Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Коли не години.
Повіки чоловіка здригнулися, розтулилися. Він дивився на Силантія червоними каламутними очима.
— Я… де я? Дан… Дани…
— Данилівка, — проковтнувши якийсь клубок, що раптово став у горлі, мовив Рогожин.
— Дійшов… До Томська мені…
— Ти, чоловіче, до дверей не дійдеш. Гориш увесь. Лежи спокійно.
Деякий час Силантій, його дружина та син чули тільки уривчасте хрипке дихання. Потроху воно стало рівним, чоловік заговорив уже більш осмислено та чітко.
— Здається… я серйозно захворів, — з голосу Рогожин зрозумів — не лісовий лиходій, сам із панів. — Голова зараз розколеться… Дайте води…
Пив він жадібно, спорожнив два кухлі, перевів подих, підніс руку й мацнув себе по грудях. Силантій із дружиною перезирнулися.
— Де… Тут були… Кисет, зразки…
— Бог з тобою, — відмахнувся Рогожин. — Хрест на шиї був, більше нічого. Ось тобі хрест!
— Де ж вони… Чор-рт… — голова незнайомця безсило опустилася на підлогу. — Тепер ніхто… ніхто не повірить…
— Ти хто такий сам, звідки? Бачу, ласкавий пане, тебе вовки приголубили…
— Було діло… Дивно якось усе… Я одного застрелив, другого вдарив… Думав — усе, гаплик, вони раптом… Ну, відступили… Я — далі в тайгу, як вогонь розклав — не знаю… Вони мене вчора увесь день гнали… гнали… Де ж вони… — незнайомець знову провів собі по грудях і раптом, закривши очі, зомлів. Видно, розповідь про свій дивний порятунок забрала в нього останні сили.
Зате Силантій Рогожин не бачив у тому, що сталося з незнайомим паном, нічого дивного. Видно, він підстрелив вожака зграї, коли той першим кинувся на здобич. Знаючи поведінку вовків, Силантій зрозумів: раптово лишившись без вожака, вони тимчасово відступили. Все ж таки проти них стояла озброєна людина. За той час, поки звірі лишили його в спокої, чоловік розклав багаття й міг якийсь час тримати хижаків на відстані. Потім вони вирішили загнати жертву, і лише завдяки посмішці долі незнайомець не залишився в тайзі, роздертий гострими вовчими іклами.
Рогожин випростався, зустрівся поглядом із сином, і хлопчина миттю зник за завіскою. Жінка перелякано присіла на лавку. Силантій розтиснув кулак, акуратно висипав несподівано знайдений скарб на середину дерев’яного столу, промовив сам до себе:
— Зразки, кажеш… Ну-ну… Може, ти там іще щось ховаєш…
Спочатку він старанно обстежив кишені штанів, потім узявся за шинель. Пошуки увінчалися успіхом — за підкладкою щось зашурхотіло. Вона була старанно зашита грубими нитками. Рогожин розрізав їх ножем, жадібно засунув пальці в дірку й витягнув складений учетверо аркуш цупкого паперу. Він розгорнув його, довго розглядав незрозумілий малюнок, якісь позначки, цифри та літери. Рогожин не розумів нічого, але стало ясно одне: цей аркуш і золото з кисету пов’язані одне з одним. Видно, грамотна людина зможе розібратися, як знайти в безмежних просторах тайги місце, вказане, без сумніву, на цьому аркуші, де золота багато, навіть дуже багато. Але сам Силантій Рогожин не міг розібратися в цьому без сторонньої допомоги. Тому згорнув аркуш і запхав собі під сорочку.
Незнайомець знову заворушився, застогнав, потім з рота почали випадати окремі фрази:
— Чалий… нога… Громов, Сатін… смерть… вовки… Нелюбов сказав… Дійти… Зразки… Зразки…
Помирав незнайомець усю ніч. Він то непритомнів, то знову починав марити якимись прізвищами, кликати до себе якихось людей, шукати свої зразки. Рогожин та його жінка мовчки сиділи на лавці. Жінка тихо плакала, Силантій хрестився, час від часу виймав розмальований аркуш, дивився на нього і знову ховав ближче до тіла.
Смерть забрала гостя під ранок. Рогожин звелів жінці одягатися, одягнувся сам, запріг сани. Удвох вони натягнули на мерця його одяг, потім затягли на сани, і Силантій поїхав просто під будинок Данила Назарова. Попросився до самого в світлицю, а коли той незадоволено вийшов, коротко розповів: прийшов до нього на хутір незнайомець із тайги, нічого не встиг пояснити — спочатку марив. Потім віддав Богові душу. Пачпорту при ньому нема, хто він і звідки — невідомо.
