Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
Останні квіти.
Перший іній.
Свинцеве листя.
Срібний ґанок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
Погріє руки у рукавах.
на скриньку збоку поглядає.
Яскрава скринька, ой яскрава!
Від кого ж він листів чекає?
Такий старий і одинокий,
чоло скорботою вгорнулось.
Година.
Тиждень.
Місяць...
Роки!
Сини з війни не повернулись.
Спустіли храми голубині,
і розхитався ветхий ґанок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
«Вітрила», 1958 р.
ПРАЩУР
Коли ридали сосни янтарем
і динозаври ніжились в щириці,
коли ще жив у пралісі пралев,
коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір
і ще була не ящірка, а ящір,—
який він був, мій особистий пращур,
неандерталець, вертикальний звір?
А він же був, той дикий, той праперший,
котрий жарину виглядів од хвищ,
на стійбища людинячі приперши
ведмедя із пралютих сукровищ.
Йому іще кохання і не снилось.
Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
Душа іще нічим не осінилась,
і розум був іще кошлатий... Бр-р!
Сліпого духу зарості дрімучі,
печерна тінь у потолоччі трав,
він що себе питаннями не мучив,
не каявся, не сіяв, не орав.
У груди сарні вскіплював стрілу
і твердо спав, упоравши ведмедя.
І наче Богу, кланявся дуплу,
де срібні липи чаділи від меду.
Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.
Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,
погладив раптом рябомизу самку
і перший в світі винайшов печаль.
"Пригадаєш забуту казку"
* * *
Пригадаєш забуту казку,
цяцьку, знайдену в лободі,
на озерах зелену ряску
і кораблики на воді, —-
і душі дитяче начало
(найчастіше, що маєш ти)
потяглося до тих причалів,
де твої почалися світи,
звідки виплив ти якось вдосвіта
у простори, такі голубі,
ані хліба,
ні сили,
ні досвіду
на дорогу не взявщи собі.
І маленькі були неполадки,
і великі були нелади,
і ніщо не здавалось випадком,
бо лишало на серці сліди.
«Вітрила», 1958 р.
"Признаватися, може, й не варто"
* * *
Признаватися, може, й не варто,
щоб не знав ти і відав,
як, приклавши лінійку до карти,
виміряю між нами віддаль.
Сантиметри старанно множу.
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу,
що, мабуть, я тебе люблю.
«Проміння землі», 1957 р.
"Прийомний син барона був баран"
* * *
Прийомний син барона був баран,
що набирався лоску при лакузах.
Альковний кіт, кадрильний ветеран,
типовий фат в обтягнутих рейтузах.
Ну що він міг? Сказати комплімент.
Посмакувати пошлий анекдотик.
Продутись в карти, вибрати момент
і спромогтися на двозначний дотеп.
Страшна душа, як озеро Лох-Несс.
Не вписана в безсмертну партитуру.
І хто б він був без Пушкіна, Дантес?
А так він теж ввійшов в літературу.
"Прийшов у місто дуже гарний лось"
* * *
Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір’ї деревом здавався.
Сказали люди: — Це нам так здалось, —
і через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами — як трамвайні дуги.
Він, може, йшов до мене навмання —
з моїх лісів, з чорнобильської туги.
"Природа мудра. Все створила мовчки..."
* * *
Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики —
театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик в камізельці,
застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться. Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
повз гриб, що зветься Жаб’яча Губа.
Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
з великим пензлем, у зелених капцях
фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ... І гномиків нема...
ПРИТЧА ПРО ІМ'Я
Одного разу
десь у антиквара
серед старого мотлоху знайшли
шедевр мистецтва.
То була картина,
покрита пилом.
Хтось провів байдужо
по полотну рукою, —
і зненацька
в щілину очі глянули живі.
Гарячі, відчайдушні і веселі,
вони на всіх дивились з далини
крізь пил віків
і морок забуття.
Вони сміялись —
що їм забуття?
Що їм якихось два чи три століття,
якщо мірило існування — вічність?!
Всі заніміли,
навіть врівноважені,
скептичні, завжди стримані знавці.
А потім обережно і побожно
обтерли пил,
вдивлялися в мазки,
вивчали фарби, школу і манеру.
Хто це?
Веласкес, Дюрер, Тіціян?
Чи, може, зовсім невідомий майстер?
Мовчало загадкове полотно.
Ні найдрібніших літер, ні ознаки...
Художник, певно, написав картину
і, вражений великою красою,
забув ім’я поставити своє!..
А тут же, поруч, висіла картина
когось із містечкових живописців.
Така собі,
всього у ній потроху,
а головне —
ім’я на видноті,
мале ім’я із літер величезних!
«Мандрівки серця», 1961 р.
ПРИТЧА ПРО РІКУ
Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь з недогляду втонув.
І Кір порушив проти неї справу.
Судив ту річку. І таке утнув:
Він присудив, щоб не було Діали.
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорити у пісках канали,
Зрубав дерева й трави покосив.
Одвів ті води у всі боки сущі.
Ріка умерла. Не було ріки.
Пройшло по неї військо, як по суші.
