Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Спустившись з гір у теплі й родючі низини, вони їхали далі танковим кроком, бо те, що тяглося, й простиралося, й змінювалося, і в безперервному русі розгорталося перед їхніми очима, було таке чарівне, й прекрасне, і незвичне, і гідне зворушливого подиву, що навіть тупіт їхніх коней, які ступали по цій благословенній землі, неодмінно мав би бути або мав би здаватись їм не таким, як раніше, коли вони проїздили краями, далеко не чарівними, а плавнішим, веселішим і ритмічнішим, отож твердження, ніби вони їхали танковим кроком, не таке вже й далеке від правди; голубі озера, й ситі поля, і веселі пагорби з високими й пахучими, кипарисами, лавровими гаями й пініями, які чітко вимальовувалися на тлі неба, схожі на темні хмарки, які бог Козерог жартома прив’язав до землі мотузкою; і фруктові дерева, обвиті о цій порі року всохлою виноградною лозою, яка пишними гірляндами вільно в’ється від крони до крони, а під ними — латки поля й грядки, а ось тут — джерельце, яке з дзюрчанням пробивається з землі край дороги й поспішає зволожити спадисту луку, а ось — цитриновий гай; привезені до Італії трохи не сто років тому, цитрини прийнялися тут так добре, що ніколи не стояли без плодів, бо, як тільки відходили одні, тут же достигали другі, а треті вже знову вбиралися в цвіт; а далі знову височіли пагорби й скелі, котрі здіймалися в лазурове небо, а на їхніх тіменах і боках неприступні замки й похмурі фортеці, і білі сільця, а між ними — привітні й ніжною зеленню вкриті долини, по краях обсаджені каштановими гаями й виноградниками, ближче до середини — луки й потоки, зміїсті, повні риби й тихоплинні. Вони проїхали через Медіолан, або Мілан, місто велике й могутнє; тричі по сто тисяч людей живуть за його мурами, на подив високими й неприступними, бо на їхніх чатах стоїть ще ніким нездоланний замок під назвою Порта Йовіе, який вважався найукріпленішим форпостом цілої Європи: на його масивних вежах розмістилося триста важких гармат, кожна з яких могла метати восьмисотфунтові ядра.
Потім вони переїхали річку По, басейн якої в ті часи був сильно заліснений і багатий на різну звірину — оленів, сарн і зайців; фазани й куріпки жили тут, ховаючись у гущавині, вепри рили землю, а між ними з властивою їм грацією походжали дикі павичі, яких Бенвенуто Челліні, — він розповідає про це в своєму «Життєпису», — з задоволенням стріляв зі своєї неперевершеної рушниці Броккардо, бо їхнє м’ясо нібито не тільки смачне, але й цілюще; він сам вилікував ним свою французьку недугу.
Вони проїхали Бононію, або Болонью, місто розлоге й неймовірно багате, через що його називають grasso, тобто гладке; воно славиться своєю похилою вежею, яка наганяє на мандрівників страх, бо здається, що вона от—от упаде; після Болоньї місцевість похмурніла, потемніла й посуворішала; дороги повилися до гір, відомих як один з найнаселеніших гірських районів Європи; хоч він і був важкодоступний, однак на схилах гір там приліпилося безліч містечок і сіл, що їх годували вузькі смуги зеленої родючої землі між скелями і пагорбами. Кроки обох коней утратили свій танковий ритм й елегантність; лунко цокаючи копитами об кам’янистий грунт, вони з різкою, майже відчутною чіткістю мчали в холодній тиші, пронизаній сіро—рожевим маревом, понад яким повільно котився обід криваво—червоного сонця.
Страмба, як уже сказано, столиця невеликої держави, сто п’ятдесят років тому була заснована Вітторіно д’Альбу—ла, славним пращуром доброго дядечка Джованні — Танкреда, здалеку здавалася різнобарвним тортом: фісташковим, бо вежі й фасади деяких значних будівель, повиті плющем, були зелені; суничним, бо їх було пофарбовано в рожевий колір; шоколадним, бо дахи були кольору сієни; і сніжно—білим, бо все інше, в тому числі й фортечні мури, було біле; отже, різнобарвний торт, поставлений на досить низько зрізаному стовбурі дерева, бо пагорб під назвою Macca, на якому було збудоване місто, нагорі був плаский і висотою зовсім не багато перевершував свої гористі околиці. З воєнних походів Вітторіно д’Альбула повертався зі здобиччю, і це давало йому змогу будувати; для своєї родини він спорудив замок, який затратами на будівництво і розкішшю не поступався перед замками Вісконті й д’Есте, великий шпиталь і картезіанський монастир; вершиною його творчості й життя було спорудження храму святого Павла, до якого вело дев’ятнадцять мармурових східців і в якому висів той розп’ятий Христос, який свого часу буцімто промовив до святого Фоми Аквінського такими словами: «Bene scripsisti de me, Thoma!» — «Ти добре написав про мене, Фомо!»
