Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Батьку, ви дуже оковитої хотіли?
— Га?.. Мені вона байдужа. То люди п'ють, щоб їм веселіше було. Або щоб сумно не було. А мені часу нема, щоб сумувати… Чого мені пити?
— А зараз вам не сумно?
— І зараз не сумно! Тим пак, як згадав усі свої пригоди, так мені аж на душі тепло стало, їй Богу!.. Як випили чарки три, звідкілясь і музики об'явились. Два діди та хлопчина-сопілкар. Один дід скрипку мордує, другий дід у бубон гатить, а хлопчак так дме у сопілку, аж щоки йому не луснуть… Я більше чотирьох чарок не пив, а виліз з-за столу та спитав, де цирульника знайти. Орендар тут як тут: «Не треба шукати! Зараз цирульник тут буде. «Крикнув щось по-їхньому своєму синкові. Той метнувся з двору, тільки п'яти замиготіли. І хвилі не минуло — веде у двір цирульника. Почав він мене голити, — сміх і гріх — у мене вуса тільки пробились та на підборідді з десяток чорних волосин закручується. А з чуприною довелось йому постаратись — волосся в мене було жорстке, як грива в жеребчика. Він мені під кружок зробив зачіску, як ото молодих козаків та джур голять… Поки скінчив цирульник мою голову мордувати, все подвір'я наповнилось людом. Де взялися дівки та молодички базарні, якісь гуртовики, коноводи, носії… На два столи рядять і на третій корчмар вже пляшки носить. Скрипка вищить, бубон стукотить, сопілка свистить на весь куток… Одна молодичка пішла з отаманом танцювати. Весь двір ходором заходив. Хоч оковита мене майже, ну майже, не брала і зараз не дуже бере, тоді вперше, певно, подіяла. Бо я купив за цілу пулку в якогось хлопчиська калинову сопілку і собі пустився у танці.
Підіграй музикам на сопілці!
Тут приходить пан Ян з двома охоронцями і питає мене, чи згоден я за добру плату татарських коней до Кракова перегнати. Бо ніхто не хоче мати справу з татарськими бахматами. А навколо весь заїзд гуде, земля під ногами двигтить — запорожці бенкетують. Я стою перед паном Яном і думаю. Пан Ян каже мені: «Чого ти, козаче, думаєш? Пан каштелян дасть тобі десять злотих і сукна п'ять ліктів на жупан. Сукно лунське, червоне, як вогонь. Ти подумай, які то гроші — десять злотих. Стільки, як дорослому козаку в поході гетьман дає? ««А я дорослий козак, — кажу йому. — Оце зерцало, — і б'ю себе в груди, — я в бою здобув! Я вчора сам двох татар упорав!» «Та бачу, — каже пан Ян. — Хто б тобі дав такий обладунок, якби ти його сам не взяв? «Може я і лишився б із козаками, та підманув мене пан Ян ось чим. Каже мені:
«Поїхали до Кракова. Там є де погуляти. Там заїзди на два поверхи, корчми і трактири на кожній вулиці, і музики і в будній день грають. А які дівчата-краков'янки… Найкрасивіші у всій Польщі!» Я його питаю: «Кращі, ніж отут, в Бердичеві? «Пан Ян аж зареготав і каже: «Хіба тут дівчата? Тут тільки селючки. А в Кракові столичні шляхтянки!» Отож не служба за гроші мене спокусила, а цікаво мені стало: які там такі особливі красуні в тім Кракові. Ага, ще одне хотілось подивитись: а які то заїзди в два поверхи? І вирішив я подивитись на все своїми очима…. Відв'язав я свою татарочку від конов'язі, злетів у сідло… Тільки й бачили мене в Бердичеві… А зараз зробимо перепочинок. Підемо коней напоїмо, води наберемо та куліш зваримо собі.
Омелько взяв за повід Буланка і кивнув головою: «Бери Лиска. Це ж твій кінь. «І вони повели коней схилом. Коні, спускаючись у долинку, присідали на задні, таким робом гальмуючи.
Сонце скотилось по небосхилу розпеченим золотим колесом до самого чорного лісу. Залило червінню стовбури сосон, терни і кущі шипшини.
Фіалкова тінь залила долинку, але поночі не стало. Згори, з вершини небесної бані від високих-високих, наче прозорих хмарок наче променилось світло і розбавляло тіні в ярку. Як спустились в долинку, Омелько спинив коней, прислухався. Нічого небезпечного він не почув, і вони повели коней до ручаю.
