Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відрився світ поету —
великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно — з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу.
А я собі, мала, була — як херувим.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь — як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились — забули колір неба,
воно буває кольору досад.
Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт, і ще багато див.
Доросла пам’ять — то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об’єктив.
СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС
Земля кружляє у космічнім вальсі.
Вітри галактик — вічні скрипалі.
Гармонія крізь тугу дисонансів
проносить ритми танцю по землі.
І серцю в грудях тісно, тісно, тісно!
Смички пиляють задубілий сум.
Зненацька м’язи вибухнуть первісно,
ударить кров, як електричний струм.
І не паркет, зачовганий до глянцю,
не долівки, налиплі до чобіт, —
вже вся планета — п’єдестал для танцю,
де сходять вальси з голубих орбіт.
Гримить високий гонор полонеза,
і лихом б’є об землю перепляс,
лезгинка чорна срібні гострить леза
і граціозно ходить па-де-грас.
Шпурляв канкан мережки парижанок.
Шмагав аркан по сивих постолах.
І відчайдушний танець між ножами
шотландки танцювали на столах.
Велике діло — танець між ночами!
Танцюй собі, лиш пальчика не вріж.
Доріг війни смутні подорожани,
ми знали інший — танець бездоріж.
Десь труп коня вмерзає в сизу осінь.
І смерть впритул до мене підступа.
А я іду. А я роблю наосліп
на міннім полі обережні па.
Півроку вбік — і все це піде прахом.
І цілий всесвіт вміститься в сльозу.
Дрімотні міни — круглі черепахи —
в землі шорсткій ворушаться, повзуть.
О піруети вимушених танців!
Хто йшов по полю мінному хоч раз,
той мимохіть і на паркетних глянцях
пригадує смертельний падеграс.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
СМІХ
На вулиці – я чую крізь вікно –
Сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,
Щоб їй хотілося сміятись.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
На голови веселих ліхтарів,
Одягнені в малі кашкети з жерсті,
І на моє високе підвіконня
Каштани білі квіти подають…
А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно – хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
Бо щирі люди закривають вікна.
«Проміння землі», 1957 р.
"Сніги в снігах. Ріку скувала крига"
* * *
Сніги в снігах. Ріку скувала крига,
І вербам руки з холоду звело.
Біжить вовчиця — мати — роздобига,
Зеленим оком світить на село.
А те село давно уже як привид.
І смерть пройшла лісами напролом.
І хмари йдуть. І місяць губи кривить.
І виє в ніч вовчиця за селом.
6.01.1991
«Мадонна перехресть», 2011
"Сніги і ніч. І ліс дорогу пише"
* * *
Сніги і ніч. І ліс дорогу пише.
І спить в снігах все тепле і живе.
Лиш іноді захриплий голос тиші
чиюсь зорю із вічності позве.
"Сніги метуть. У вікнах біле мрево"
* * *
Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.
Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О, покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!
Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...
"Снігурчик прилетів червоногрудий"
* * *
Снігурчик прилетів червоногрудий
та й сніг клює. Біда його жене.
О місяць грудень,
Добрий місяць грудень!
У тебе в грудях серце крижане.
СНОПИ
Я пам’ятаю все —
дощем залиті ниви,
шорсткі понад шляхами полини
і відтінки на обрії мінливі —
від пурпуру до сивизни.
Розтерзані снарядами дороги,
і зойк дротів,
й розчахнуті стовпи, —
А під колеса,
гусениці,
ноги
чужинцями підмощені снопи.
їх волочили.
їх байдужо несли.
Немов живих, тягнули по стерні.
Під шинами тріщали перевесла,
і колоски тонули у багні.
Чужинець нахилився до вибоїн.
Змахнув сльозу.
Напевно, селянин...
Могло б не бути на планеті воєн,
якби отак заплакав не один.
«Вітрила», 1958 р.
СОЛОВЕЙКО ЗАСТУДИВСЯ
Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом —
п’є гарячий чай із медом.
Сольфеджіо
Старий маестро з добрими руками,
котрий гуманно причинив балкон,—
на весь квартал з вікна його роками
лунає писк майбутніх примадонн.
Сольфеджіо, сольфеджіо!.. Октави...
колоратура... опера... вокал...
Взискуйте слуху, слуху, а не слави!
Нічого, звик. Усе життя звикав.
Вони приходять, гарні і негарні.
До ваших послуг. Мріяла давно.
Талант... мистецтво... Боже, є книгарні,
театри, спорт, ну, зрештою, кіно!
Усі пищать. Усі вони сопрано.
Усі співати хочуть Баттерфляй.
Він каже:
— Згодом. Зараз іще рано. —
