Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗

"Розбуди мене, розбуди"

*  *  *

Розбуди мене, розбуди,

мені сниться холодний сон,

що навколо — вічні льоди,

крижаний зимовий полон.

Білі палаци крижані,

кришталеві ґрати колон...

Крижаніє серце в мені,

віддається зимі в полон.

Одвикає від літа знов,

забуває знов про тепло,

бо коли проходить любов,

значить, зовсім її не було.

Замітає її сліди

білий сніг між білих колон...

Розбуди мене, розбуди!

Мені сниться холодний сон.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Розкажу тобі думку таємну"

*  *  *

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

РОЗКИДАНІ ДРУЗІ ПО СВІТУ

Розкидані друзі по світу,

як зорі по ясному небу.

Неждані листи і привіти

промінням доходять до тебе.

І вже не зломишся в горі,

і вже не загинеш у тузі —

по небу розкидані зорі,

по світу розкидані друзі...

"Мандрівки серця", Київ, 1961

РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ (Фрагмент із поеми "Мандрівки серця")

Вечір-мисливець

підстрелене сонце

несе у сірому ягдташі.

Тягнуться хмари — скривавлені крила —

по травах,

по обрію,

по душі...

Уже сутеніє.

Туман каламутно

клубочиться в синіх ярах...

В такі хвилини

мандрівникам смутно.

Здається далеким шлях.

І роси холодні.

І втома нестерпна.

І стежка в село не пряма.

І плечі від ноші найлегшої терпнуть.

І на ніч притулку нема.

Заводить в село степова дорога.

Ні краю їй, ні межі.

Над нею — тини, перелази, пороги.

Та все чужі і чужі.

Іде Мандрівник.

Іде, обминає...

І раптом спинився як стій.

У нього нічого свого немає.

Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,

то й тут не спіткнеться, ачей...

         Стоїть молодиця,

         як тихе літо,

         не зводить з нього очей.

А очі у неї — такі тривожні,

і голос бринить — як струна:

 — Скажи мені, хто ти,

чудний подорожній? —

питає зненацька вона. —

Ти далеко йдеш,

ти, напевно, втомився,

ти ноги об камінь побив.

Зайшов би в хату,

води напився.

Зайшов би в хату,

спочив.

 — Спасибі за ласку,

за слово гостинне.

Я й справді йду вже давно.

            А жінка стелить лляну скатертину

            і ставить на стіл вино.

            А брови у неї — такі шовкові!

            Вуста у неї — такі малинові!

            Руки у неї — такі тендітні!

            Очі у неї — такі привітні!

І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.

           Е-е-е,

           поки не пізно,

           пора прощатись.

           А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,

почав її м’яти:

 — Що ж, на добраніч,

пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:

 — Куди ж ти підеш супроти ночі?

Куди завгодно, аби із двору.

Хіба не боїшся ти поговору?

 — Сказати правду — вже не боюся,

Люди говорять, а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.

Як мені легко, щоб їм так дихати!

Рано я, рано зосталась вдовдою,

та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,

живу, як черниця.

А люди кажуть — розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,

кажуть, чаклую,

кажуть, чужих чоловіків чарую.

Кажуть, хлопців з розуму зводжу.

Кажуть, любити щиро не можу.

Кажуть, горілку я п’ю, як воду.

Кажуть, я маю відьомську вроду.

Трохи до мене чорти не літають...

Все вони бачать!

Все вони знають!

Тільки не бачать моєї муки,

як в самотині ламаю руки.

Що ж ти притих?

Будеш спати на сіні.

Між нами будуть двері та сіни.

Та два пороги.

Та клямка й засув.

Щоб я й тебе не зачарувала часом.

І засміялася гірко, невесело.

Вийшла у клуню.

Свічку світила.

Постіль на сіні пахучім стелила.

Чистим ряденцем її накривала,

білу подушку на сон підбивала...

Та й побажала спокійно спати.

Та й повернулась —

пішла до хати.

Грюкнули двері.

І зачинились.

...Зорі крізь щілини в клуню дивились

поглядом тихим, далеким, глибоким:

 — Холодно в ночі усім одиноким!

Холодно...

           Холодно...

                     Холодно...

                                Холодно...

Ніч проминула.

Нічого не снилось.

Ледве на світ благословилось, —

встала вдова,

пирогів напекла,

Мандрівника до воріт провела.

До оболоні,

до шляху в поле.

Ще й уклонилась:

 — Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,

і плювалися,

і хрестилися:

                  — Безсоромниця

                  і розпутниця,

                  вже й не криється, шалапутниця,

                  Бач, відплив від берега човник...

                  Що не ніч,

                  то новий полюбовник!

РУАН

Жанну Д’Арк спалили в Руані.

«Мені шкода тебе, Руане!» —

Це останні її слова.

...А світ чадить. А світ уже не білий.

А ти така, хоч прикладай до ран.

Голубко Жанно, дух неозлобілий, —

«Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!»

Руан, Руан... Така висока вежа.

Красиве місто, що і говорить.

Руан. Руан, на площі ж не пожежа, —

Людину палять, бачиш, як горить?

Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,

Ти товпишся. Ти в захваті закляк:

Як мучиться!.. і корчиться!..буває ж ...

І стогне, стогне! ... — а ти ж думав як?

Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.

Для цеї муки тіло заслабе.

Ну, кат — це кат, вогонь розвів ретельно.

А хто, Руане, хто примушував тебе?!