Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
– Нехай пройде у велику галерею, – наказав де Шампер.
Велика галерея була просторою широкою залою, дальній кінець якої ховався в напівтемряві. Тут іще не погасили олійних ламп, установлених на кованих триногах, і їхнє жовтаве світло зливалося з примарним сяйвом місяця, що пробивалося крізь ковані вікна. Стіну навпроти, яку сарацини прикрасили давно висловлюваннями Пророка, тепер затуляли щити орденських братів – біло-чорні, мигдалеподібні, із червоними хрестами.
Лазарит з’явився з бічного входу й відразу попрямував до маршала, що стояв біля вікна. Голова його аж по плечі була прикрита блискучим металевим топхельмом, сіра кота із зеленим хрестом спадала великими брижами поверх дзенькотливої кольчуги, рухався лицар неквапно й граційно, мов породистий скакун. Страхітлива хвороба, через яку він приховує обличчя, – і така сила та грація в кожному русі!
Вільяма раптом кольнула якась тоскна підозра, та, коли він привітався з лицарем, його голос лунав спокійно:
– Слава Ісусу Христу, брате!
– На віки Богу слава! – дещо приглушено з-під шолома відповів лицар.
Шолом був чудовим, отвір для очей – доволі широким і досить довгим, щоб бачити поле бою. Очі лазарита здалися маршалові світлими. Чи були вони блакитними?
– Слухаю вас, брате.
Лазарит глибоко вдихнув і став на коліно.
– Месіре маршал, прошу дозволити мені покинути Акру.
Це була несподіванка. Тим часом лазарит підвівся і додав:
– Мушу визнати, що моє прибуття до Святої землі було помилкою. Удома на мене чекають украй важливі незавершені справи, що вимагають моєї присутності. Повинен повернутися, щоб виконати обов’язки, покладені на мене моїм родом. Тому прошу видати мені і моїй свиті дозвіл відплисти на одному з кораблів, що прямують до Європи.
Вільям зо хвилину помовчав, а потім зауважив, що, вступаючи в орден лазаритів, визнаючи свою хворобу, лицар уже не може перейматися мирськими справами. Тим паче дивно таке чути від брата, який щойно зійшов із корабля. Адже так? Його пізній гість прибув лише вчора?
Вільям знав усіх лазаритів, уцілілих після взяття Акри. Цей був не з них. А про прибулих учора він поки не довідався нічого.
– Справді, месіре, – промовив лицар, – але вже тут мені вручили послання, що зобов’язує мене повернутися разом із почтом. Їх п’ятеро, зокрема троє дітей, один з яких – немовля. В ім’я ран Ісусових, котрий страждав за нас на хресті, благаю виконати моє прохання!
«Про своїх супутників він, схоже, особливо дбає, – зауважив де Шампер. – Але яка ще свита в прокаженого? Що за діти?»
Зараз маршал думав про хитромудрі спроби втечі з Акри мусульманських полонених. До чого вони лише додумуються, щоб утекти звідси. До яких тільки хитрощів удавалися заслані емірами вивідувачі, аби повернути свободу своїм друзям і родичам, яких полонили хрестоносці. І тепер він майже не сумнівався, що і цей воїн, котрий удає із себе лазарита, має на думці щось схоже.
– На чиє ж ім’я я маю видати дозвіл? – стиха поцікавився маршал і почув легесеньке зітхання полегшення. Однак де Шампер лише дозволив незнайомцеві потішити себе надією.
– Мене звуть Мартін д’Ане. Я лицар із Намюра.
Маршалу враз стало гаряче в грудях. Мартін д’Ане! Звабник його сестри? Чи той, хто справді є під цим іменем в орденських списках і котрий таки хворий на лепру? Але ж він начебто збирався в Палестину, та магістр госпітальєрів Гарньє нічого не знав напевно… Чи пов’язаний він якось із Джоанною? Хто він насправді?
Та хоч як би вирувало зараз у душі Вільяма де Шампера, зовні він був цілком спокійним. Мартін д’Ане перерахував своїх попутників: зброєносець, служник-араб, похилого віку служниця, молода жінка з новонародженою дитиною і ще двійко дітей. Хто йому ці люди?
Голос незнайомця викликав у пам’яті неясні oбрази. Спокусник, якого змалювала сестра, нагадав йому людину, що колись облудно скерувала війська Єрусалимського королівства до оточеної Тіверіади, і тепер маршал намагався розпізнати в його мові знайомі інтонації. Минуло чимало часу, це непросто, особливо, враховуючи, що вивідувач на ім’я Арно де Бетсан переважно мовчав, а згодом стогнав і волав під тортурами. І зрештою таки зумів утекти.
