Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
з’явилась нова скульптура.
Крутоплечий хлопець, брови нарозліт,
глибокі очі і лоб — як сонце в зеніті.
Могутній стовбур шиї охопили дві гілочки
дитячих рук. Гарна жінка, прихилена
вітром любови до його плеча. Поцілунки
блукають по ній, наче соняшні бліки...
Робочий, його дружина і їхнє дитя.
Мармур.
Вони прийшли городом, навпрошки.
Світились біло — здалеку — крізь вечір.
Черлено вишнювали вишняки,
в городах ноги гріючи старечі.
Зелений став жабами жебонів.
Стрибали сизі коники у гречку.
І жовтими зіницями вогнів
сміялося моє сліпе містечко.
Моє глухе, воно тепер гуло.
Любило цеглу, як дитина — кубик,
і лепетало радісно «алло»
у погримушки телефонних трубок.
Був лоб у хлопця — соняшний зеніт,
і розум думку рухав, наче лопать...
Філософи пояснювали світ.
Такі ось хлопці світ цей перероблять.
Хто їх вважає грубими людьми?
Який це скульптор душу їм принизив —
наставив їх суцільними штаньми
над незугарним клечанням карнизів.
З яких жінок — бува, чи не своїх? —
він брав натуру для отих баберій,
що на фасадах стали, як на сміх,
на литки осідаючи дебелі.
Вони дійшли — від плуга до ракет.
А він в житах мистецтва підпадьомкав.
Зробив своєї ницости портрет
для іронічно вдумливих потомків.
Потомки розберуться, їм видніш
крізь кришталево-об’єктивну призму —
хто був мистцем, а хто ховав фетиш
простацтва за щитом соцреалізму.
Простацтво — це іще не простота.
Шукання форми — це іще не поза.
Лиш фанатичний пошук дороста
до простоти мистця і віртуоза.
Скінчився вік робочого тягла.
Уже немає репаних чухонців.
Цим простим хлопням розум пройняла
енергія розплавленого сонця.
— Спадковість?
— Совість.
— Мрія?
— Інститут.
— Любов?
— Життя.
— Зненависть?
— Трутні.
— Минуле?
— Труд.
— Позаминуле?
— Труд.
З таким минулим — можна і в майбутнє!
Ось інший зал. Затуркані роки.
Ґраніт. Дереворит. І порцеляна.
Оце його батьки.
Селяни.
Мати. Каріятида. Сірий ґраніт.
Підпирає перетрухлі балки хати.
Обімшіла стріха осіла їй на вивітрілі
плечі. Стара солома стирчить між
зашкарублими пальцями. І ластівка
звила гніздо на грудях.
Батько. Старий Атлант.
Ґраніт, шліфований гіркою працею.
Гляньте на нього збоку: він
тримає на собі світ.
А це — їх син.
Порцелянове хлоп’я
націлюється з рогатки.
Мабуть, у ворону
Чого-чого, а вороння над Україною
було досить. То велике побоїще.
То голод. — Завжди якийсь наїдок.
А ось і бузиновий перон мого дитинства.
...Кладка через вузеньку річку.
Три хисткі жердини, перев’язані
верболозом. Глинистий осув берега.
Судома голодного кореневища.
Всохла тополька з омелою на розчепірених
пальцях. Двох хлопчаків
буцаються посеред кладки.
Баран-буц!
Прогинається кладка.
Баран-буц!
Дивиться верболіз...
Як же, мамо, ви будете плакати,
очі вигорять вам від сліз!
Дереворит. На білій воді
зернятко макове — чорнява
стрижена маківка. Хлопчак переляканий —
здалеку. Дівча скидає сандалики.
Між іншим,
так я навчилася плавати:
з переляку не встигла злякатись —
і попливла.
Фігурка з чорного мармуру.
Дівча несе дитину, огорнувши її
долоньками, як мокре пташеня.
Тьмяний полиск осіннього сонця.
Сліди босих ніг на вуличній колії.
А ззаду, підтюпцем, друге хлоп’я.
В руках — по сандалику,
хлипає тужно:
— Він перший почав... їйбогу, не я...
А тато як візьмуть пужално!
Барельєф. Простоволосі, обезумілі,
біжать три матері, вдарені вітром
у груди.
Горельєф. Баба відігріває онука
при багатті. Потріскалось дерево
від старости. Коричневі зморшки,
вузлуваті руки — стара згорьована
мати безсмертя. Двоє загинули
в громадянську. Двоє в тридцять третьому,
двоє в тридцять сьомому,
ще троє лишилося для наступної війни.
Відігріває на грудях останнє пташеня
свого роду.
А через двадцять років —
крутоплечий хлопець, брови нарозліт,
глибокі очі і лоб — як сонце в зеніті.
Благословенна будь же ти, хвилино,
коли почула я дитячий крик.
І попливла. І витягла дитину.
І виріс з неї добрий чоловік!
Б’є північ.
Гіпсова маска сонця
висить на чорній стіні ночі.
На добраніч!
Я залишаюсь одна.
Лежу горілиць,
підклавши руки під голову,
і до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
III. ВІТРАЖ
Червоні — жовті — оранжеві —
зелені — фіолетні кола...
Червоно — жовто — оранжево —
миготять — миготять — миготять —
кощаві руки в перетлілому лахмітті
жонглюють фіолетово і швидко.
Сиві пасма течії збиваються
у рудий ковтун крутовороту...
Я тонула двічі.
Мене рятував рибалка.
Старий дніпровський рибалка.
А іншого разу — спортсмен.
Не пам’ятаю в обличчя.
Не сказали імен.
І тільки десь високо-високо,
під самим склепінням душі,
стобарвним перлямутровим блиском
світяться вітражі —
... коричневі руки рибалки
з розпухлими, як глобус, суглобами,
жовта геометрія ятера
і синій кобальт води...
А далі —
янтарний полиск
опуклих м’язів спортсмена,
блакитно-прозора вишка
і бенгальський вогонь стрибка.
Потім мені врятували майбутнє.
Хлопці, котрі лежать в братських могилах.
Коли смерть жонґлювала бомбами,
я чула, як один з них грав «Апассіонату»
...Високо-високо під склепінням душі —
Могильних плит чорно-білі клявіші,
землистий профіль. Грає боєць,
безсмертні руки на плити поклавши...
Кожна мить мого життя
врятована кимсь.
Інакше б я давно загинула від голоду,
холоду, самоти або чорної віспи.
Все, що я віддаю людям, —
лиш маленька часточка мого боргу.
Якщо збанкрутує мій моральний банк —
посадіть мене в боргову яму відщепенства.
Високі просвіти вітражів!
З вас дивляться очі моєї матері,
сині печальні очі душі,
моїми прикростями роз’ятреної.
А коли я додому несу неврятовану втому,
сльотаву осінь струшую із плеча —
з-за обрію порога
сходить сонце мого дому —
доня моя,
синьооке дівча.
І ти, людино з магічним обличчям,
сині тіні на сивих скронях,
скорботно і вічно дивишся в вічі.
І моя голова — на твоїх долонях...
А ще мені світиться —
золота лозина.
Вона лежала у нас на миснику.
І коли я з’являлась в синцях і сльозинках,
вона робила повчальні висновки.
