Святий Валентій - Франко Иван Яковлевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗

(Посвячую пам’яті мого не­за­бу­то­го бать­ка Якова Фран­ка)

В любві у всіх богів і у лю­дей

В мо­гучім Римі ви­рос­тав ко­лись

Валентій. Все да­ли йо­му бо­ги,

Чим людська жизнь кра­ситься: кра­со­ту,

Здоров’я, си­лу, ро­зум і та­лант,

Високий рід, ба­га­то­го вітця.

І лю­ди все да­ли йо­му, що тільки

Найкращого, свя­то­го дать мог­ли:

Любов і при­язнь, світлий скарб знан­ня.

І шту­ки блиск, ба­жан­ня іде­алу.

І він пла­тив по­дя­кою бо­гам,

Любвою лю­дям.

Двадцять п’ятий рік

Життя кінчив; в Афінах, в ог­нищі

Наук, не­мов пчо­ла тру­до­лю­би­ва,

Ссав грецьку мудрість; кни­ги Стагіри­та

І Епіку­ра, побіч книг Го­ме­ра,

Були роз­ко­ша­ми йо­го душі.

Но особ­ли­во пильно він ха­павсь

До дна зглиб­ля­ти зв’язки ті таємні

Між людським тілом і йо­го жит­тям

А без­ко­неч­ним тво­рен­ням при­ро­ди.

За про­во­дом Га­ле­на й Гіппок­ра­та

Слідив цілющі впли­ви сил при­ро­ди,

Зір, воз­ду­ху, во­ди, теп­ла й мо­ро­зу,

Каміння, цвітів, ор­ганічних соків

На людське тіло; з ти­сяч­них сторін

Громадив скар­би досвіду й знан­ня,

Щоби ко­лись їх в обо­рот пус­ти­ти

Між бідних і страж­ду­щих.

І скінчив

Науку, і вже слав­ним ліка­рем

Вернув до Ри­ма. Фа­ма го­лос­на

Із до­му в дім, із го­ро­да у го­род

Сквапливо вісті роз­нес­ла про си­лу

Його на­уки, ча­родійський вплив

Його очей, і рук, і слів, і ду­ху.

І, мов на про­щу, по­тек­ли тов­па­ми

До нього лю­ди, зда­ле­ка і зблизька:

Багаті й бідні, хорі і здо­рові;

Одні, щоб ко­рис­тать з йо­го знан­ня,

Відзискати ут­ра­че­не здо­ров­ля -

А то, щоб щед­рості йо­го бла­га­ти

О дар, а то, щоб хоч по­ба­чить в очі

Такого ліка­ря. І всі від нього

Вертали раді, чу­ючи в душі,

Що ба­чи­ли од­но­го з тих лю­дей

Немногих, виб­ра­них, що раз в сто літ

Являються, мов ясні ме­те­ори,

Страждущій людськості для за­по­мо­ги.

З спокійним, яс­ним, лас­ка­вим ли­цем

І з чис­тим сер­цем пра­цю­вав Ва­лентій,

Робив свою ро­бо­ту бла­го­дат­ну,

Окружений по­дя­кою, люб­вою

І по­ди­вом прем­но­гих ти­сячів.

Любов лю­дей не прик­ри­лась йо­му,

А до­да­ва­ла сил но­вих до діла;

Подяка бідних не псу­ва­ла сер­ця

його, а вка­зу­ва­ла сер­це щи­ре

В нуж­ден­них ла­хах, - і збільша­ла ще

Любов йо­го до всіх лю­дей; а по­див,

Що хви­лею бур­хав по всьому краю,

Не до­хо­див до ух йо­го, не тьмив

Душі йо­го гор­дині ту­ма­на­ми.

Аж ось од­но­го дня, ко­ли Ва­лентій,

Уставши ра­но з ліжка пу­хо­во­го,

Умивши тіло свіжою во­дою,

Натершися олійком за­па­ху­щим,

У мар­му­ровім атріум сидів

І “Енхей­рідіон” Епікте­та чи­тав, -

Явилась див­на пос­тать пе­ред ним.

Високий ста­рець в дра­но­му хітоні,

З сріблис­тою по по­яс бо­ро­дою

І з бо­си­ми, кри­ва­ви­ми но­га­ми.

Лице йо­го гляділо якось гор­до

І враз три­вож­но; очі з ям гли­бо­ких

Блищали ост­рим надп­ри­род­ним блис­ком,

Раз в раз десь губ­ля­чись в да­ле­чині.

Валентій встав, і наб­ли­зивсь до діда,

І, пильно гля­нув­ши йо­му в ли­це,

Спитав: “Ти хо­рий, доб­рий мій діду­сю?”

Но гор­до вип­ря­мив­ши­ся, ска­зав

Високим, аж писк­ли­вим го­ло­сом:

“Ні, сам ти хо­рий!”

“Я? - всміхнувсь Ва­лентій. -

Ну, на Аск­лепія, ко­ли б ли­шень

Всі лю­ди так довіку хо­ру­ва­ли!”

