Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
і мільйон
а яка вона й досі ще гарна!
*
І смог
і СНІД
і чорний дим Бхопала
В Червоній книзі сірі журавлі
Не бійтеся ліси
іще не все пропало
Останній вільний зубр
ще ходить по землі
*
І знов те ж саме
знову за своє
І дух людський знемігся
одкрилатів
Христос
не знаю
може де і є
Зате в очах рябіє од Пілатів
*
Гуманність добігає свої кроси
Задумалась на фініші століть
Тхорезний дід
котрий писав доноси —
такого теж за старість пожаліть?
*
Не боягузи
не дебіли
Але чому так душі сплять?
Тоді овації гриміли
Тепер овації гримлять
*
Ура!
Дозволено бути сміливими
Ох же ж і поговоримо
ох же й покричимо
Між іншим вовка уже підсмалили
Уроків історії не вчимо
*
Людей на світі смуток не трима
Розвію хмару над життям навислу
Іронія —
це блискавка ума
котра освітить всі глибини смислу
*
Режими хунти і Преторії
Минало все
лишалися народи
А грати що ж
це канва історії
Треба ж на чомусь вишити
обличчя свободи
*
Ви думали —
поет
ні за холодну воду
Сидить собі поет
пописує «стишка»
Поети — це біографи народу
а в нього біографія тяжка
*
Чорний сон віків не збудеться
що мине
а що й забудеться
що засне
а що й розбудиться
Чорний сон віків не збудеться
"Летючі крони голубих дерев"
* * *
Летючі крони голубих дерев.
Із року в рік дожити до неділі.
Ріка. Багаття. Озеро. Курінь.
Аборигени Острова Надії.
Босоніж діти бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між Зоною й не зоною?
"Летять на землю груші, як з рогаток"
* * *
Летять на землю груші, як з рогаток.
Скот вибрідає з куряви доріг.
Усохлий дуб, насупившись рогато,
червоний обрій настромив на ріг.
Стара дзвіниця й досі ловить ґави.
Серед мого колишнього двора
стоїть дівча, таке, як я, біляве,
очима світ у душу набира.
Мене веселий смуток заарканить.
Я задивлюсь на дівчинку чужу.
Невтримний час до білого паркану,
немов коня баского, прив'яжу.
Зайду у хату… озирнусь… притихну…
Час б'є копитом. Встигну, не біда.
Час б'є копитом. Я сказала – встигну!
Ось трохи відпочину – і гайда!
"Літературна газета", 26 січня 1962
ЛІДІЯ КОЙДУЛА* НА ЧУЖИНІ
Стояла самотня жінка,
На березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
Неначе трава зів’яла.
І плакала жінка:
— Еесті!
Країно моя чудесна!
Не відала я безчестя,
Бо ти споконвіку чесна.
І кажуть, що я вродлива.
Ти знаєш, чому я вродлива?
Бо ти у мене красуня,
Земле моя нещаслива.
І кажуть, така я світла,
Неначе вранішня зірка...
Еесті! Над чужиною
Тій зірці сходити гірко.
Еесті моя! Еесті!
Я руки свої ламаю.
Я руки свої ламаю —
Я крила зламані маю.
Стояла самотня жінка,
На березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
Неначе трава зів’яла.
Якісь кораблі даленіли,
і крилами птиці шуміли...
* Лідія К о й д у л а — естонська поетеса XIX ст. Койдула в перекладі: вранішня
зірка.
«Вітрила», 1958 р.
ЛІД НА ОДРІ
(Уривок з поеми "Чайка на крижині")
В цьому році зима не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала... Що ж робити? —
Бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав.
Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.
Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...
І нарешті по Одрі — темній, широкій —
На останній крижині самотня чайка пливе.
— Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.
А крижина тонка. А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її підмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
затріщить і відломиться... Піде вода кругами...
— Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
Див. "Чайка на крижині"
ЛІС
Вовтузяться в грунті гриби.
Цвітуть черемухи млосно.
Дубів золоті герби
Горять під коронами сосен.
Біліють храми беріз.
