Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Ну, синку, потрапили ми в халепу добру. Тому не шарпайся. Не рухайся! Замри! Але не бійся! Не дав Бог свині роги, то й ці лядські посіпаки нас не подужають. Амінь!
І вони мовчки стали чекати, коли до них наблизяться пси-гончаки і вершники із списами.
3. ШАЛЕНІ ПСИ
Купка вершників, що заходила на них з лівої руки, була найдалі. Але собаки в них виявились найпрудкіші і швидко наближались.
Ті вершники, що просто на них мчали, були ближче, але їхні собаки бігли повільніше за ліву зграю. Гончаки від правої руки наближались ще повільніше. Спочатку до втікачів гавкіт долинав окремо від трьох зграй. Але далі в мисливському запалі гончаки так роз'ятрились, що завили, загавкотіли, забрехали, ніби востаннє, і за хвилю і вони, і весь білий світ щезне.
Собачий брехіт злився в одне суцільне виття. Наче сатанинська сурма сурмила всім ганебну смерть.
Буланко від наближення цього собачого завивання «в зав'ял» завихав, затупцював. І турок полонений на ньому затрусився, заметляв головою, мов ганчіркова лялька. Забряжчали окуттям заступи при перемітних сумах.
Омелько огладив коня, цмокнув губами і подув у тонесенький кістяний сюрчок. Буланко став, мов укопаний.
Бубка нашорошив уціліле вухо. Шерсть у нього на чубку і по всьому хребту піднялася дибки. У горлі наче забулькотіло.
Омелько перекинув у лівицю, до самопалу вуздечку, і вільною рукою вхопив Бубку за густий чубок. Знав добре: утримає на місці — порятує пса. Та й Омелька несамовитий, шалений брехіт занепокоїв — стало тоскно, не знати як.
Нараз щось сталось у напрямі бігу лівої зграї собак. І головна зграя, що насувалась просто на втікачів. Обидві вони якось почали відхилятись направо від козака і його коня.
Омелько не встиг обернутись і подивитись назад, бо йому було важко це зробити, утримуючи на місці пса.
А малий вивернувся на коні, подивився назад і заволав не своїм голосом. — Батьку! Ото сатана! Він!
Тут і Омелько спромігся вивернутись, щоб подивитись назад. Тут вже й Омелькові захотілось заволати від побаченого.
Від густих верболозів, з опадки, розмахуючи косою, ревучи щось несамовито, що воно чулось через собаче виття, широкими кроками чи то біг, чи то стрибав дядько в золотім брилі. Із блакитною, сяючою косою в руках. Права свора собак, найповільніших, змінила напрям свого бігу і котилася просто на дядька з косою.
Козак зиркнув краєм ока на ліву та передню свору — сумніву не було — вони пролетять до дядька повз коня. Ще сильніше притис за чубок Бубку — той аж виснув жалібно.
Тим часом гончаки і дядько невблаганно зближались. Ось-ось зітнуться купа скажених псів і дядько в брилі. Нараз дядько спинився.
Найбільший пес вистрибнув із купи і метнувся до дядька. Вправним, відпрацьованим рухом доброго косаря дядько махнув своїм щербатим знаряддям. І вишкірена собача пащека відкотилась в один бік, а тулуб з розгону покотився далі, щедро зрошуючи кров'ю прибиту пилом траву.
Омелько боковим зором бачив — зліва один вершник піднімає рушницю.
«Диви, яничарка із курком, «— миттю відзначив козак. І в ту ж мить лупонув постріл і огорнув вершника хмарою диму.
«От ледащо панське! І порох не той, і стрілець не той!» — Подумки зневажливо відзначив.
Дядько зразу ж, як у нього вистрелили, розпоров ще двох псів. В одного нутрощі вивалились на траву кривавим шматтям. А другому розкроїв спину від хвоста до чубка. Пес вищав із такою силою, що перекрив брехіт інших собак. Собаки спинились півколом і щосили брехали на дядька. Та тільки дядько замахувався косою, миттю відскакували.
Тут пролетіли повз втікачів одна за одною друга і третя свори.
Дядько, ніби граючись, змахував косою. Тими легкими помахами коси він розкидував покалічених в одну мить собак.
Навколо дядька були розкидані собачі криваві тельбухи. А два пси повзали по колу, розпластуючи по закаляній траві свої кишки.
З тієї купки, що скакала просто на втікачів, ще лупонуло два постріли. Та обидва стрільці були нездалі.
Вершники з трьох боків кричали на псів.
