Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Турок, що удавав себе за купця із Шаму, страшенно зрадів свіжій рибі. Потяг Омелька з рибою до кухарки господаря заїзду. Наказав приготувати цю рибу. І все їй пояснював, втовкмачував, що їй треба робити, хоч стара негритянка робила все якнайкраще.
Омелькові набридло те турецьке камешіння, і він пішов відсипатись до комори.
Прокинувся тільки тоді, коли вся кімната сповнилась духом смаженої риби та кунжутної олії. Поруч на циновці стояла велика миска, накрита згори меншою мискою. По розкішній трапезі рибою та гарячим пшеничним коржем, Омелько знов заснув і спав до самого вечора.
Омелько зазирнув до великої вітальні, де сиділо купецьке товариство і вело свої безконечні розмови про оборудки, монети, золото і сіль, товари, верблюдів, носіїв та охорону. Його ніхто наче не помітив, не покликав, і він вийшов на невеликий майдан. У майдан вливалось не менше десяти вуличок-щілин. І він неквапно пішов у сутінках по колу майдана і непомітно шаснув у щілину. Просувався навпомацки — тримаючись лівицею шерхуватої глиняної стіни. Зробив три звороти ліворуч і далі вже прямо. І коли зробив кроків сорок, біля його плеча зарипіли низькі двері і старечий голос прохрипів:
— Куввас! (Стрілець!) Цього разу на старій нічого не бряжчало, і вона тримала над своєю головою старовинну бронзову лампу.
Придивився до лампи і побачив — а вона вилита у вигляді двох яєчок і напруженого, аж вигнутого вгору, мужського єства. І з кінця цього бронзового дітородного члена стримів палаючий нотик.
«Ото початок! — Вмить підтягнувся Омелько. — А що ж далі буде?!» Стара наче вела, як і перше, але зайшли зовсім в іншу кімнату.
Малесеньку, та проте із дуже високою стелею. Дивно було якось, ніби в колодязі.
Коли Омелько сів під стіною на килимок, то коліна його майже торкались низенького столика. Там на полив'яних тарелях купками зводились кавунове та динне насіння, родзинки, сушені фіги та сушені фініки. І стояв чорний спітнілий глек.
Навкоси трохи, у самім куті сидів невеличкий опецькуватий юнак у широченній сорочці, широких шароварах із китайки, і в сандаліях, що тримались на тонких ремінчиках, обвитих навколо пухлих литок.
Господиня поставила сороміцьку лампу на виступ стіни до ще однієї лампи, простої, без викрутасів. І сіла теж навкіс від Омелька, тільки з лівої руки. Стару Омелько вранці добре роздивився. А юнака було погано видно, бо подвійні тіні від ламп на виступ стіни падали навскісно і закривали лице і руки юнака. Та й тюрбан щільно обвивався навколо голови та шиї.
Від юнака йшов міцний запах благовоній. Омелькові подумалося, що тільки жінка може вмащуватись так без міри. Та зразу ж відкинув цю думку, бо згадав, як арабські молодики просто обливають себе пахощами.
Стара обома висохлими руками взяла запітнілий чорний глек, націдила в чаші золотаву рідину. Омелькові залоскотав ніздрі гострий солодкий запах вина. «Та це ж найміцніше вино із родзинок…» — вмить визначив Омелько. Омелько лузав насіння, але до вина не торкався. Тоді стара показала: «Чого не п'єш? «Він взяв глек, і піднявши високо вгору, мов із бурдюка, пустив собі цівку в горло.
Стара аж застигла з виряченими очима, але відпила ковточок із маленької чаші і звідкілясь із-за спини, з темряви витягла опуклобокий блискучий аль-ут. Почала слабенько передзвонювати струнами.
Омелько забрав у неї інструмент, перебрав струни, прислухаючись, як вони настроєні, і переладнав по-своєму і забрязкотів щось схоже на те, що колись грав дівкам у замку в Уграх.
Стара ще більше вирячила очі, а юнак захихикав тоненько і притулив обома руками запинало до вуст.
Краєм ока Омелько побачив, що долоні його замащені чимось темним. Що воно? Наче волоських горіхів тут немає.
Солодке вино діяло навдивовижу швидко, і він у веселім захваті, хоч і збиваючись, бо скільки часу не торкався струн, а все ж намацував своє, і почала видзвонюватись із чужих, незвичних струн своя рідна мелодія: «За рікою, за Дунаєм…» Стара із якимось здивуванням і недовірою слухала Омелька.
Юнак більше не хихотів, а, прикриваючись рукою, малесенькими ковтками смакував вино.
