Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
— Підождіть, підождіть, Карпо! Які такі роги раптом у малого?
— Як які? Та той сатана, що вкрав коня, був у личині «кози»! Ну піднялись наш Микола і той парубок. Дивляться, дивляться — ніде й сліду. Щез — мов дим! Ну коня вони забрали. Бравий кінь, козацький. Добрий коник. Під турецьким сідлом. Отаман Гнат і сказав, щоб Микола собі взяв коня, поки Сметана оклигає… Але думаю, що Сметана ніколи не оклигає — йому руку відняло. Синя вся і висить. От така пригода…
— І в моєї хрещениці теж пригода! Прийшла вона сьогодні мене допомогти. Бо ще кужелю добре лишилось — а вже ось-ось Різдво. Треба впоратись. Як узялись, ми удвох, то й усе майже попряли. Не того, що моя хрещениця, а по-правді кажу — такої беручкої дівки я не знаю в селі. Все в неї в руках так і горить! Раніше всіх і краще всіх упорається!
— Отаке мале?! Як кошеня захарчоване! Та де їй там до доброї дівки? — Відверто засумнівався Карпо.
— Як не вірите — то ще побачите! І не тому що вона моя хрещениця. Та ото я й кажу — попрацювали ми за десятьох. І вже стала геть ніч. Вона й каже: «Піду я додому!» Пішла. Коли через якийсь час стукав у віконце:
«Хрещена! Відчиніть!» Заскакує до хати — очі отакі і каже: «Хрещена! Там за Коропами щось воно таке! Воно наче дихає і ворушиться. Воно приповзло по снігу. Поможіть мені.» Ну вдяглась я і ми побігли. Дійсно, в снігу лежить купа якихось обмерзлих лахів. З-під усього того мотлоху стирчать здоровенні заледенілі личаки. Потягли ми ту крижану купу до садиби кумів. А коли роздерли і розрізали всі лахи, то під тою крижано шкаралупою виявився хлопчик. Може йому вісім — може більше, а може й менше. Лежить без пам'яті. Але живий і цілий. Параска ним опіковується. А я оце додому пішла, та й до вас завернула… Ага! Ще одне — згори на хлопчикові була козина шкура. Була та козина шкура прироблена дерев'яна, колядницька, козина морда. А верх козиної морди, геть потрощений… Якби воно так не було, що саме в цього хлопчика і стріляв ваш Микола…
— Не. може бути! То був таки сатана в подобі «кози». І не тільки, а й сусіди шинкарки бачили.
— А це хлопчик в личині «кози». Параска натерла його лоєм та загорнула в бабин кожух. Лежить на лаві і чи воно вже спить чи ще його млость не відпустила.
— А чи є на ньому хрест на ньому, ви подивились? — Не на жарт стривожився Карпо і полишив ганяти погонач жорен.
— Хрестик у нього є. Такий мідний, литий. Тільки не київської роботи, грубіший. А ще в нього на шиї на шовковій шворці шкіряна ладунка.
— О! Ото й воно! Та може там якраз і найсильніші чари?! Ви хоч зазирнули туди?!
— Тю на вас, Карпо! Та хто ж у чужу ладунку носа пхає?!
— Отакої! Та воно ж дитина! А може воно сатан?!
Хрещена хотіла щось відповісти, та з хати вийшла в сіни сама господиня. — Ой! Здоровенькі були! І ви до нас на досвітки?! Ой! Я така рада, що ви до нас завітали!! — Висока, рухлива Килина так і сяяла вся.
І Марія їй радо посміхалася. Вони обнялись, почоломкались. Та Карпо перервав їхні бабські віншування. І коротко виклав про обмерзлого хлопчика. — Килино! — Підвів Карпо до дії. — Скажи Миколі та підемо і подивимось на того… малого!.. Може воно хлопець… а може воно сатана?..
— Боронь Боже! Та щоб мої досвітки якимось відьмаком перебивали?!! — Килина так струсонула головою і шиєю, що аж сім разків коралів задзвеніли на всю комору. — Зараз нехай молодь веселиться! А вже як зійде сонце, тоді й підете собі з Миколою на оглядини того сатани.
— А може я краще сам зараз піду та й подивлюсь?! — Не вгавав Карпо.
— І що ти робитимеш? Без Миколи нема чого туди пхатись.
— А все ж… Може воно таки краще зараз піти?..
— Карпо! Котику, май голову — наш Микола і їхня Ганна наче паруються. А ти тут із якимись «козами» та чортами! Потерпи до сонця! А ви, Марійко, не погостюєте оце в мене?
— Та як же я? Та у вас все молодь!.. А я…
— А ми з вами, сусідонько, гречаних млинців спечемо для молоді…
— Ну як ваша, Килино, ласка, то я з радістю… допоможу вам млинці пекти.