Данило Назаров вийшов за ворота, придивися до бородатого обличчя. У нього виникла велика підозра, що чоловік цей — один із тих божевільних, котрі десь місяць тому шукали в Данилівці такого самого божевільного, який о цій порі поведе їх у такі хащі, куди навіть лихі люди не ховаються від імператорської поліції. Ніхто не ризикнув їх вести, божевільні переночували в добрих людей і пішли собі далі. Відтоді про них ні слуху, ні духу. Не вони перші в тайзі зникали…
Звичайно, своїми здогадами поміщик Данило Назаров не поділився з мужиком Силантієм Рогожиним. Звелів лише закопати тіло на краю сільського цвинтаря, поставити дерев’яний хрест, а отець Герасим відслужить по новопреставленому панахиду.
1916 рік
Тюменський повіт
Томська губернія
Західний Сибір
Мисливці обклали барліг. Силантій Рогожин поплював на долоні, перехрестився, взяв довгу жердину і з силою застромив її всередину, почав ворушити. З барлогу почувся злобний рик, і величезний бурий ведмідь виліз перед очі мисливців.
Гримнуло відразу кілька пострілів, кулі влучили в боки. Силантій стояв перед ним попереду всіх, тому розлючений поранений ведмідь кинувся просто на нього. Відкинувши жердину, Рогожин швидко зняв з плеча рушницю, звів курок. Промахнутися з такої відстані він не міг, але звір виявився на диво швидким — наче величезна, незграбна, але на диво поворотка блискавка, він налетів на чоловіка і всією тушею повалив його на землю. Побачивши просто біля обличчя страшну червону смердючу пащу, Силантій дико закричав. Клацнули зуби, і Рогожин лише встиг виставити перед собою правицю — рука опинилася між щелепами. Вони стулилися, мисливець від дикого болю знепритомнів.
Напад і розправа відбулися так стрімко й несподівано, що решта людей розгубилася. Лише виразний хрускіт кісток привів усіх до тями, і ведмедя буквально розстріляли з різних боків, псуючи шкіру, потім скинули тушу з Силантія, хтось добив звіра ножем.
Друзі данилівського поміщика, для яких Силантій організував полювання на ведмедя, доставили скаліченого та ледь живого Рогожина додому. Данило Кіндратович послав за лікарем, а поки той не приїхав, жінка лише промила Рогожину рани, обливаючись сльозами, і перев’язала скалічену руку полотняними бинтами.
Професора з Томська привезли тільки під ранок. Він швидко оглянув пораненого, зітхнув, помив руки, повернувся до принишклих дружини та сина-підлітка.
— Велика втрата крові. Два ребра зламано, голова розбита, одна рука взагалі на чесному слові тримається. Наряд чи я зможу бути вам чимось корисним.
— Як же, пане лікарю? — почала скиглити жінка. — Ми заплатимо… Золотом, у нас є…
— А ви можете заплатити сонцю, аби воно не заходило? — філософськи запитав професор із Томська. — Не розумієте? Отак. Тут медицина безсила, н-да. Я про всяк випадок побуду в Данила Кіндратовича. Раптом якісь покращення будуть, хоча…
Цілий день Силантій бився в гарячці, а під вечір раптом прийшов до тями й покликав до себе Спиридона. Говорив він тихо, хлопець мусив нахилитися мало не до самих губів, аби почути, що говорить батько.
З усього сказаного Спирка зрозумів — батько знає, за які гріхи йому така кара. Наздогнала його смерть за те, що дав померти п’ять років тому незнайомому чоловікові, який вийшов із тайги й попросив у нього допомоги. Спирка знав, про кого батько говорить, лише кивав і слухав далі: той чоловік знав, як дістатися до великого золотого родовища. Сам Силантій не розбереться в тих каракулях, які знайшов при незнайомцеві, а він, Спирка, повинен. Саморобна карта захована за іконами. Там лежить і золото — за весь час Рогожин так і не наважився обміняти скарб незнайомця на асигнації.
Вночі Силантій Рогожин помер.
Поховавши батька, Спирка не став довго думати: прихопив карту, кисет і подався прямо до Данила Кіндратовича. Адже грамоті він був так само мало навчений, як і покійний Силантій. Тому так міркував — нехай Назаров викликає паничів із Томська, вони розберуться, що до чого, а його, Спиридона, щедро нагородять. Було Рогожину-молодшому лише шістнадцять років, і хотілося йому знайти собі тепленьку місцинку біля хазяїна Данилівки. І свій щедрий подарунок вважав виявом відданості та бажання служити Данилові Кіндратовичу не за страх, а за совість.
