Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так…
А може, було інакше?
«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
"За гріх щасливості в неслушний час"
* * *
За гріх щасливості в неслушний час
належиться покута і покара.
Над віражами карколомних трас
я тільки жінка з крилами Ікара.
Розтане віск — я в море упаду
і захлинуся морем, як тобою.
Ції жаги некликану біду
лише твоєю ніжністю загою.
Стоять в шибках осінні вітражі.
Забути все. Піти — не озирнутись.
Ти здатен на смертельні віражі.
Ми не могли у світі розминутись.
1965
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Заночували птиці на лимані"
* * *
Заночували птиці на лимані.
А вранці неба не було в тумані.
А ще ж дорога довга і важка.
Куди летіть? — питають вожака.
Він теж не бачить неба у тумані.
Ночуймо ще раз, каже, на лимані.
Нам не до сну, нам не до, не до,
не до!
Не ґелґочіть, Господь нам явить небо.
А вранці встало сонце на лимані.
І сходить день, як пензель Піросмані.
"Затишно дітям в пазусі казок..."
* * *
Затишно дітям в пазусі казок.
Отак би й слухав про царя Салтана
або про те, як весело козак
обманював турецького султана.
Про карих коней з полуменем грив,
про чаклуна, що все на світі може.
І хто б там що кому не говорив,
а згине зло і правда переможе!
Той у Яги царівну відбере,
той кам’янисте поле переоре.
Кощій Безсмертний непремінно вмре,
і всі безглуздя роздум переборе.
Лише борись, а щастя не втече.
Не схаменися — півжиття позаду.
І вдень, і ніч, і тисячі ночей...
Спасибі вам за цю Шехерезаду.
"Затінок, сутінок, день золотий"
* * *
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...
"Заходить сонце за лаштунки лісу"
* * *
Заходить сонце за лаштунки лісу.
Тополя поклонилась вдалині...
Вечірній обрій опустив завісу —
космічний цирк запалює вогні!
І цілу ніч дивися хоч задурно
у те склепіння, де горить Персей,
жонглює космос бриликом Сатурна,
і Всесвіт крутить всю цю карусель.
Ірже Пегас, виблискує Корона,
і Волопас пасе своїх Телят,
і мерехтять у сяйві Оріона
химерні сальто Діви і Плеяд.
Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.
Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь.
Я теж тут причепилась і катаюсь,
страждаю, мислю, плачу і сміюсь.
Дивлюсь, як простір гне свої підкови,
туман галактик бачу за плечем.
І хтось страшний, незнаний, загадковий
в космічній пітьмі цвьохкає бичем!
І все кружляє в дивній круговерті,
саме в собі шукає опертя.
І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття.
"За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня"
* * *
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.
"Зашарілись ясні озера"
* * *
Зашарілись ясні озера,
помарніли барвисті луки,
пересохлі кленові пера
опадають мені на руки.
І здається — клени з журбою
познімали жовті папахи,
з непокритою головою
проводжають у вирій птахів.
«Вітрила», 1958 р.
ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ
— Вітре, вітре, ти не вий!
У звіряток — рік Новий.
Зорі світять на ялинці,
Дід Мороз приніс гостинці.
Прометем собі доріжки,
Потанцюємо хоч трішки.
Маски зробим з будяків,
Налякаємо вовків.
"Звичайна собі мить"
* * *
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.