“Ти хо­рий, ти! - кри­чав при­хо­жий дід. -

Смієшся? Вка­зуєш на те м’яси­во,

На сус­та­ви пе­щені? Тут-то й є

Твоя хо­ро­ба! Те здо­ро­ве тіло -

Се той черв’як, що тлить і то­чить ду­шу!”

“Безумство, діду! У здо­ровім тілі

Душа здо­ро­ва”. -

“Бідний! Засліпле­ний!

Скажи, які є най­тяжчі хо­ро­би

Душі? Хіба не гордість чи пи­ха,

Не са­мо­любст­во та засліплен­ня

На власні блу­ди, не упертість в злім?

Скажи по совісті: хіба ж усі ті

І многі інші ще тяжкі хо­ро­би

Не тлять твою в здо­ровім тілі ду­шу?

Чи ж то не край­ня гордість - упо­ва­ти

На глу­пий ро­зум свій, на підлі тра­ви,

На по­рош­ки та зна­ря­ди мер­зенні,

А не на во­лю бо­жу, без кот­рої

Нам во­лос спас­ти з го­ло­ви не мо­же,

Против кот­рої всі ми - чер­ви, дим?

Чи ж то не са­мо­любст­во - так пес­ти­ти

Те тіло, зна­ряд всіх по­кус чортівських,

Те дже­ре­ло всіх за­багів лу­ка­вих?

Чи не засліплен­ня - лічи­ти дру­гих,

Самому був­ши хо­рим і уломннм?

Чи не упертість неп­рос­ти­ма в злім -

Серед ка­ди­ла лесті і пох­вал

Пишатися, от­ру­тою роз­коші

Впиватися і ду­ма­ти, що ти

Здоров ду­шею, ще й доб­родій дру­гих?”

Немов зловіщий дзвін, про­го­моніли

В душі Ва­лентія оті сло­ва.

Він з усміхом, за­мер­лим на ус­тах,

Але з пе­ре­ля­ком трем­тя­чим в серці

Глядів на то­го див­но­го стар­ця,

Заким з уст з тру­дом ви­до­бу­лось сло­во:

“Глибоко, діду, ти в душі чи­таєш

І в моїй ви­чи­тав та­ке, що там

Часом ли­шень во­ру­ши­ло­ся сти­ха,

Мов під ко­ло­дою га­дю­ка кра­са.

Та що, ко­ли чи­таєш так гли­бо­ко,

То, пев­но, ви­чи­таєш і на теє

Правдиву відповідь... Ска­жи ли­шень,

Хіба ж не щи­ро я лю­дей люб­лю?

Не з всього сер­ця рад їм по­ма­га­ти?

Чи не віддав я вік свій мо­ло­дий

На те, щоб болі людські розсліди­ти?

Чи весь свій час, маєток, си­ли всі

Не віддаю на те, щоб болі ті,

Тілесні болі і суспільне го­ре,

По змозі сил вмен­ша­ти, ла­го­ди­ти?

Чи ж се не доб­ре діло? Ад­же ваш

Учитель мо­вив...” -

“Не ка­ляй свя­тих

Слів на­шо­го учи­те­ля своїми

Безбожними ус­та­ми! - крик­нув дід. -

Учитель наш ска­зав: “Хто ра­ди ме­не

Вітця, і ма­ми, й бра­та не по­ки­не,

Той не­дос­тоїн бу­ти враз зо мною!”

Ох, та твоя лю­бов до всіх лю­дей!

Заглянь ли­шень на дно душі своєї,

Чи там під цвіта­ми люб­ви тієї

Не криєсь зла га­дю­ка са­мо­любст­ва?

Себе ти лю­биш, стог­нан­ня по­дя­ки,

Похвал ка­ди­ло і блуд­ний огонь

Безбожної на­уки - не лю­дей.

Як мо­же той лю­дей лю­бить, хто бо­га

Не знає і не лю­бить? О, сліпий!

І ти ще в своїм ділан­ню без­божнім

Якеєсь доб­ре діло ба­чить хо­чеш?

Не ба­чиш тільки то­го, що за­ра­за,

Загибіль, пек­ло з твоїх рук пли­ве!”

Поблід Ва­лентій, зад­ри­жав всім тілом,

В німій три­возі не зво­див очей

Із див­ної по­яви, що сло­ва­ми,

Немов кліща­ми, рва­ла сер­це в нім.

“О, так, трем­ти, блідній, кру­ши­ся сер­цем!

Бо, глянь, яке доб­родійство ти ро­биш

Страждущим лю­дям! Ті, кот­рих гос­подь

Тілесним бо­лем вигнітав, мов грож­на,

Щоб зо­ло­тим ви­ном у небі ста­ли,

Тепер, то­бою ви­дерті з тис­карні

Його свя­тої, зміняться у гній

Гріховний! Ті, кот­рим гос­подь післав