Сніг у Флоренції - Костенко Ліна (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
гробниця папи гналася за ним!
Старий
От бач, от бач, а я од цього втік,
бо я не міг душею покривити.
Мене прийняв і прихистив мій вік
король Франціск, мій друг і покровитель.
І, переживши дома хтозна й що,
утікши з дому до чужого краго,
я в ньому покровителя знайшов,
в житті якому рівного не знаю!
Од нього я, зболілий від образ,
почув надійне слово оборони,
що мій талант заблисне, як алмаз
його до муз прихильної корони.
Флорентієць
Але ж ти не помітити не міг,
як полум’я відсвічує в алмазі!
Старий
Ти розумієш, він палив своїх,
а я у нього підлягав повазі.
О, як мене він приязно зустрів!
Мисливець, красень, набакир корона.
Він поважав художників, майстрів,
у нього при дворі було їх цілі грона.
Були поети й музиканти там,
цвіли гірлянди преціозних дам.
Усіх країв зацьковані вигнанці
могли зустрітись в танці і в альтанці.
Була це просто золота пора
для музики, для пензля і пера.
Це після наших вічних колотнеч,
де завжди попіл змішаний з землею
ще з тих часів, як древньоримський меч
підсік етруську царствену лілею!
Флорентієць
Але у тій жасминовій альтані
хіба не пахло димом на світанні?
Чи там у вас вважалось за чесноти —
дивитись, як палають гугеноти?
Хіба і досі в пам’яті не стогне ще
оте жахливе протестантське вогнище
в той день, коли ти в’їхав у Париж?
Старий
Пече лиш те, в якому сам гориш.
Я пекло мав своє на батьківщині.
Велика річ — прихильність короля!
Я тут забув підозри безпричинні,
піднявся до почесного щабля.
Це був король великої душі.
Він на мистецтво іклами не клацав.
Не те, що наші скнари й торгаші,—
він дав мені утримання й палаццо.
При ньому я, не знаючи турбот…
Флорентієць
Прожив спокійно дев’ятнадцять год.
І що ж створив ти, мавши той дворець,
Джованфранческо Рустичі, митець?
Старий
Зробив камею, королю присвячену.
Фігурку для алеї Фонтенбло.
Так, тутті-фрутті, всяку всячину,
на щось велике часу не було.
Але вже потім, під кінець, повір,
я міг створити вікопомний твір!
Король довіру виявив мені —
звелів його воздвигнуть на коні.
У ореолі величі і влади,
на віки вічні, як митці Еллади!
Я приступив, не гаючи ні дня.
Насамперед я виліпив коня.
Але такого довелося вперше.
Я глину м’яв і грів у пальцях віск.
Бо це ж той Кінь, де мався бути вершник
Його Величність, сам король Франціск!
Це ж не якась кульгава конячина,
що возить камінь із гірських кар’єрів.
І не арабський огир сарацина,
і не квадратні коні кондотьєрів.
Я ще не знав, якого мені треба.
Шукав натуру, гідну для взірця,—
від гордих коней колісниці Феба
до племінного в стайні жеребця.
Я їх вивчав, гру м’язів, хід ногами.
Мій власний твір ввижався вже мені
у блиску золотої амальгами —
як Марк Аврелій в Римі на коні!
Он подивися, що то був за Кінь,
яка від нього велетенська тінь!
Віддалеки, у відсвітах багаття, з’являється — то слабше, то чіткіше
— величний силует Коня на постаменті.
Навколо — дев’ять преціозних дам ведуть повільний вишуканий танець,
і страусові пера, як туман, похитуються в такт, підсвічені багряно.
Флорентієць
Велика тінь, бо полум’я яскраве.
Смолисті дрова, гарно палахтять.
Так там були хоч війни, хоч заграви,
а тут же гугеноти гуготять!
Тут музи вже затягнуті в корсажі.
Але підошви в попелі і в сажі.
Чортик (єхидно)
Утік, здається, в місце підходяще,
бо тут було освітлення ще краще.
(Перестрибнув по дошках, щоб видніше)
Як у світильні обгорілий ґнотик,
уже ледь-ледь чорніє гугенотик!
Один Святий із трьох камінних статуй старечим рухом раптом нахилився
і запустив у нього яблуко. Той зник.
На постаменті — королівський Кінь.
Придворні дами рухаються в танці, мов кришталеві келихи довгасті.
Голівки — наче виплекані квіти, що у росі коштовностей ряхтять.
Флорентієць
В садах Лоренцо музи були інші.
Придворні музи — це вже наслання.
Старий
Та почекай, іще ж я не закінчив.
Ти не на них — дивися на Коня!
Флорентієць
Кінь, справді, гарний. Ну, чого ж ти стих?
Старий
Коня створив я, вершника не встиг.
Уже була і форма для лиття.
Король помер, зчинилось сум’яття.
І я, що був при ньому у фаворі,
враз опинився жертвою сваволі.
Новий король хотів нового твору.
Віддав палац мій іншому синьйору.
Закликав майстра для нових скульптур,
мене, старого, витуривши в Тур.
А кінь мій, кінь, в могутніх м’язах руху,
стоїть десь на задвірках серед брухту.
Тепер його єдині верхівці —
паризькі голуби і горобці…
(Зненацька тріск і скрегіт — Флорентієць, із риштування виламавши дошку,
в страшному гніві різко розмахнувся — аж із Коня спурхнули горобці)
Чортик
(уламком дзеркальця шліфує свої кігті)
Гай-гай, маестро, чи не пізно трошки?
Було б раніш виламувати дошки.
Тепер шпурляйся хоч і навсібіч —
це вже на дрова в монастирську піч.
Старий (розбитим голосом)
Я натякав новому королю,
що я його у бронзі віділлю.
Адже він попереднику рідня,
то як Франціска вже нема живого —
чому 6 на того самого коня
не посадити вершника нового?
Він як не чує. В погляді зима.
Я зрозумів, що вже мене нема.
Що тут мій кінь нікому вже не треба.
Що Маріелла кличе мене з неба.
Що я минув, що я уже не вгідний,
і тут чужий, І там уже не рідний.
І от сиджу, як тінь себе самого,—
такий кінець життя мого земного.