Але пси їх не слухались і знову кидались на косаря. З двох помахів дядько порішив найкращих гончаків. Та, замахуючись втретє, послизнувся на собачих кишках. Падаючи, встиг викинути косу вгору, і здорова строката сука сама себе настромила на щербате закривавлене полотно.
Чвалом пролетіли повз втікачів кілька вершників до місця собачого бою. Та більша частина «ловецького» гурту зненацька осадила коней. Ці панські охоронці не звертали ніякої уваги на тих, що оточили місце собачого бойовища, а гарцювали навколо втікачів.
— Чого тікав? — Спитав гостро сухорлявий чорнявий вершник, наставляючи списа на Омелька.
— Добрий день, панове! — Омелько відпустив чубок собаки і, знімаючи шапку, нахилив лівицею мушкета, що цівка дивилась худорлявому просто в лице.
— Хіба ви ординці, панове, щоб я од вас тікав?
Чорнявий у вишиванім вишневім жупані мовчки здав коня назад і трохи набік.
«Знає стерво вояцьке діло. Ну нічого, ми ще побачимо, похлібнику лядський, «— подумки проказав Омелько і, всміхаючись, повів мушкетом за охоронцем.
Та інші вершники почали обступати з боків і заходити в спину.
— Панове, ви що — обійняти мене захотіли? Я ж, ха-ха-ха, не дівиця. — Сміявся Омелько, а сам все вів мушкетом за ватажком. — Кажіть діло, панове! Рахую до трьох!
— Дитину пожалій! — Ледь не закричав чорнявий у дорогім жупані.
А тоді прояснів лицем, бо побачив, що інші полишили місце собачого побоїща і підступають за спину Омелькові. Враз Омелько почув позаду німецькою:
— Перший раз бачу живого запорожця. Що, вони всі такі коси на голові лишають?
— Бувають набагато довші! — Відповів німецькою другий голос. — Вони їх за обидва вуха замотують.
Омелько як крикне:
— Ахтунг! Камрати, чесного рейтара ображають!
— Як?! — У два голоси скрикнули за спиною в козака. — Ти німець?
— Я рейтар капітана фон Бухау.
Перед Омелька виїхало два білявих міцних чоловіки. Обоє у добрих синіх жупанах, при палашах, при списах та із пістолями в кобурах біля сідел. — Камрати, ви брати? — Спитав козак.
— А ти зі Штірії? — Спитали вони. — Як тебе звати?
— Еміліо Баламо! — Не моргнувши оком, виголосив Омелько, а сам все краєм ока зирив на чорнявого.
— Ти що, іспанець?! — Ще більше здивувались найманці-німці.
— Кажуть, що тато був каноніром імператора Карла.
— О!.. А матінка?
— Матінка була маркітанткою… Самі розумієте… Як кажуть — тато герцог, а мама… баронеса…
— Ха-ха-ха!
— Охо-хо-хо! Як же тебе занесло сюди, камрате?
— Солдатська доля! Або, як оці татари-бузувіри кажуть — кисмет! А як вас величати, камрати?
— Мене — Йорген, а його — Руді.
— От і познайомились! Оце поспішав віддати борг картярський. Але тепер поїдемо в корчму. Я вас пригощаю.
— Камрат! — Сказав Йорген тихо. — Краще поспішай віддати борг, а ми самі за твоє здоров'я вип'ємо.
— Тебе хотять кинути до льоха, — ще тихіше проворушив вустами Руді. — А потім допитає староста. Тільки нас не видавай…
— Камрати! Слово рейтара! Салют!
А тоді, притискаючи руку до грудей, благально проказав до чорнявого: — Уклінно тебе, пане добродію, прошу — поспішаю у Канів до сотника, його брата татари вбили. Оце поховав. Тепер поспішаю, щоб попередити. Ну, щоб тещі не дістався вітряк.
— Ти спочатку завісь самопала. А тоді підійди ближче, то й поговоримо! — 3 пихою відказав чорнявий.
— Пане добродію. — Омелько схилився і притис руку до серця. — Не можу сина полишити.
— Що ти брешеш? Цей хлопчак із хутора. Хутір попалили, всіх у пень порубали. Тільки він і лишився.
— Неправда! — Скрикнув ображено малий. — То діда та….
— Цить, синку! — Гримнув Омелько, і Бубка гавконув. — Слухай, чоловіче добрий, не застуй мені шляху. Вітряк, то діло дуже поважне…
Не встиг Омелько договорити про вітряк, як ззаду почувся відчайдушний зойк і смертельне харчання.