Чи міг він наважитися після всього того знову постати перед своїм катом? Навряд чи це він. Тоді хто? Лазарити стверджували, що один із членів їхнього братства, теж Мартін, загинув у сутичці із сарацинами.
– Я хотів би побачити тих, про кого ви кажете, перш ніж дозволити вам відплисти, – де Шампер промовив це цілком миролюбно, додавши: він неодмінно мусить переконатися, що його супутники – не полонені сарацини.
Лазарит не заперечував. Маршал може прибути особисто чи прислати когось, аби пересвідчитися: ті люди не належать до полонених із гарнізону Акри.
Раптом де Шампер сказав:
– Покажіть-но мені своє обличчя.
Лазарит замовк.
– Не принижуйте мене таким наказом, месіре, – він зробив крок назад.
Прокажені не люблять, коли їх спотворені лиця бачать здорові люди. Навіть ті, кого маршал знав в Акрі, відкривалися лише перед ним. Цей же вдавав із себе щойно прибулого, тож, як і решта своїх побратимів, міг не бажати показувати свого каліцтва, своєї ганьби і болю.
– Я наполягаю.
– Ні!
Де Шампер розвів руками.
– Що ж, тоді я змушений вам відмовити.
Він розвернувся, вдаючи, що покидає галерею.
– Месіре, ви не зможете мені відмовити! – вигукнув услід йому лазарит. – Інакше…
Маршал зупинився. Лицар повільно наблизився до нього.
– Інакше я розповім вашим побратимам, що сестра їхнього маршала, Джоанна де Шампер, була моєю коханкою!
Отже – це він!
Вільям де Шампер мовчки роздивлявся співрозмовника. Тим часом лжелазарит сказав: якщо його схоплять, вірні люди негайно поширять звістку про Джоаннину ганьбу. Є чимало свідків, готових це підтвердити. Скажімо, близький сподвижник короля граф Робер Лестер, комендант фортеці в містечку Олімпос Чезаре да Гузіано, його капелан отець Паоло і ще багато, багато хто.
– Ваша сестра, месіре, була дуже люб’язна до мене, – додав він. – Вона стала останньою радістю мого життя, оскільки хвороба невдовзі наклала на мене своє жорстоке клеймо.
– У вигляді двох опіків? – пішов в атаку де Шампер.
Лазарит ледь стушувався. Потім потиснув плечима й заявив, що не розуміє, про що каже маршал. У нього зовсім інші ознаки хвороби, очевидніші й страшенно відразні. Він їх не показуватиме, аж поки не знадобиться, щоб усі переконалися: Джоанна де Шампер, кузина короля і придворна дама його дружини, мала зв’язок із прокаженим.
Він говорив досить красномовно й переконливо, запевняючи, що буде німим, як могила, якщо маршал не перешкоджатиме його від’їзду. І все ж Вільям відчув відчай у його голосі. Але цей відчай був нічим порівняно з відчуттями самого маршала. Милий Боже! Яка страхітлива ганьба!.. Якщо клятий Мартін д’Ане і справді хворий на лепру і про його любовний зв’язок довідаються при дворі… Яка брудна, невитравна пляма ляже на ім’я де Шамперів! Може, таки поступитися? Та чи не бреше цей пройдисвіт? І хто він насправді, щоб він був проклятий!
– Вам так необхідно покинути місто з цими людьми, що ви наважуєтеся мені погрожувати? – запитав маршал, приховуючи розгубленість і страх.
– А ви готові принизити мене, змушуючи оголити мої виразки?
Незнайомець почав тяжко дихати.
– Присягаюся, покохавши вашу сестру, я не знав про свою недугу. І мені буде невимовно гірко, якщо вона втратить добре ім’я. Але цього не станеться, коли ви дозволите мені відплисти звідси. Це необхідно, такі обставини. Я навіть погоджуся відкритися перед вами, якщо ми дійдемо згоди, і ваша честь залишиться незаплямованою.
Честь! Як може людина жити і вважати себе таким, як решта, позбувшись честі? Якщо над нею насміхаються та цураються її?!
Вільям зібрав усю свою волю. Спокійно. Насамперед слід з’ясувати, хто перед ним. Прокажений? Султанів вивідувач? Чи звичайний пройдисвіт на ім’я Мартін, який спокусив його сестру і збирається позбавити гідності всю його родину. Але хай там що, цього Вільям не дозволить.
