Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
Молодий гайдук при слові «кат» спробував вирватись і розжати пальці з ладункою. Та запорожець правицею так стис кулак парубка, що той аж застогнав.
— Ой лишенько! — Заголосила хрещена мати Параски. — Та не мордуй ти, козаче, дитину!
— Ож не скигліть, тітонько!.. А тепер всі станьте до столу… Ага, отако по боках. А ти, тхір, поклади ладунку на стіл. В цій ладунці мій гайтан. Зеленого каменю. На правому рамені зі спинки є манюсінька сколина. І ще. в ладунці є два синіх самоцвіти. Розкрий ладунку і висип усе обережненько на стіл!
Запорожець відпустив пальці гайдука. І той висипав з ладунки на стіл зелений кам'яний хрестик і синій шахвір!
— Дівчино! Візьми гайтан і вдягни мені!
Коли Параска вдягала козакові його зелений хрестик, гайдук рвонувся до виходу.
Та дарма — козак підставив йому ногу! І гайдук опинився на долівці.
Підводячись, він встиг висмикнути шаблю і потнути нею в козака. Та шабля пройшла під пахвою.
Козак ступив крок уперед, затис ворожу руку із шаблею у себе під пахвою. Ударив правицею межи очі.
Гайдук захитався. Між очей закровила рана. Кров бризнула на жупан, на долівку.
— Всі під стіни! Та живо! — Заволав козак.
Люди не зрушились.
Тиша.
Малий на лаві, загорнутий у кожух, злегка посапував відкритим ротом.
Під полом заскиглив собака.
— Ну!!! Бо зараз його порішу!
— Ой пане-козаче! Помилуй! Пожалій старих його, батька і матінку. Він у них одинак! — Заголосила Килина.
— Тихо! Розкудкудакались, сестри-жалібниці! Всі одійдіть подалі! Геть всі!!!
Козак обернув молодика і з силою відштовхнув від себе. Той через усю хату пролетів і вдарився об піч. Але шаблі не випустив. І козак вже був із шаблею.
— Мав би тобі зразу горлянку перетяти! Але шкода дівок — люблять тебе. Тому нехай буде божий суд! Як я помилився — мені кінець. Як ти винен — помреш, як чоловік, зі зброєю в руках!
Жінки в один голос заголосили.
А красуня Ганна кинулась у ноги козакові.
— Геть!!! — Заревів козак. — Геть, бо порішу!!!
Ганна мовчки, навіть не схлипуючи, відповзла до полу.
— Він не хотів… малого… пострелити… Йому… Йому Гнат загадав…
В нього така служба…
— Не Гнат, а Степан. І за малого я на нього не «волаю». Останній раз кажу вам — геть всі одступіться!!!
Запала повна тиша. І раптом на лаві закамешився хлопчик. Вислизнув, голяка із кожушини. І загугнявив із закладеним носом.
— І куди ця йобана сорока подалась?…
— Га?! — Скинувся козак і не втримався і повернув голову до малого.
— Синку! А де ти такого слова навчився?!! — Чи не вперше прозлютився на малого козак.
— Так Прошка на неї казав!..
Почувши шум, козак пригнувся і в захисті викинув уперед себе шаблю. Та дарма!
Гайдук не нападав на нього, а протисся між жіноцтвом і вискочив на подвір'я. З шаблею наголо побіг по вулиці.
Запорожець рвонув на двір за утікачем.
Люди повибігали з хати. Тільки Ганна та дітлахи лишились у хаті.
Ганна впала навколішки і дерла на собі коси.
Хлопчик подивився на все зовсім відсутніми очима, голосно висякався на долівку та й заліз до теплого кожуха. І вмить заснув.
На вулиці ж була гонитва. Спочатку молодий гайдук добряче таки випереджав козака.
Та от він перечепився один раз на рівному.
Потім перечепився другий раз на зовсім рівному місці. Про це потім не один рік згадували свідки.
І третій раз гайдук зачепився чоботом за рівне.
Та коли він упав учетверте, то над ним стояв козак.
Чекав, поки молодик підведеться.
Гайдук швидко підвівся і наставив перед себе шаблю. Козак поволі зайшов на нього з лівого боку і стрімко викинув клинок уперед.
Гайдук відбив.
Козак із правого боку зайшов і вдарив шаблею. І це гайдук відбив. Тоді гайдук посмілішав і замахнувся на козака.
Козак вправно підставив свій клинок і загасив ворожий удар, і викрутив свою шаблю так, що різонув парубка єломанню по правій щоці.
Гайдук роз'ятрився. Кинувся вперед.
