Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

Максим отой, брате.

А трудящий, роботящий,

Та тихий до того,

Та ласкавий… Було тобі

Ніже анікого

Не зачепить, ніже ділом,

Ніже яким словом.

«І талан, і безталання,

Все, — каже, — од бога,

Вседержителя святого,

А більш ні од кого».

Преблагий був муж на світі

Максим отой, сину.

А я! а я!.. не вимовлю.

Моя ти дитино!

Я вбив його. Постривай лиш.

Трохи одпочину.

Та тойді вже.

Так ти кажеш,

Що бачив криницю

Москалеву, що ще й досі

Беруть з неї воду,

І хрест, кажеш, коло шляху

І досі господній

Стоїть собі на роздоллі.

А не розказали

Тобі люде там нічого?..

Вже повимирали

Тії люде, мої свідки,

Праведнії люде!

А я й досі караюся

І каратись буду

Й на тім світі.

Ось послухай,

Доводить до чого

Сатана той душу нашу:

Як не схаменеться

Та до бога не вернеться,

То так і воп’ється

Пазурами в саме серце.

Ось слухай же, сину,

Про Максима праведного…

Було не спочине

Ніколи він. А в неділю

Або в яке свято

Бере святий псалтир в руки

Та й іде читати

У садочок. У садочку

Та у холодочку

Катерину поховали.

Отож у садочку

За упокой душі її

Псалтир прочитає,

Потім собі тихесенько,

Тихо заспіває

Со святими; та й заплаче.

А потім пом’яне

О здравії тещу з сином

І веселий стане.

«Все од бога, — скаже собі,—

Треба вік дожити».

Отакий-то муж праведний

Був він на сім світі.

А у будень, то він тобі

Не посидить в хаті,

Все нишпорить по надвір’ю.

«Треба работати,—

Було скаже по-московськи,—

А то, лежа в хаті,

Ще опухнеш». Та взяв якось

Заступ і лопату

Та й пішов собі у поле

Криницю копати.

«Нехай, — каже. — Колись люде

Будуть воду пити

Та за мою грішну душу

Господа молити».

Вийшов в поле геть од шляху,

У балку спустився

Та й викопав при долині

Глибоку криницю.

(Не сам-один; толокою

Йому помагати

Й добрі люде приходили

Криницю копати).

І виложив цямриною,

І над шляхом в полі

Височенний хрест поставив…

Зо всього роздолля

Широкого було видно.

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

Єсть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.

А тепер уже, он бачиш,

Доходить до чого.

Що я стратить наміряюсь

Максима святого.

Отаке-то! А за віщо?

За те, за що Каїн

Убив брата праведного

У світлому раю.

Чи то було у неділю,

Чи в якеє свято?

Слухай, сину, як навчає

Сатана проклятий.

«Ходім, — кажу, — Уласович,

На твою криницю

Подивитись». — «Добре, — каже,—

Ходімо напитись

Води з неї погожої».

Та й пішли обоє

І відерце, і віжечки

Понесли з собою.

От приходим до криниці,

Я перш подивився,

Чи глибока. «Власовичу,—

Кажу, — потрудися

Води достать, я не вмію».

Він і нахилився,

Опускаючи відерце;

А я… я за ноги

Вхопив його та й укинув

Максима святого

У криницю… Такеє-то

Сотворив я, сину!

Такого ще не творилось

В нас на Україні.

Та й ніколи не створиться

На всім світі, брате!

Всюди люде, а я один

Диявол проклятий!

Через тиждень вже витягли

Максима з криниці

Та у балці й поховали.

Чималу каплицю

Поставили громадою,

А його криницю

Москалевою назвали.

От тобі й билиця

Про ту криницю москалеву.

Нелюдська билиця.

А я пішов у гайдамаки,

Та на Сибірі опинивсь

(Бо тут Сибір була колись) [120].

І пропадаю, мов собака,

Мов той Іуда! Помолись

За мене богу, мій ти сину,

На тій преславній Україні,

На тій веселій стороні,—

Чи не полегшає мені?

НЕОФІТИ [121]

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне

Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш, — убогая,

Сірая, з тобою

Перепливе вона Лету [122];

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.

________________

Давно вже я сижу в неволі,

Неначе злодій взаперті,

На шлях дивлюся, та на поле,

Та на ворону на хресті

На кладовищі. Більш нічого

З тюрми не видно. Слава богу

Й за те, що бачу. Ще живуть,

І богу моляться, і мруть

Хрещені люде.

Хрест високий

На кладовищі трохи збоку

Златомальований стоїть.

Не вбогий, мабуть, хтось лежить

І намальовано: розп'ятий

За нас син божий на хресті.

Спасибі сиротам багатим,

Що хрест поставили. А я…

Такая доленька моя!

Сижу собі та все дивлюся

На хрест високий із тюрми.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає. Співає

І плаче серце, оживає

І в тебе, боже, і в святих

Та праведних твоїх питає,

Що він зробив їм, той святий,

Той Назорей [123], той син єдиний

Богом ізбранної Марії.

Що він зробив їм? І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували;

І главу його честную

Терном увінчали?

І вивели з злодіями

На Голгофу-гору;

І повісили меж ними

За що? Не говорить

Ні сам сивий верхотворець,

Ні його святії

Помощники, поборники,

Кастрати німії!

Благословенная в женах,

Святая праведная мати

Святого сина на землі,

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кроваво! лила,

Так, як і ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твойого розп’ятого сина!..

Ти — матер бога на землі!

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила! Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Не в нашім краю, богу милім,

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі

Се беззаконіє творилось.

Либонь, за Декія [124] царя?

Чи за Нерона сподаря?

Сказать запевне не зумію.