Омелько перервав гру і показав старій, щоб вона випила свою чашу.
Стара злякано відтрутила чашу обома руками. І тоді він примусив її випити. Бо напевно знав, тут йому якусь хитрість підлаштували, а як так, то нехай і вони повпиваються!
Юнака прихопив за руку і притискав йому чашу до вуст, поки той не випив.
Але коли вже він відпускав його руку, зрозумів, що занадто ніжна і пухка рука в юнака.
«Та це ж баба! Ну підождіть, сучі сестри! Я вас упораю!» Він налив ще вина в чашу старій. І так само, як і молодій, притис до вуст і змусив випити всю чашу без передиху. Він сміявся їй в очі. Але вона не сердилась на нього, а в неї так очі заблищали, що аж страшно стало Омелькові. Як у цієї зморшкуватої черепахи можуть бути такі хтиві молоді очі?
Стара ж, коли він тримав біля її вуст ліву руку з чашею, правою сперлась йому на стегно, щоб ніби не впасти. Вона кінчиками тонких довгих пальців ковзнула по його єству. Омелько зробив вигляд, що не помітив, що сп'янів. І почав знов поїти хлопця. Той ніби огинався, мляво відштовхував Омелькову руку. Омелько робив вигляд, що не помічає руку старої на своїм стегні. Він все ніби намагався напоїти юнака. А стара тихцем, тихцем, а почала погладжувати сучка Омелькового, і він почав набрякати.
«Хлопець» відштовхувався мляво, але так, що його шаровари закасувалися вище білих круглих колін, аж на пухкі стегна.
Стара геть розійшлася і почала по всьому єству огладжувати. Аж трусилась від хвилювання. Її рука вже не могла робити свого дійства справно, шарпалась. І тоді стара схопила вільну руку «хлопця» і поклала на Омельків товкач, і вони удвох — стара і «хлопець» — огладжували розбурхане Омелькове єство. Зрештою «хлопець» не витримав і ковзнув рукою в шпарку біля очкура. Омелько відкинув недопиту чашу, перетяг на себе «хлопця», спустив з «нього» шаровари і з першого руху настромив на своє роз'ятрене єство.
Стара здерла з «хлопця» головне запинало. По просторій білій сорочці зазміїлось безліч дрібненьких, довгих косиць-торочок.
Омелько піднімав ряджену під пахви і різко опускав униз. Вона щораз скрикувала і намагалась вчепитись у нього руками, щоб не так сильно било їй у єство. І десяти раз він не кинув її подібним робом, як вона зойкнула і вигнулась у солодких судомах.
А стара встромила під сорочку свою пташину лапу до місця з'єднання чоловічого і жіночого начал. І почала хапати повітря сухими вустами і цілувати, віддихуючись, руки Омелькові…
Нараз Бубка беззвучно підняв голову. Повів перев'язаною мордою як би по колу і вухо туди нашорошував.
Омелько застиг, прислухаючись, тільки руки його, самі наче, почали напинати лука.
«Чи звіра чує? Чи людину? Тут тільки встигай… А воно таке згадається — чорти батька зна що!..» Та пес заспокоївся і поклав морду на лапи. Хлопчик потихеньку сопів, спав так міцно, що аж заслинив єдиний цілий рукав сорочки.
Татарин уві сні щось тихо-тихо шепотів, часом злегка зойкав. І тоді пес поводив гострим трикутним вухом.
Омелько насторожено прислухався. Роздивлявся на всі боки. Позирав на яскраві зорі і місяць, що починав щербитись. І все не наважувався почати своє таємне дійство. То брехіт лисиці, то сичик кричав у найближчім гайку. А Омелькові була потрібна тиша. Але й час, по зорях, не можна було прогаяти. І коли він побачив, що вже часу на половині межи другими півнями і о півнях, він сказав подумки: «Час починати! Господи, поможи подолати супостата! Дай мені нечестивого в руку мою!» Омелько перехрестився.
Тоді закрив очі і зосередився, точнісінько так, як вчила Чорна, дивитись у самого себе. Проговорив слово в слово, хоч нічого не розумів, закляття Чорної. Після того, цьому теж його вчила Чорна, уявити, що це сам він лежить спутаний, а він водночас і його товариш, намагається вивідати в нього, що з ним трапилось.
Кілька разів козак збирався почати так, як вчила чаклунка, але щось ніяк не відчував рівноваги: щоб відчувати і себе поборканим — і себе ж товаришем пов'язаного. І от, коли досяг, після кількох спроб, певної легкості, спокійно і обережно взяв за плече татарина.
