Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Лазарити пройшли зовсім поруч, але їхні обличчя, приховані горщикоподібними топхельмами, були звернені на море. Мартін простежив за їхніми поглядами: між двох веж, у кінці портового молу, у гавань входив великий корабель. На його кормовому флагштоку майорів червоно-синій прапор Антіохійського князівства. Палубні матроси прибирали і згортали паруси, частину весел уже було піднято на борт. Коли корабель підійшов до причалів, Мартін помітив на верхній палубі декількох лицарів із зеленими хрестами на котах. Нові брати ордену Святого Лазаря! Це їх прийшли зустрічати прокажені – загону Благої Смерті додалося.
Мартін залишався у своєму сховку, аж поки лазарити разом зі щойно прибулими пішли геть. Перечекавши певний час, він теж зібрався йти – сьогодні в порту не було жодного, навіть найпаршивішого суденця, із капітаном котрого можна було б поспілкуватися щодо рейсу в будь-який із портів Ромейської імперії та особливих пасажирів.
Мартін підвівся, поправив пасок із мечем, але раптом знову пильно поглянув на судно з Антіохії. Сарацин у темній чалмі обережно зводив сходнями на причал сіру в яблуках кобилу, й обох – коня і людину – Мартін знав.
Сабір! Нарешті! Ось хто був йому тут потрібен. Із таким помічником їхні справи налагодяться. Бо хоч який Ейрік тямовитий і запопадливий, але Сабір значно розумніший та заповзятливіший.
Мартін бачив, як до Сабіра підійшли вартові й почали розпитувати, потім гукнули одного з орденських братів, але, урешті-решт, відчепилися й пропустили. Це і доводило, що нині потрапити в Акру значно легше, ніж виїхати з неї.
Мартін пішов навперейми Сабірові. Той одразу його помітив, однак удав, що не впізнає, і йшов далі, озираючись, як людина, котра вперше опинилася в цьому місці. Мартін наздогнав його й на ходу обмацав наконечник булави з вишкіреною пантерячою мордою, що стирчав у сарацина з-за паска.
– Небезпечна, мабуть, штука?
Він пам’ятав: Сабір купив цю зброю ще в Дорілеї і був дуже задоволений тією покупкою.
Сабір поглянув на лицаря з-під лоба.
– Вона просто створена, щоб відбиватися від розбійників на глухих дорогах. Світ, що його сотворив Аллах, недосконалий, тож бідному перехожому часом доводиться себе захищати.
З боку могло видатися: сарацин незадоволений увагою надокучливого хрестоносця, проте веселий блиск у його вузьких темних очах видавав, що він радий зустрічі.
Мартін тихенько наказав: «Іди за мною!» – і пішов до арки при вході в порт. Сабір ступив за ним, ведучи коня під уздечку. Вони були майже біля входу, коли попереду зчинився галас, з’явилися якісь вершники й почали тіснити коняк перехожих, звільняючи дорогу. Потім залунав розмірений стукіт копит по кам’яних плитах, і між пілонів арки виник іще один гурт вершників. Із першого погляду стало зрозуміло, що це поважні особи. А очолював їх ніхто інший, як сам Річард Левове Серце.
У промінні низького сонця, що сідало за море й розфарбовувало все навкруги в рожеві й багряні тони, король Англії здавався просто осяйним. У довгому червоному вбранні з трьома золотими левами Плантагенетів на грудях, він височів на білосніжному коні. Річард був простоволосим, але звичайний кований обруч, що втримував його золотаво-руде волосся, виглядав на ньому, як корона. За королем рухався почет, праворуч, трохи відставши, скакав довгобородий магістр Робер де Сабле, по іншу руку – молодий Роберт Лестер. А наступної миті Мартін угледів серед вельмож того, кого найбільше боявся, – маршала Вільяма де Шампера.
Рвучко опустивши голову, Мартін пірнув у натовп і спробував з ним змішатися, стати якнайнепримітнішим. Зіштовхнутися із затятим ворогом так близько – однаково, що зазирнути в очі власній смерті. Це було приголомшливо й несамовито моторошно. Але Мартін спробував заспокоїтися і рухатися неквапно, щоб нічим себе не видати.
Чорт забирай! Цей обпечений південним сонцем пихатий тамплієр із холодними сірими очима навіть не подивився в його бік. А він обливався крижаним потом зо страху, начебто зараз той знову, як колись, промовить одне-єдине слово: «Печи!»
