Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Якщо вони хотіли дістатися до міста Інсбрук, котре ніяк не можна було обминути, якщо вони хотіли потрапити до Італії, їм треба було вибирати одну з двох доріг: одна, значно довша, але безпечна й зручна, вела спершу на Мюнхен, а звідти вгору проти течії річки Ізар, а друга — проти течії Інна — була коротша. Річковики радили їм іти через Мюнхен, бо долина Інна, мовляв, важкодоступна, а подекуди й просто непрохідна, проте вони, відпочилі й зі свіжими силами, не зважили на їхні поради й вибрали коротший шлях.
Вони пробиралися помежи страшними горами й скелями, через льодовики, праліси й пустища, схили й ущелини, а потім знову дерлися нагору зміїстою стежечкою, бо дорога вниз, така ж зміїста, вела, здавалось, у самісіньке пекло; так вони йшли все далі й далі помежи валунами й понад проваллями, один за одним, іноді міцно тримаючись за руки і підпираючи один одного, щоб вітер не здув їх в ущелину або в води Інна, який, наче біла стрічка, вився внизу долиною. Джованні тримався мужньо, але видно було, що сили його тануть; бліде обличчя, облямоване білявим волоссям, укрилося червоними плямами, які свідчили про втому й виснаження.
— Не журись, — підбадьорював його Петр. — Згадай, що англійці, котрі мають славу найкращих мандрівників у світі, вживають для визначення своїх мандрів дивовижне, але дуже влучне слово — travel, яке походить від французького travail — праця. Дотепні остров’яни відбивають цим словом ту просту реальність, що подорож — це тяжка праця. Отож дивись на нашу подорож як на працю, котру ти повинен виконати, якщо хочеш бути винагородженим за неї радісною зустріччю, яку тобі приготує твій добрий дядечко Танкред.
Петр потерпав, що за цей філософічний екскурс Джованні пошле його жартома під три чорти або запропонує стулити писок, але Джованні, на превеликий його подив, прорік щось зовсім несподіване й не вельми симпатичне:
— Не дуже старайся мене заспокоювати, я ні на що не скаржусь, бо не забуваю, що я — граф Гамбаріні.
Це сталося вперше за довгі роки їхнього співжиття: Джованні вказав Петрові на перевагу свого роду, і Петр відчув себе так, мовби на нього вилили відро крижаної води. Це й справді було не тільки не симпатично, але й у майбутньому не обіцяло нічого приємного, а, навпаки, віщувало тільки зловороже; це означало, що, на відміну від покійного графа Одоріко, який цінував Петра, — в чому Петр був переконаний, — за риси характеру, Джованні не бачив у Петрові нічого особливого, нічого такого, що наба—гато—набагато цінніше за древність роду Гамбаріні. «Так, — подумав Петр, — Джованні — знатний осел, який годен оцінити тільки мої фізичні переваги, а в усьому іншому я для нього звичайнісінький хам; я припустився помилки, нагадавши йому про цю несприятливу для мене обставину. Тим паче мені треба відзначитись чудовими діями, які втерли б графові носа».
Нагода для цього випала Петрові майже зразу, бо неподалік, наче з гармати, гримнув постріл.
— Що це? — перелякано запитав Джованні, хоч у його жилах і текла кров славних кондотьєрів.
— Якщо це не гармата, то, по—моєму, й не мисливська рушниця, — відповів Петр і зійшов зі стежки; Джованні звернув слідом за ним; ховаючись за деревами й кущами, він обережно скрадався у напрямку пострілу, аж поки через п’ятдесят — шістдесят кроків побачив тіло чоловіка, що лежало на краю молодого лісу. Мертвому знесло півго—лови, точніше, тім’я, але його тонке обличчя мальованого красеня, оздоблене бурцями, було неушкоджене; і хоч замість червоної лівреї з гербом Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на ньому було звичайне сукняне вбрання, це все ще був той самий Йоганн, лакей покійного графа, звісно, вже небіжчик з задертим підборіддям. Постріл, яким йому знесло півголови, мабуть, звалив його з коня цілком несподівано, бо в нього на плечі все ще висіла знаменита рушниця Броккардо, яку він украв у Відні; його кінь тихо стояв над ним, звісивши голову з білою зіркою на лобі, й, мабуть, роздумував, що йому тепер робити.