Усе це було і захопливо, й велично, ба навіть так прекрасно, що Джованні, побачивши своє рідне місто, мов на долоні, трохи не задихнувся від сліз зворушення, та перше ніж юнаки наблизилися до головної брами, названої Парте—нопейською, їм довелося поминути стратище з мурованою квадратною шибеницею, так густо обвішаною страченими, що вона нагадувала альтанку, оповиту пістрявими стрічками, і піднятими на стовпах п’ятьма колесами, з уплетеними поміж спиці жахливо спотвореними тілами. Один із сердег іще дихав, вирячивши на верхівців свої божевільні очі, знеможений стражданнями, страшніші за які досі не видумав людський геній; колесований не годен був уже кричати й тільки тихо, жалісно стогнав.
Петр підігнав до нього схарапудженого коня й вистрелив із пістоля сердезі в голову, щоб покласти край його мукам. Хоч як це дивно, але коли він звів пістоль, на обличчі в колесованого з’явився вираз жаху.
— Виходить, життя — щось незмірно цінне, якщо за нього тремтить навіть колесований, — зітхнув Петр. — Творець зле пожартував над людьми, наділивши їх любов’ю до життя й водночас такими характерами, які роблять це життя майже нестерпним.
Далі юнаки їхали вже мовчки.
— Біля в’їзду до кожного міста є стратище, — трохи перегодя озвався Джованні.
— Так, — кивнув головою Петр, — але я щось не пригадую, щоб бачив десь стратище, так добре обладнане, з п’ятьма колесами, яке в досить неприємний спосіб заперечує приповість про зайве п’яте колесо у возі, і з шибеницями, на яких була б більша, я сказав би навіть — божевільна товчія.
— Не розумію, як ти можеш жартувати над такими речами, — сказав Джованні, і обличчя його позеленіло.
— Це я щоб розвіяти твою тугу, — зітхнув Петр. — Бо я збрехав би, друже мій, якби запевнив тебе, що не боюсь і що в мене всередині не тремтить усе зі страху, а по спині не бігають мурашки. Ми ідемо назустріч чомусь страшенно небезпечному, назустріч халепі, від якої віє цвинтарем, і якби я так не злякався, то зареготав би, усвідомивши, скільки ми здолали всіляких труднощів і з чим боролися — тільки заради того, щоб потрапити в нову тарапату.
— Я не бачу жодної можливості для якоїсь нової тара—пати і не розумію, про яку небезпеку ти весь час торочиш, — сказав Джованні.
— Невже ти не бачиш бодай того, — здивувався Петр, — що герцог Танкред, хоч він і непоганий як дядечко, зате правитель небачено жорстокий? Це треба обмізкувати, бо в цьому є й певна перевага, а саме: правителя, який так поводиться, без сумніву не люблять.
— Я тебе не розумію, не розумію й не хочу розуміти, — уперто правив своєї Джованні.
Петр зупинив коня.
— Розумієш ти чи ні, Джованні, але послухай, що я тобі пораджу. А втім, ні, я тобі не раджу, я прошу тебе: забудь, що ти граф Гамбаріні, не відкривай нікому свого імені й не рвись до свого палацу, поки ми до найменших подробиць не довідаємось, що зайшло між твоїм батьком і герцогом.
— Хоч я й виключаю, що між ними виникли якісь незгоди, але якщо ти так на цьому наполягаєш, то гаразд, хай буде по—твоєму, — погодився Джованні.
— Дякую, — сказав Петр. — Поки що ми зупинимось у заїзді, але про те, хто ти, нікому анічичирк.
Вартовий біля брами, озброєний важким мечем й алебардою, в металевому шоломі, який закривав йому голову аж до потилиці, перегородив їм шлях, щоб запитати про мету їхнього приїзду до Страмби, а коли з неприязної відповіді Джованні зрозумів, що це, мовляв, його не обходить, що перед ним — вельможний пан, спробував утиснути йому й Петрові по маленькій пергаментній картці з настійливою рекомендацією ретельно її зберігати, бо без цієї картки, якщо вони захочуть покинути місто, ні його, ні компаньйона, ні з цієї, ні з будь—якої іншої брами, — а їх у Страмбі аж шість, — ніхто не випустить. Джованні рішуче запротестував проти такого ганебного й образливого для дворянина ускладнення, але Петр примирливо простяг до вартового долоню.