Трохи заспокоївшись, Мартін почав спостерігати за подіями.
Лицарі скупчилися навколо Плантагенета, а він указував їм на військові судна, що заполонили всю відкриту місцину гавані, і ті, які видно було на рейді, – головну частину флоту хрестоносців. При цьому він щось жваво обговорював із магістром де Сабле і маршалом де Шампером, інші мовчки слухали. Утім, розчути Річардові слова виявилося дедалі важче – хрестоносці, котрі були в порту, помітивши короля-переможця, вітали його гучними вигуками, які злилися в громоподібний хор: «Річард! Річард! Слава англійському Левові!»
Певний час Плантагенет начебто й не зважав на це, поглинутий розмовою з тамплієрами, та потім, усміхаючись, повернувся до натовпу, обперся на залом сідла й скинув руку у вітальному жесті. Воїни вибухнули піднесеним ревищем.
Тепер волали всі: і хрестоносці, що обступили короля, і моряки на кораблях, і торговці. До них приєдналися мешканці Акри, які враз згадали, що милістю цього правителя місто не було розграбоване. Через пекельний галас коні іржали й шарпалися, а вершники заледве давали раду тваринам, які були на межі оскаженіння. Натовп швидко збільшувався, і його насилу утримували на відстані від короля вартові-списники.
Річарда возвеличували і французи в блакитних накидках із лілеями, й англійці, і люди маркіза Конрада, і пулени короля Ґвідо. Перед собою вони бачили того, хто заприсягнувся за місяць покласти край дворічній облозі, і дотримався слова. Самого лише погляду на цього найвеличнішого з-поміж коронованих лицарів-паладинів вистачало, щоб умить оживити сподівання на перемогу, на відродження християнського королівства, на право воздати молитву при Гробі Господньому й Животворному Хресті і, урешті-решт, надію на Царство Небесне!
Річард, схилившись із сідла, усміхнений та розчулений, простягнув руку – і люди почали ловити її, намагаючись укрити поцілунками чи просто доторкнутися, мов до великої святині. Вартовим було несолодко – як можна оберігати свого пана в такій тисняві? – а тут іще й дзвони вдарили, скликаючи добрих християн на вечірню молитву, і їхній урочистий мідний передзвін, що поплив над містом, у якому ще недавно лунали заклики муедзинів, ще сильніше надихнув хрестоносців.
Плантагенет мимоволі поглянув у бік Темплу, де, немов сова в дуплі, досі ховався, нарікаючи на численні болячки, його союзник Філіп Французький. Чи чує він це?
Стало зрозуміло, що жодного обговорення планів, задля якого, власне, Річард і приїхав у порт з радниками та орденськими братами, не вийде. Люди занадто збуджені й угамувати їх неможливо. Тому він розвернув коня й поскакав до Королівського замку, а юрмисько, благословляючи та возвеличуючи короля, попрямувало за ним.
Мартіна зусібіч штурхали, однак Сабірові якимось дивом досі вдавалося бути поруч. Він навіть жартома прошепотів приятелеві – мовляв, ось найбільш слушна нагода, щоб засадити в очільника хрестоносців кинджал.
– І на місці бути розтерзаним натовпом, – стиха відповів Мартін. – Для всіх цих людей король Річард – надія і слава. Вони його обожнюють. Докази не потрібні – достатньо оглянувтись навколо.
Сабіра потрясло піднесення, що панувало в Акрі, й одностайна віра в успіх походу та в геній полководця короля-очільника. Опустивши голову в темній чалмі, сарацин на невеликій відстані йшов за Мартіном, аж поки той зупинився біля непримітного духана в завулку за собором Святого Андре. Тут свого часу Мартін сидів зі своїм тезкою-аскалонцем, чиє ім’я і діяння присвоїв нині собі.
Господар закладу був той самий, але тепер замість трав’яного чаю відвідувачам подавали пиво та інші хмільні напої, до того ж значно якісніші, ніж коли вином торгували із-за прилавка. За низькими столиками сиділи переважно солдати-християни, але були й сарацини-городяни, що зібралися в коло при кальяні. Невміло пробували покурювати кальян і хрестоносці. У напівтемному приміщенні стояв густий солодкавий запах зілля й спецій, що згорали на вугіллі.