— Це я вам, Марійко, допоможу! Хто ж ваших млинців у нашім селі та не знає?!
Вже й о півнях було, а Параска не спромоглася знайти синій камінчик.
Від усіх думок, від хвилювання і голова розболілась, і серце почало пекти. Більше за все боялась, що доведеться ще й тоді шукати, коли всі попрокидаються! Ну що їм сказати? Як пояснити, чого вона повзає по долівці? Признатись?! Та ні за що!.. І так її всі повсякчас шарпають та повчають, як треба жити!.. Зрештою, Парасці стало так гірко, що вона сіла і вирішила поплакати. Але сльози ніяк не йшли!.. Сиділа вона, сиділа та не зчулась, як отако сидячи і заснула…
І спала, поки не розбили її сну дуже схвильовані і гучні голоси.
Прокинулась в легеньких сутінках грудневого ранку.
В печі тріскотить хмиз і спалахує бадьорий, яскравий вогонь.
Із манесеньких круглих шибочок напливало блакитне ранкове світло.
В хаті повно людей. Обступили лаву, на якій мертвим сном спав хлопчик, запеленутий у бабин кожух.
— Параско! — Потрусив її за плече високий, чорнявий красень Микола. — Давай ладунку!
Ще не прийшовши до тями, Параска витягла з-за пазухи ладунку і подала її молодому гайдукові.
Та тільки гайдук заходився розв'язувати ладунку, як загуркали у двері.
Господиня штовхнула Параску, щоб та відчинила двері. Параска, мов яка мана, підвелася і попленталась у сіни.
Та тільки вона відхилила двері, як у ноги їй мовчки кинувся їхній здоровенний собака. Підобгавши хвоста, вскочив у хату і забився у куток під полом в І тихо повискував від смертельного жаху.
У дверях нікого не було.
Параска висунулась на подвір'я. І в ту ж мить її із сіней висмикнула за плечі шалена сила і поставила босу на сніг.
— Тссс! — Засичав чоловік з-під темного каптура. — Писнеш — заріжу!
Малий у вас?
— У нас…
— Добре! Пішли! — Чоловік прихопив Параску за плечі і нереніс через поріг.
І заштовхнув її до світлиці.
Нараз пес під полом завив смертельним виттям. Всі люди стали, як стій!
Навіть діти застигли так, як виглядали з-за комина.
Поки ніхто не встиг і поворушитись, чорний чоловік відкинув в один бік, до печі, Нараску. Високу Килину в кут під мисник. І вже прихопив міцно руку молодого гайдука з ладункою в кулаці. Тихо просичав хрипким лютим голосом. Але в повній тиші всі добре чули.
— Так це ти вкрав мою ладунку?!
— Та яка вона… твоя?.. Це… ось цього… палія…
— А-а-а-а… — Радісно прошепотів незваний гість. — То він — палій? А ти тоді хто? І хто тоді Гнат? Сметана? Василь? Степан?
— Гей, гей, чоловіче!!! Чого в хату лізеш без дозволу?! Чого тобі треба?! — Пробасив розгніваний з похмілля Євтух. — І хто ти такий?!!
— А той, хто тебе з яру витяг. Пити треба мірою — тоді і воли не пропадатимуть!
Євтух почав поводити сірими круглими очима на всі боки. Але змовчав.
Та його чорнява господиня вихопилась:
— Так ось чого корова була на воловоді!..
— Тихо, жінко! А тут я тому, що жену слід… Оцей красуньчик приклав свою руку до вбивства, грабунку, підпалу і конокрадства, І ще за ним є окремі діла…
— Якщо женеш слід, чоловіче, треба «підняти про твоє «поволання», тоді треба і копний суд скликати. Та «лице», «лице» своє покажи! Щоб усі бачили, про що волаєш! — Завела високим голосом Килина.
— Спасибі, жінко, що підказала і наш звичай нагадала!.. Ей, дівчино!..
— Чоловік головою до запічка, де заклякла Параска. — Підійди і відхили з мене відлогу!
Параска тремтячими ногами підступила до чоловіка.
— Стань збоку і відхиляй!
Так Параска і зробила.
Коли дівчина спустила відлогу на плечі чоловікові, всі побачили оксамитову вишневу мегерку із золотою «квіткою» на вершку.
— Запорожець… — прошелестіла вперше ставна Ганна.
Інші стояли мовчки.
— А тепер слухай ти, Килино! — Козак голову не відвертав від блідого гайдука. — Оцей бахур служить ляху. Йому копа не страшна — його пан від. вас, очкурів сраних, захистить! А тому я сам і «волання» здіймаю, і слід веду і покару визначаю! Отак я вам «копа», а йому кат!