— Це Йоганн, — сказав Джованні, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в тотожності мертвого не могло бути жодного сумніву; взявши Петра за лікоть, він притиснувся до нього, як робив це ще хлопчиком, коли чогось боявся. — Вони його уколошкали.
— Хто? — запитав Петр.
— Слуги, — відповів Джованні. — Вони продали карету, пересварилися між собою, коли ділили гроші, а потім рішили його й поїхали далі.
— І покинули тут його коня? — здивувався Петр. — І не прихопили рушницю? І не взяли собі на згадку хоча б ось це?
І він стягнув мертвому з пальця золотий перстень з величезним діамантом.
— Перстень Борджіа! — вигукнув Джованні й жадібно схопив перстень. — Петре, в нас є кінь і перстень, ми врятовані!
— Атож, — погодився Петр і прикляк на одне коліно біля вбитого Йоганна, щоб зняти з його плеча рушницю. — З цією рушницею мені нічого не страшно.
— Та невже? — пролунав над ним глузливий голос. — Не торкайтесь цієї пукавки, паничу, і обидва покладіть на землю зброю, яку маєте. Лічу до трьох. Раз…
Той, хто вимовив ці слова, сидів на товстій гілляці гірської сосни, низькорослої й викривленої від бідності тутешнього грунту та суворого клімату. Це був неприємний з виду чоловік, схожий на сатану, бо мав гостру борідку й кошлаті брови, а обличчя — худе й смагляве, аж сіро—коричневе; крім того, він був у всьому зеленому — зелений гостроверхий капелюшок з пером, зелені штани й зелений плащ — усе ветхе, брудне та з грубими латками, але від цього не менш зелене; і ця зелень разом з ветхістю, та брудністю, та латками, а також смаглявість і борідка забезпечували йому чудову мімікрію, що слід підкреслити, пояснюючи, чому Петр і Джованні побачили його тільки тоді, коли він гримнув на них, хоч сидів над самісінькими їхніми головами. Між колінами, вперши приклад у груди, він затиснув важкого мушкета, спрямувавши його закопті—лу цівку на Петра.
— Два! — гостро сказав він.
Мушкет справляв грізне враження, так що, вистреливши, він продірявив би Петра разом з Джованні, який заховався за його плече, але Петр зміркував, що зброя не вистрелить, бо цей мерзотник дуже квапився обібрати вбитого, в чому йому завадила їхня поява, і не мав часу її знову наладувати; до того ж здавалося, що з її чорного, пекельного нутра й досі ще куриться сморід ядучого диму.
І справді — замість долічити до трьох і вистрелити, харцизник знову люто закричав:
— Я сказав, щоб ви кинули зброю, а моє слово — закон. Зрозуміли чи ні? Не жартуйте зі мною, бо будуть непереливки, я — Зелений Вільфред, грізний володар лісів. Лічу ще раз, але вже цілком серйозно: один…
— Рахуй собі хоч до тисячі, — сказав Петр і, спокійно знявши чудову рушницю Броккардо, підвівся й націлив її Зеленому Вільфреду в самісінькі груди, вимащені якимсь жиром, мабуть, ведмежим салом. На смуглому сатанинському обличчі розбишаки відбився вираз невдаваного жаху.
— Не стріляй! — благально мовив він. — Я все віддам. — І кинув Петрові до ніг шкіряний капшук, оздоблений гербом Гамбаріні, срібною ногою між двома зірками. Але, скориставшись моментом, коли Петр відвів від нього погляд, рвучко шпурнув у нього своїм мушкетом, прикладом уперед; та Петр устиг ухилитися.
— Мені дуже жаль, — сказав Петр. — Я не люблю вбивати беззбройних, але з тобою, негіднику, інакше вчинити не можна.
І натиснув курок.
Так загинув Зелений Вільфред, грізний володар лісів, мимохіть завершивши своє несолодке життя баніти й тирана в одній особі добрим вчинком, себто тим, що пострілом з мушкета поклав негідника з негідників, який спершу обдер свого господаря, а потім, коли здобич обернулася на гроші, найімовірніше, пограбував своїх спільників; так, мабуть, це й сталося, так розігралася й завершилася драма, бо тільки так можна переконливо пояснити, як лакей небіжчика графа, сам—один, без друзяк, опинився в цих пустищах, з перснем Борджіа на руці й з капшуком, тугим від дукатів, біля пояса, — їх Вільфред привласнив собі на дуже короткий час.
