Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
іде фантазія людства?
Від крилатого коня до крилатої ракети.
* * *
Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.
Не бий на сполох в невідлитий дзвін.
* * *
В дитинстві я літала над жоржинами.
Та й виросла, літаючи — літа. —
Тепер ходжу стежками і стежинами
і прикладаю шлях крізь болота.
Втомилось мое серце калатати.
Терплю і мовчки прокладаю шлях.
Я, що у снах навчилася літати...
Я, що могла б ходити по шпилях…
* * *
Болото цмокав губами.
Болотяні класики кумкають на купині.
Я знаю тут свого безвихідь.
Але куди подітися мені?
Податись можна, а подітись — та.
* * *
Дев'ятий вал болотяних емоцій.
Мистецтво подивитися не в суть.
І женщини, схвильовані собою,
у тривіальність бюсти понесуть.
Чутки, плітки, патетика, промови.
Апофеоз дрімучої гризні.
Колись напишуть спогади про море
ті, що тепер сидять на купині.
* * *
Сліпучо усміхнулася гроза.
Всесвітнє дерево струснулося дощами.
Що мав почувати горобець у горобину ніч?
Чи страх пропорційний до маси тіла?
На цьому дереві і людство — горобець.
Але ми знаєм виміри легенди.
* * *
Од звичайного погляду скрите
відкривається лиш дивакам.
Прочитай золоті манускрипти,
подивися у вічі вікам.
Чуєш гул космодромів прадавніх?
Ошелешений розум притих.
...Нетутешні обриси храмів.
...Нерозгадані німби святих.
* * *
Такий туман, аж піють сірі півні.
Людина йде з туману у туман.
Ми всі, по суті, живемо
якоюсь мірою в тумані.
Прозріння нам уже не притаманні.
Нема прозрінь в тумані підозрінь.
Потрібна філософія. Натомість —
всі форми напливання на свідомість.
їмо плоди із дерева незнання.
* * *
Мучено. Мічено. В душу насмічено.
Долю окрадено й плівку засвічено.
Втомилась я від філіалів пекла.
Що, крім страждання? Крім страждання, що?
Оптимістичні пасторалі.
А головне, що — по спіралі.
* * *
Фенікс вилітає з попелу.
Зі сміття він ще ніколи не вилітав.
* * *
Ескіз до портрета епохи.
Секс-бомба. Приміряв атомні сережки.
На скронях вінок з колючого дроту.
Крок — рок. Починала з фокстроту.
Літав в космос. Усміхається в телекамери.
Грає блискавичні пасажі
на клавішах електронної апаратури.
На маскараді ідей. — Хто ви, маско?
Тулить до обличчя респіратор.
Плаче кислотними дощами.
* * *
Ми — спадкоємці спадків розграбованих.
Ми — власники сплюндрованих святинь.
Ми вже як тіні на своїй землі.
Хто зрозумів нашу ностальгію?
* * *
Ми любимо тих, що знали нас молодимо.
їхня пам'ять — музей коштовностей,
які ми колись розгубили.
Хто дивиться нам вслід,
той плаче за собою.
Віддай людині крихітку себе.
За це душа поповнюється світлом.
* * *
Які слова страхітливі — дволикість,
дворушництво, двозначність, двоєдушність!
Двомовність — як роздвоєне жало.
Віки духовної руйнації.
Змія вжалила серце нації.
* * *
О мово, ти іще жива. Тяжкі твої тортури.
Колись творилися слова,
тепер — абревіатури.
Читаєш: «СНІД», і давишся сніданком.
В чім порятунок? Гумор — не Гомер.
Як тій дитині зватися Богданком,
коли епоха зветься НТР?!
* * *
Усі усіх не люблять. Це біда.
Це чорний дим невидимого пекла.
Ми вчаділи за декілька століть.
В цій п'єсі диригує сам диявол.
Просніться, люди! Це погані сни.
Нове століття в шибку заглядав.
Той самий чад, ті ж самі казани,
лиш інший диявол дрова підкидає.
* * *
А спробуй подивитися на все
очима соціального прозріння.
Це місто — монстр. Воно себе пасе.
Воно не знав, де його коріння.
Не стукне в браму лицар Ланселот.
Козак Мамай прибути погордує.
Зневажені тут мова і народ,
який міщан століттями годує.
* * *
Історія проситься в сни нащадків.
Поет — це медіум історії.
На спіритичних сеансах пам'яті
найголосніше говорять мертві.