Порскали коні, п'ючи воду.
Крім тонкого плюскоту цівок води об камінь та порскання коней, нічого не було чути. Нічого. Як не напружуй слух — нічого, крім биття власного серця та дзюркотіння води не почуєш. У долину поволі вливався тонкий і п'янкий запах чародійського квіту любки…
Блакитні тіні поволі густішали, але холодніше не ставало. Напоєні коні неквапно самі йшли на пагорб знайомою їм стежкою.
Враз над ними нечутно з'явився птах. Летів швидко, то підіймаючись, то опадаючи, наче гойдаючись на невидимих хвилях. На мить він зник на тлі темних старих сосен. Та зразу ж знов з'явився над сухою сосною, що на самому краю груда. Круглокрилий птах сів на самий вершечок покрученої гілки і тричі прокричав над грудом: «ку-віть! ку-віть! ку-віть!» А тоді щось ніби замурмотів, замурмотів і впав кудись на той бік груду. І більше не з'являвся.
— Завтра ввечері підемо!
— Чому ввечері, батьку?
— Бо сич прокричав! Вчора, сьогодні, завтра — наші три дні. А сич скільки разів прокричав? Тричі! Завтра ніч вже не наша. Треба тікати. Віщі голоси треба слухати!
7. ЗОЛОТІ КОПИТА
Омелько, ставши на коліна, схилився над казаном і вимішував кописткою страву.
Малий сидів під сосною, обхопивши коліна руками і поклавши на них підборіддя. Бубка поруч, межи оголеними коренями сосни, мордував давно обгризену кістку.
— Ну що ти там гризеш? Там і запаху вже немає! — Проказав Омелько.
Собака глибше прихопив зубами кістку, підвівся, винувато піджав хвоста і відійшов за кущі. І продовжував там мусолити свою забавку.
У тиші злегка потріскували смолисті тріски та булькало пшоняне вариво. Нараз на тому боці, за долинкою, на схилі, хтось задерчав, сухо і довго.
Малий здригнувся, обернувся у той бік усім тілом.
— Не лякайся — то дрімлюга. Тріскотітиме, поки не набридне. Ти ж її бачив. Вона уночі перед нами над шляхом літала.
— Ага! Літає нечутно. А тріскотить — аж сюди чути.
— То так здається, що голосно, бо тихо навкруги… А тепер слухай, що було далі. Отож із Бердичева ми помандрували на захід по Волині. Можна було коротшим шляхом до Львова. Але пан Ян не хотів. Вирішив подалі від татарських шляхів триматись… У Луцьку я продав панське сідло і купив собі свитку. Хорошу білу свитку, і ще купив собі черес із калитою. Сховав у нього все — не треба й калити до пояса в'язати. А з Луцька ми поспішили до Перемишля, а там, не спиняючись ніде довго, — просто до Кракова. І хоч то все лядська земля, королівська, а скрізь там є наші села. Особливо в передгір'ях і горах. Скрізь наші, православні, церкви. І мова наша, правда відмінна, але наша. І там наших православних людей ляхи називають русинами. Отоді я й повірив до кінця дідусю-волярові, що Матір Божа в Ченстохові — справді наша ікона. Бо я сильно сумнівався, чи не вигадав чогось старенький. Знаєш, старі люди, як малі дітлахи, щось вигадають, і всім, і собі товкмачать, що то щира правда… Прибули ми до Кракова у вересні. Але погода стояла, як улітку. Краков'яни казали, що вони не пам'ятають такої лагідної погоди од віку! Де мене потім по світу не носило, але Краків мене найбільше вразив, бо то було перше велике місто все укріплене, захищене і геть все муроване. Геть все з каменю і червоної цегли. І всі будинки криті черепицею! — Що воно таке?
