Сніг у Флоренції - Костенко Ліна (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
Я цілу ніч гулятиму! Уп’юсь.
Старий
(раптово з ніжністю)
Люблю тебе, милуюся тобою!
Флорентієць
А я тебе ненавиджу, боюсь.
Тьмяніє пишне древо фейєрверка. Мітлою Чортик підмітає квіти.
І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.
Старий сидить, похилений, на лаві. Десь плюскіт весел в темряві і тиші.
Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.
Флорентієць
Яка самотність! Монастирські мури.
Чиїсь надбиті плити у траві.
Ці вапною заляпані скульптури,
котрі вночі говорять, як живі.
Жаринки зір з небесної жаровні.
І той чернець, що веслами гребе.
І чорний хрест під місяцем уповні.
І цей старий, що згадує себе…
Дожив. До себе відчуваю жалість.
«В останній тузі»,— як сказав Катулл.
Колись мені, ще в юності, ввижалась
тінь Данте у Саду Скульптур.
Він теж сидів, похилений, на лаві,
додолу руки звісивши бліді,
але ж безсмертний у всесвітній славі!..
(Жест розпачу і туги в бік Старого).
Себе — таким — я уявляв тоді?!
Старий
Ось і говориш із старим тепер ти.
Флорентієць
Вже маю час. Минувся мій розгул.
Старий
«Чи я не забарився вмерти?» —
Хто це сказав?
Флорентієць
Здається, теж Катулл.
(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)
Старий
Доплив чернець.
Флорентієць
Не був же я нездарою!
Старий
О, стрепенуло крильцями пташа.
Флорентієць
Що там за муром?
Старий
Круча над Луарою.
Флорентієць
Це скрикнув сич?
Старий
Або чиясь душа.
Флорентієць
О Маріелла! Плакалось, грішилось.
І кожен з нас колись на світі був.
Старий
Вона при хворій матері лишилась.
А я поїхав. Я її забув.
Флорентієць
Ти не забув. Ти думав, що забудеш.
Ти у Парижі мав їх не одну.
Старий
Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!
Флорентієць
Вона померла. В голод, у війну.
Будинок їхній над рікою Арно
потроху зносять води прибутні.
А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,
десь вивезли. Вона на чужині.
Вони її украли, безборонну.
Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.
Або продав якомусь там барону
твою любов, твій безіменний твір.
Старий
Як я різьбив ті риси дивовижні!
Було натхнення схоже на екстаз.
Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,
шукав її у мармурі не раз.
Усе було — і молодість, і сила,
і спокій, і достаток, і хвала.
Але вона вже більш не осінила,
вона до мене більше не прийшла…
Флорентієць
Так на таланті зрада окошилась.
Ти Маріеллу кинув у біді.
Старий
Але ж вона при матері лишилась!
Флорентієць
А хто була Флоренція тобі?
Старий
Флоренція? В якому одкровенні
пізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,
хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,
і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,
вона була як мачуха мені!
Флорентієць
Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнім
він називає матір’ю її!
Старий
Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.
Флорентієць
Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочинні
відлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,
затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Чортик
Обридло зайчики пускать, перепочину,
а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, мені
людські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже темно.
(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)
О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось цікавого.
(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)
Прекрасна жінка
(простягає руки, у неї голос як антична флейта)
Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!
Флорентієць
(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)
Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.
Ти в плесі ночі біла, як латаття.
О Маріелла з мармуру! Жива?!
Про що мене ти хочеш розпитати?
Як я любив? Як згадував той час?
Як мріяв я хоч вісточку дістати!
Старий
О Маріелла! Вже немає нас.
Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?
Прекрасна жінка
