщо розплутається і полізе битись — заріжу.
— Та я не про це! Як ти його за все каратимеш?…
— Я вам кажу, а ви добре, слухайте! — Усміхаючись і посьорбуючи запашний напій, проказав Омелько. — Вранці ми підемо… Якщо ви зразу ж його розв'яжете, а він пожене за підмогою, його я все одно знайду. Його заріжу, а ваш двір за підмогу йому я спалю. Поки він сидітиме тихо, йому нічого не буде. Та тільки він почне мене, чи мого малого шукати чи ловити — йому смерть. Щоб ви не думали, що я жартую, я наведу ось зараз на нього ману. Це щоб він не порушував моєї заборони. Порушить — пропаде.
