Святий Валентій - Франко Иван Яковлевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗

Хробак підто­чить, го­ло­ву схи­ляє,

Опустить лис­тя, в за­бутті ту­по­му

Жде смерті, - так Ва­лентій по­хи­ливсь.

Невтішені ішли від нього хорі,

І сам він гриз се­бе за те, но чув,

Що уси­хає най­важніший нерв

Його ро­бо­ти: віра в ї хо­сенність

І без­завітна для лю­дей лю­бов.

Утомлений, сум­ний і не­щас­ли­вий,

Скінчив Ва­лентій ве­чо­ром свою

Роботу. “Ні, не мо­жу більш, не хо­чу!” -

Товкло щось в го­лові йо­го, мов мо­лот,

І мисль якась рішу­ча дозріва­ла.

А в мар­му­ровій залі стрів йо­го

Отець ста­рий із ви­ра­зом та­кої

Глибокої лю­бові на лиці,

Що аж усе бо­лю­щеє нут­ро

Валентія пе­ре­вер­ну­лось. По­руч

Вітця сиділа схи­ле­на, з ли­цем

Відверненим і лед­ве ще від сліз

Обсушеним, трем­тя­ча, мов мімо­за,

Його ко­ха­на Сільвія Мамілла.

“Мій си­ну!” - рік отець не­на­че стро­го.

“Недобрий!” - про­шеп­та­ла Сільвія

Крізь сльози; но Ва­лентій мов не чув

І, німо повітав­ши їх обоє, сів.

І ба­ча­чи ве­ли­кий біль, і сум,

І вто­му на лиці йо­го, отець

Відразу ски­нув строгість і при­пав

До си­на, щоб сер­деч­но роз­пи­та­ти,

Розважити, роз­ра­ди­ти йо­го.

Припала і Мамілла, мов го­луб­ка.

“Мій дру­же, па­не! Ти не­ду­жий щось!

Тебе щось му­чить, щось бо­лить, гри­зе!

О, роз­ка­жи мені! Усе, що маю,

Життя моє віддам, ко­ли потрібно,

Щоб ти лиш був ве­се­лий і щас­ли­вий!”

Но ті сло­ва, і пог­ля­ди, і лас­ки

Не втіши­ли Ва­лентія - про­тив­но,

Ще більшу в ду­шу на­ве­ли тос­ку.

“Отеє ті пу­та, про котрі ка­зав

Старий! - га­дав він. - Ось по­ку­са та,

Що сер­це й ум при­ко­вує до світу.

Ось той лан­цюг, кот­рий по­пе­ред всього

Порвати тре­ба!”

І, мов тем­на хма­ра,

Сидів він, а сер­дечнії сло­ва

Зісковзувались із твер­до­го сер­ця,

Мов теп­лий дощ зісков­зуєсь з глад­ких,

Ополірованих плит мар­му­ро­вих.

Заблисли сльози в Сільвії очах;

Зітхнув отець, та не ска­зав нічо­го.

Настала ніч. Зас­ну­ло в домі все.

Лишень не спить Ва­лентій. На­че тінь,

Він вий­шов з до­му, си­ро­та­ми ки­нув

Усіх, що так йо­го лю­би­ли. В тіні

Домів, кру­ти­ми улич­ка­ми він

Спішив за місто, ог­ля­давсь три­вож­но,

Чи хто йо­го не здо­га­ня; два ра­зи

Ставав, надс­лу­ху­вав, бо му зда­лось,

Що за со­бою чує таємничі,

Тихенькі кро­ки, на­че дух який

Бездушними сто­па­ми йде за ним.

Та ні, - дов­ко­ла пус­то, са­мо­та,

І ве­ли­чез­не місто мов зав­мер­ло;

Лиш десь да­ле­ко, в пиш­них лу­па­на­рах

Та в вин­них скле­пах роз­да­ва­лись кри­ки

Та співи пізніх гос­тей, а над Тібром

Покрай до­ро­ги спа­ли на камінні,

Покорчившись, “свобідні го­ро­жа­ни

Столиці світу” - про­ле­тарії.

Не зу­пи­ня­ючись, ішов Ва­лентій

На схід, за місто; ра­нок повітав

Уже геть-геть за Ри­мом, в чистім полі.

У млі густій за ним то­ну­ло сон­не

Могуче “вічне місто”; пе­ред ним

Кровавим блис­ком жевріло­ся не­бо;

Де-де на гор­би­ках са­мотні вілли

Білілися; де-де буйні ота­ри

Товпилися з стаєнь на па­со­висько, -

За ни­ми во­лок­лись ліни­вим хо­дом

Невиспані, об­дерті вівчарі-

Раби, А впрочім пус­то, сум­но вкруг.

Лиш ген да­ле­ко, мря­кою по­виті,

У зе­лені гус­тих лісів дріма­ють

Самнітські го­ри. Стре­пе­нувсь Ва­лентій,

Узрівши їх, і хо­ду прис­ко­рив.

“О, бо­же мій, - мо­лив­ся він ду­шею, -

Спаси ме­не від людської люб­ви!

