Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
А цей примружить плетиво повік,
все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба —
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах —
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах.
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора"
* * *
Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
А вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
Для смутків сутулих — непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато,
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!
"Ти дивишся. А я вже – як на трапі"
* * *
Ти дивишся. А я вже — як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
отак-от — «здрастуй», а отак — «прощай».
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
О це і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність — утекти.
"Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі"
* * *
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі,
моїх пекельних кіл склепіння голубе.
Розгублений актор, що раптом збився з ролі,
ти п'єсу завалив, але зіграв себе.
О боже мій, які побачила я очі!
Як голос твій лунав, лишався на віки.
А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки.
І що мені той текст, і що мені ті ролі?
І хай собі крізь люк провалиться суфлер.
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі.
Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер.
Невидимий очам, без брами і паркану.
Там тільки голос твій, твій голос та ім'я.
І коли там душа, вона недоторканна.
Ти загадка моя... ти вигадка моя...
"Ти знов прийшла, моя печальна музо..."
* * *
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, як не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип’ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі!
Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
"Ти любив Одилію, принце"
* * *
Ти любив Одилію, принце,
і красу її лебедину.
Ти ні в чому не винен, в принципі,
ти не зрадив її, не покинув.
Розлучила вас чорна сила.
Розлучили чари захланні.
І нічого вона не просила -
ти її сам поклявся в коханні.
Ти шукав її довго й вірно.
Ти шукав безнадійно і всує.
І тепер ти щасливий безмірно —
ось вона, для тебе танцює!
Але хто ж це її зурочив?
Але, принце, добре приглянься!
Непроникні у неї очі.
Чудернацькі у неї танці.
Та Одилія — несмілива.
Та Одилія — ніжна до болю.
Тя поривчаста і примхлива,
вихиляється перед тобою.
Спокутує, манить, регоче...
Принце, принце, добре приглянься!
Непроникні у неї очі.
Чудернацькі у неї танці.
Врешті, можна й порушити вето.
Ти не перший і не останній.
Грім не вдарить, як обнімеш Одетту.
Просто згасне чудо кохання.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані"
* * *
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані,
Такі садки були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби.
І по даху прозорої веранди
Ходили то дощі,то голуби...
"Ти половець, ти правнук печеніга"
* * *
Ти половець, ти правнук печеніга,
з чужої муки і з чужої Мекки.
Я жду тебе, і я вже почорніла
на цих вітрах од горя і од спеки.
Стоять в степу брати мої кургани.
На стольний Київ сунеться навала.
Ми стрінемось. Ми будем ворогами.
Я вже на тебе меч наготувала.
Чужинець ти. І всі ви — яничари,
Турецьке зілля хиже і безнебе
До тебе в сни приходжу я ночами
за сто печалей від самої себе.
Але не спиниш тінь мою зникому.
Моя душа зболілася в кольчузі.
Я знаю все. Я не скажу нікому,
що ми давно не вороги, а друзі.
Козацький син з козацькими очима,
При чому тут мечеть і той півмісяць?
І з ким ти йдеш?! Ода твого вітчима
усе на зраді вчинить і замісить.
Рубай мене, прицілься в мене з лука!
О ти, що міг би буть моїм коханим! —
В твоїх очах незміряна розлука,
а ти ідеш на землю мою з ханом.
І це твоя спокута і офіра —
опустиш руку раптом серед бою.
В тобі щемить моя висока віра,
а ти і сам не знаєш, що з тобою.
"Тиран, полководець, державний корсар"
* * *
Тиран, полководець, державний корсар —
ім’я твоє грізне — Тиглатпаласар!
Тигряче, гаряче, як тигель, як жар —
ти ґрати, ти гроти, Тиглатпаласар!
Ти грім, ти гробниця, ти гори, ти град,
ти гордість, ти горе, ти Тигр і Євфрат!
Ти цар вавилонський, полин і полон!
Диви, розвалився і цей Вавилон.
"Ти співав для мене пісню вечорами"
* * *
Ти співав для мене
пісню вечорами:
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?»