— Та так, якби гонта. Тільки коротша і не з дерева роблена, а з червоної глини… Отож заїхали ми до міста через здоровенні- здоровенні фортечні ворота. Я їду верхи, а мої татарські коні арканом всі пов'язані один до одного батовою. Пан Ян попереду верхи на своєму здоровенному німецькому огирі, мов гетьман, виступав. Люди з ним вітаються, а на мене всі так і зирять. А я ніби нікого не бачу, тільки пильную, куди пан Ян завертає. Ну, поли свитки я розпустив, щоб бачили краков'яни мою кольчугу із зерцалом. Воно на сонці золотом краще виграє, ніж всі їхні лядські кіраси. От так! Коли бачу: підступаємо до кованих воріт у кам'яній брамі. Брама у височенному цегляному мурі. Виходить, що в самому місті є правдиві фортеці. Я миттю підперезався, шапку набакир збив. Відчинилась кована брама, і вступили ми у великий чотирикутний двір. А з усіх боків двору височенні палати… Я спішився і притяг за аркан всіх своїх коней до купи. І став зі своїми бахматами якраз навпроти високого білого анку. Цей анок рівно посередині головного палацу. [анок не простий, а мармуровий. Мармур, то такий білий камінь, дуже дорогий, з якого найкраще висікати всякі фігури… І от на мармуровий анок вийшов сам пан каштелян. Плащ на ньому оксамитовий, червоний, горить вогнем. Шапка з чорного соболя з білим страусовим пір'ям. На поясі-златоглаві висить шабля, вся в самоцвітах. Ступив пан каштелян на мармуровий анок — все завмерло. Охоронці- гайдуки з алебардами застигли по боках від анку, наче статуї… Пан Ян шапку на ліву руку і бігцем вгору по сходах до пана каштеляна доповідати про подорож на Україну. Що він там ще доповідав, чути не було. Хоч тиша у палацовім дворі була така, як при виході самого короля. Щось сказав пан каштелян пану Яну. Той спустився вниз до мене і сказав показати пану каштеляну татарський луп. Ну а я, нічого такого не передбачаючи, поки ми з Бердичева мандрували, я їх усіх об'їздив. І під сідлом, і охляп. На одній смирній кобилці навіть без вуздечки міг їздити. Показав я пану каштеляну все, що я з ними в дорозі робив. Великий пан добре посміявся, дивлячись, як я гасаю на кошлатих бахматах по білих каменях його двору. І сказав цей вельможний пан: «Цих коників триматиму за блазнів. Потішатиму гостей цими потворами. Нехай цей кумедний русин їх доглядає. Без нього вони не матимуть виду!» Той вельможний пан каштелян не просто собі був великий пан… Він у добрих конях знався досконало. І навіть сам злучкою займався. І коники в нього справді були найкращі. У нього була і стайня, як палац. А в стайні в нього були коні всяких порід і з найдальших країв і земель. Я тоді по-їхньому ще мало тямив. Особливо, коли швидко говорили. Але запам'ятав слово в слово, якби записав у голові. І тільки потім розкумекав, що пан каштелян мене за блазня при потворних конях лишив. Але навіть коли мови навчився (а це в мене пішло дуже швидко!) і зрозумів, за кого мене лишили, не образився. То ж чужі люди — ляхи. І мова в них чужа. Вони мене блазнем вважають. А я їх гультяями. Бо серед них найбільше нероб. Німці щось майструють, вірмени та юдеї щось продають, купують. А ці тільки бенкетують, щодень гульбища справляють. Отож, у палаці було таки весело. Весь час до пана каштеляна вельможнії гості прибувають. Обіди, банкети, танці щоночі. Ще бували виїзди на полювання та кінські перегони… Ну, мені не до банкетів: я своїх татарських коників тримаю, як лялечок — завжди вони напоєні, нагодовані, вигуляні і вичищені, ще і гриви позаплетені… Часом пан каштелян казав мені вивести коників і показати його вельможним гостям. Я старався, показував. Всім весело. Часом, як я щось викину — чи на скаку під черевом пролізу, чи стоячи на двох конях одночасно, прогарцюю через усе подвір'я, вельможні пани мені і злотого подарують… Було б у мене добре затишне життя, та в палаці пана каштеляна була панночка Ядзя. У нашому палаці цілі табуни молодих панночок та задрочених паничів у похлібниках ходили… Але панночка Ядзя не просто так гуртувалась там з тими похлібниками. А доглядала вона за здоровенним білим папугою. Коштував він грубі пенязі. Цього папугу пані каштеляновій подарував якийсь гішпанський герцог… Отож, та панночка Ядзя походила із дуже знаменитого роду. Казали, я так чув, що їхнім родичем у старосвітські часи був навіть один їхній король. Але то колись було. А тепер вона жила при пані каштеляновій і доглядала за її живою цяцькою. Вона часом і у двір виносила папугу у здоровенній сталевій клітці. Круглій такій. — А чому в сталевій?