Та козак відбив удар і сіконув єломанню вже по лівій щоці.
У молодика тепер обидві щоки спливали кров'ю.
Потім козак пробив захист гайдука і сіконув самим вершечком єломані знов по правій щоці. Тільки навхрест по першому удару.
Гайдук сильно розмахнувся шаблею. А козак підловив його і сіконув навхрест вістрям і по лівій щоці.
Гайдук оскаженіло розмахував шаблею і кидався на козака. Але влучити не міг.
Козак тільки робив легкі й швидкі випади і легко колов його гострою єломанню.
— Ну що, гайдуче, гнидо очкурная! А чи солодкий панський хліб?!!
Все сміявся козак, підколюючи парубка то в плече, то в стегно, то просто розтинаючи червоний жупан.
Вже і Євтухова родина підбігла, і Коропи, і хрещена мати Параски.
Благали, кричали баби.
Наспіли і сільські люди.
Чоловіки похмуро і мовчки дивились на дійство.
Деякі спльовували і йшли геть, кинувши: «Не завжди коту масляна».
Парубки зловтішно посміхались — пригадали Миколі його хизування добрами і владою перед дівчатами.
Притьопали і старійшини. Почали просити, щоб козак припинив бій і не наводив ляхів на село.
— Я не наведу! От ці наведуть!
І з повною силою козак вперше ударив по шаблі парубка. Той аж попустив руку. І тоді коротким ударом тилія шаблі знизу вибив шаблю з руки гайдука. Клинок злетів у повітря.
Козак підхопив його на льоту!
Всі аж ахнули в один голос!
Гайдук, весь перекаляний рудою, що скрізь напливала із неглибоких, різаних ран, хитався, схопившись за груди. Ніяк не міг віддихатись.
Козак свою шаблю кинув у піхви, а гайдуцьку перебрав у лівицю і став упритул до гайдука. Як залізними кліщами схопив двома лише пальцями за адамове яблуко.
— Ви, очкурі, не бійтеся! Я заберу свого коня і піду геть. Цього коня я лишив одному козаку. Козака вбили. Садибу облупили і спалили. На коні є три «лиця» — у гриві, над здухвиною і каштан правий. — тридільний.
Підіть, люди добрі, і подивіться, чи є ці ознаки «лиця» на місці, що я означив, і якщо «лиця» є, а він утіче, я спалю Карпа і Килину, як покривачів. А хто буде гасити — застрелю. І запам'ятайте — де козацька шабля дістане, там наш старий звичай буде. Ну йдіть, та швидше!
Поважні дядьки пішли з порізаним гайдуком, підтримуючи його з боків, бо він ледь ноги волочив після всього.
Небавом вони повертали і вели коня.
— А де жеребчик? — Сміючись спитав козак.
— Скиглить! Візьми коня… Наче і справді твій…
— І я оце думаю, що наче мій… — Сміявся козак. — І сідло наче моє.
Можете подивитись — під потебнею знак — серп, а над ним зірочки… га?.. Ну от — бачите?… Відведіть коня до Євтуха та припніть до тину з вулиці. Ще й казан не закипить, як мене тут не буде. Та мовчіть і жінкам закажіть. Щоб вас у свідки ляхи не потягли. Бувайте здорові!
— Ходи з Богом!
Дядьки повели коня, а кінь все хропів, рдився, шорошив вуха, козирив наляканим оком.
Один із дядьків сказав:
— А чого кінь так сполошився, якщо його це кінь?!
— Тссс! — Зашепотів найстарший чоловік, сивоусий, у здоровенній рудій кучмі. — Тобі що — очі повилазило?! Чародій він!..
А козак із розгону перескочив через тин і по снігу навпростець до Євтухової хати. Поки всі тяглися до хати (тільки Параска прибігла раніше всіх), там вже хазяйнував козак.
— Синку! Нумо! Вдягайся, щвидше! Он вже й Лиска привели! Чуєш, як ірже? Це він тебе чекає! Давай швидше та поїдеш верхи.
Козак підняв з полу кирею і кинув на лаву.
— Я спати хочу… — Вередував малий, порпаючись у штанях. Козак підступив до малого, що тупцював на лаві.
— Тримайся! Підставив шию, і малий обома руками вчепився. — Тихо! А то ще задушиш! А кажеш сили немає! Тебе Лиско чекає!..
Козак зашепотів малому на вухо.
— Я ще в поході… Мене, ти бачив як, і собаки, і коні бояться. Як я підступлюся — кінь сполошиться і може понести…
— А чому? — Теж прошепотів малий.