Допоможи мні вир­ва­тись із пут

І в далі світу, в са­моті лісній

Тобі слу­жи­ти єстест­вом цілим!”

В тій хвилі край сте­жи­ни, мов з но­ри,

З нуж­ден­ної пас­ту­шої ко­ли­би

Роздався ти­хий, приг­лу­ше­ний спів,

Протяжний, але жалібний та­кий,

Немов го­лосіння по умер­ло­му.

Невольник-варвар із пан­нонських піль

На своїй мові вар­варській по­ти­хо

Свою сер­деч­ну ту­гу ви­ли­вав.

Валентій змал­ку ще нав­чивсь тій мові

Від батько­вих рабів; мов свідок літ

Дитинних, див­но вда­ри­ла йо­го

Та пісня; сам не тям­ля­чи се­бе,

Він став і слу­хав, що співав не­вольник:

“Дунаю, Ду­наю, мій батьку ста­рий,

Чи ще ти дрімаєш у свой­ому ло­жу?

Поля мої рідні на­му­лом пок­рий,

Бо я їх в не­волі за­бу­ти не мо­жу!

Ой матінко рідна, ой сест­ро моя,

Чи ще ви спокійно гу­ляєте до­ма?

Чи й вас прог­ли­ну­ла не­си­та змія -

Проклята, прок­ля­тая Ро­ма?..

Товариші, брат­тя, кар­патські ор­ли,

Чи вих­ром на ко­нях мчи­тесь ви по полі,

Чи, мо­же, за моїм слідом ви пішли

І стог­не­те так­же в не­волі?..”

“Нещасний! - сти­ха про­шеп­тав Ва­лентій,-

Но тут же мисль нев­пин­на, мов па­вук,

Снувати ста­ла без­ко­нечні сіті, -

Не тим не­щас­ний, що тер­пить, що раб,

А тим, що сер­цем при­кипів, приріс

До ти­сяч­них под­ро­биць вітчи­ни,

До всіх її кра­сот і нужд, до волі, -

Та ні, до ски­би чор­ної землі,

До бе­ре­га, до ко­ней, до ха­ти­ни...

А вир­ва­ний із тої ски­би - ги­не,

Немов бур’ян, стає безв­лад­ний, мов

Із тіла ду­шу вир­ва­но у нього.

От що ті пу­та! От що ті нит­ки,

Що в’яжуть нас до ски­би й не пус­ка­ють

Шукати царст­ва бо­жо­го пред всім”.

Верх не­ба вже сто­яло сон­це яс­не,

Жара сто­яла на землі страш­на,

Коли тінис­тий, тем­ний ліс при­няв

Валентія в свої вогкі обійми.

Хоч ут­руд­же­ний, він не спо­чи­вав,

А йшов, дав­но по­ки­нув­ши сте­жи­ну,

В гу­ща­ви­ну, в глиб лісу, в дебрі темні,

В ча­гарі не­дос­тупні. Звір хіба

Ходив ту­ди, га­дю­ка пла­зу­ва­ла

Та хи­жий яст­руб, кру­жа­чи в бла­киті,

Переривав ти­шу зловіщим кри­ком.

В дебрі гли­бокій під ска­лою, де

Ніколи сон­ця світло не до­хо­дить,

А лиш під ку­па­ми гни­ло­го лис­тя

Журчить ма­ле­сенький потічок, - тут

В вогкій пе­чері зу­пи­нивсь Ва­лентій.

“Тут я без­печ­ний, - ду­ма­лось йо­му. -

Велика, пест­ро­барв­на хви­ля світських

Покус і вра­жень тут­ка не до­хо­дить.

Тут дух згро­ма­диться, вгли­биться в се­бе,

Тілесні пу­та швид­ко ос­лабіють

І спа­дуть, мов з увільне­но­го в’язня!”

І на хо­лоднім ка­мені прос­тяг

Струджені чле­ни. Розігріта кров

Мов мо­ло­та­ми сту­ка­ла у жи­лах,

До висків тис­лась; в мряці тан­цю­ва­ли

Червоні рожі пред йо­го очи­ма

І щось в ухах шуміло, ніби бу­ря,

І звільна тих­ло, слаб­ло, лиш бриніло,

Мов скімлен­ня при­би­тої со­ба­ки,

Мов зойк роз­пу­ки десь з гли­бин землі,

Мов су­мо­ви­та невільни­ча пісня.

А далі стих­ло все. Страш­на ти­ша

Могучим ве­лет­нем ляг­ла на ду­шу,

З-перед очей взя­ла кро­ваві рожі,

Втишила кров, зглу­ши­ла зву­ки всі

І зу­пи­ни­ла вра­жень, мис­лей хід...

Но враз - що се та­ке? - Ва­лентій чує

Якийсь гли­бо­кий, безг­ра­нич­ний біль

У серці; щось, мов по­чут­тя бо­лю­че

Страшної пус­то­ти, сирітства; щось,

Немов чиїсь гіркі, пе­кучі сльози,

Що звільна, звільна ка­па­ють на сер­це,