Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермує «Волгою», раптом обернувся до тебе на заднє сидіння й, усміхаючись, попросив ще одну сигарету іностранну, якшо остались, канєшно ж. Ти помацав по кишенях джинсівки, але пачка «Ґалуазу» виявилась чомусь у лівій кишені, хоча ти завжди мав звичку класти її в праву. Та й сигарет у ній відчутно поменшало. Лишилося їх там п’ять чи шість, одну з них ти простягнув Миколі Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потім швидко почало піднуджувати — чи то від голоду, чи тому, що довго не палив.
Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змінюватись. Замість сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообідньої пори, зараз небо вже затяглося серйозніше, й навіть дрібні, мікроскопічні краплі мжички росою осідають онде на вітровому склі «волжани».
З Московської на останньому перехресті, за квартал від Стіни, біля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнєцова, промчали вгору просто попід вікнами наріжної квартири Бляшаних на другому поверсі, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконі, схилившись на поруччя, пенсіонер-патологоанатом І. Бляшаний? Ліворуч, за гранітним парапетом простилається парк, ти там уже був сьогодні, власне, саме звідси, від цього парапету ти й почав сьогоднішню свою прогулянку, таку бажану, довго очікувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справді потребував, справді мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повітря, пройтися затінком цих дерев, нерівним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти і в тихому берлінському Тірґартені, і на залюднених краківських Плантах, і в мюнхенському Енґліше-Ґартені переступав через тіла нудистів понад вузенькою притокою річечки Ізар, і Люксембурзький сад в Парижі, й Літній сад у Петербурзі, і Лазєнки у Варшаві простеляли перед тобою жорству своїх доріжок, та саме цей парк живе у тобі, зринає в свідомості при односкладовому слові з чотирьох літер «п. а. р. к.». Чотири літери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» — неначе звук розриву, роздирання тканини, і в продерту високу вузьку щілину видно той інший, затишний, безповоротно втрачений, спокійний милий світ, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному світі, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонівські яструби висиджували атомну бомбу, де трудящі вишиковувались у довжелезні черги на біржу праці, щоб знайти хоча б якусь роботу і хоч якось прогодувати свою родину. А тут синові-другокласникові давали десять копійок на дитячий сеанс — і він чимчикував собі парком до найближчого кінотеатру ім. Шевченка чи до «Юності», трохи далі, в центрі, і нічого з ним не траплялося — це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечір, добряче потинявшись містом, також через парк. Нехай гуляє дитина, надворі ж така гарна пора, а по телевізору зовсім нічого дивитися: по першій програмі «Сельский час», а по другій «Таланти твої, Україно!» Ну а ввечері, після програми «Час» ще фільм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарів, чи кіностудії «Узбекфільм», а потім, уже зовсім пізно — «Документальный экран», що веде отой відомий російський поет, який затинається, або «Камера смотрит в мир» — там такі страхи показують, про демонстрації безробітних, і як їх поліція лупцює, а в Ізраїлі знову жиди з арабами чубляться, і чого вони всі там хочуть? А от Міна Бенционівна з другого під’їзду, та, що в списку мешканців на першому поверсі пишеться як Ніна Борисівна, з Ізраїлю посилку отримала. Там і шуба нова з натурального хутра, й хустка, і дві шапки, і всякої легкої одежі повно. Але в листі, який був до посилки вкладений, родичі пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собі не дуже багато можуть дозволити купити… А ще в них жінок в армію забирають, хай бог милує, в казармі жити, онучі прати, з автомата стріляти, мабуть, теж заставляють!.. Тут і так живеш, як на війні…
«Волга» закладає поворот ліворуч, повз кооперативний технікум та міськраду, повз кіноафішу на стіні швейної фабрики, а тепер і праворуч, на вулицю Пушкіна, тут ще сьогодні ти не був. За металевою огорожею праворуч видніє міськвідділ внутрішніх справ, навряд чи твої супроводжувачі підлягають саме цьому управлінню, вони з іншого відомства. На розі за міліційним управлінням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький «ввір», тепер ти встигаєш розгледіти на табличці ту дивовижну абревіатуру ОУЗВМН, чи не звідси прийшов тобі сьогодні вранці лист, підписаний інспектором Колтунцем, який (не інспектор, а лист) два тижні перед тим лежав на головпошті, просто під Стіною, чекаючи, доки «по мірі накопичення» збереться повний контейнер кореспонденції до Західного сектора.
Ліворуч промайнула облицьована світлою плиткою сумнівно престижна п’ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчається Ілько. Ти не бачив племінника невідь-скільки, він уже в третьому, чи, може, й у четвертому класі. Лишається тільки сподіватись, що йому підійдуть джинси, куплені сьогодні вранці абсолютно наосліп, ти так і сказав продавцеві: «На хлопчика десяти років». Чи він високий, чи низенький, ти знати вже не міг. А колись, за часів єдиного міста, ти завів собі звичку привозити племінникові майки з малюнком на грудях — з Афін і Праги, з Берліна й Бонна. Тоді ти постійно мав хлопця перед очима, то й проблем з розміром не виникало.
Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти — йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш усе тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п’єс, у яких взагалі не було реального антуражу, — і тобі вдалося. Ті п’єси переклали, поставили, і далі ти писав уже тільки так — вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реаліст — це така сумна постать в сьогоднішній час…
Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені — Управління лісів. Чи — лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина — край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало… Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…
Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою — готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев’ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і, ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. У цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делікатним плювком, але тримав у долоні, бо у «Волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю. Самчук зачинив дверцята, підгазував і, повільно вивертаючи ліворуч, під’їхав уздовж Стіни до сходів перед розчиненими навстіж, на обидві свої половини, дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.
