Симфонія хаосу - Шпилевська Анна (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Так і живе самітник, обід та вечерю сам собі подає, а як нездужає — береться до роботи, і все само собою проходить. Але от одного разу занедужав — певно, якийсь бронхіт — то так гавкав, як ото собака під дверима, мусив лежати і думав, що кінець йому прийде... Та Бог послав до нього гостя, доброго чоловіка, той і лікаря місцевого привів, знахаря, який вилікував Андрія.
З песиком чоловік не почуватися самотнім, а щемлива історія зустрічі з Бровком була досить простою: цуценя саме знайшлося в темному лісі. Мав порізану лапку, Андрій змилостивився, вилікував собачку та й прив’язався до нього. Песик собі полював на мілку птичку чи яку звірину, Андрійко дивився на це крізь пальці: то була тварина, а вона має право харчуватися тим, що їй дає Господь. Деколи на великі свята отримував листи з монастиря, в яких монахи розповідали про своє житіє. Передавали вітання, просили повернутися, але ж — ні. Не відписував, хоча адресу знав. Та й хто не знає скиту, що біля джерела святої Анни? Кажуть, хто покупається у тому джерелі — завжди здоровий буде. І вода в ньому завжди зимна. Та така, що аж дрижаки беруть, і завжди однієї температури — два градуси. Були сміливці, які навіть узимку купались. І Андрій був серед них та чув таке: що коли людина буде йти до джерела і послизнеться — значить, вона дуже грішна, а як ітиме спокійно — праведна і живе, як велів Господь. Та то лише приказки, бо добре знав чоловік:
треба вірити лише Господу, а зовсім не людям — плещуть язиками ото, ні толку від них, ні користі немає.
Місяць світив прямо в обличчя Андрію. Рання весна стукала до вікна, та воно було зачинене. Самітник говорив із псом, а Бровко слухав і підвивав, чуючи сум Андрієвий.
— Ой, Бровку! Знав би ти, як хочеться скупатися в цьому Божому джерелі, а яка там вода! Блакитна з домішками глини, пахне свободою і Божою ласкою. Хочу повернутись, та відчуваю, що Господь у цьому темному лісі готує мені дар, та такий, що як відмовлюсь — то все життя жалкувати буду.
— Гав, — відповів Бровко, ніби розуміючи господаря.
— Ех, не був би ти псом, зробився б моїм другом. Щось зимно мені. А весна ж тепла мала бути. Відчуваю я, що щось цієї ночі буде.
Йшов дощ і земля просотувалась краплинами людських печалей та Божих благословень. Андрій, як завжди, помолився та ліг спати. А що дощ не закінчувався, то й не міг заснути. Ще й, як на зло, пес скавулів, ніби нило йому собаче серце. Блискавка вдарила по розжареному небу — раз, другий, вона була близькою. І от, через старе вікно він почув її тривожне вогняне дихання. Тривога охопила тіло, а язик автоматично почав молитися.
— Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя...
Спалах!... І блискавка вже була в його хаті, палила все. Один момент — і вона влучила йому у груди.
Нічого не пам’ятав з тієї миті, бачив тілько, як душа вийшла з тіла і закружляла над будинком, невидима і невагома, бачив свій монастир, улюблене джерело і летів увись, до Господа. Відчував дивне тепло, яке заворожувало, присипляло. Ніби сонний, чув ту гіркоту свого польоту і розумів, що це — кінець. Та раптом відчув тяжкий поштовх і влетів, немов та блискавка, назад у своє тіло. Прокинувся, і почув, що та сила, що дала блискавка, розтікається по всьому тілу. Горів від жару, марив днів з чотири, точно не пам’ятав. Аж песик відчув, що з господарем неладно, та й побіг у село, що було за кілька кілометрів від лісу. Радше, не село, а хутір, де жило лише трійко селян — три самітники. Бровко потягнув одного з них до хати Андрія і він заходився рятувати бідолашного. Звернувся до свого односельця, і разом на ношах принесли Андрія на хутір, а вже звідти на возі доправили його в районний центр — допоміг третій селянин, котрий мав коні.
У лікарні Андрій пробув довгих десять днів. Лікарі боротися за його життя не поспішали — хто ж вам без грошей зараз лікуватиме — проте і вмирати не давали, тримали між життям та смертю. Селяни знайшли листи з монастиря та паспорт Андрія. Зателефонували у скит, і за півдня з’явився монах-настоятель, який оплатив перебування Андрія в лікарні.
Видужавши, одинак віддячив монаху та селянам, повіддавав усе нехитре нажите своє майно: кілька різьблених речей, декілька слоїків із салатами та десяток яєць, що тримав на чорний день. А що різьблення цінувалося у тій місцині — селянин, що допоміг самітнику, продав його та отримав добрих півтисячі за те своє піклування.
Монах повернувся до скиту, перед тим попрохавши, щоб Андрій пішов з ним, та не судилося самітнику знову відвідати рідні місця.
Повернувся додому Андрійко дуже схудлим. Почув, що має якусь дивну силу — одним поглядом міг пересувати речі в кімнаті — звісно, стола переміщувати не міг, лише столові прибори: ложки, виделки, а ще розказував майбутнє своїм випадковим гостям і вмів погоду замовляти. Одного разу, коли в нього залишилася на нічліг сім’я — тато, мама та маленька красуня-донечка — вони подарували йому люстерко і, посміхнувшись, зникли в лісі.
Господь Бог, певне, насміхався з Андрія. Бо коли він подивися у люстерко, то мало не зомлів — усі бачать його зовсім не чоловіком у розквіті сил, бо вже мав за сорок, а юнаком років 19. Мав довгу бороду і ледь помітну сивину, а в люстерці виглядав поголеним, підтягнутим. Та ще й у хорошому вбранні.
Спочатку думав, може, то йому ввижається. Пройшов із двадцять кілометрів до церкви і там зайшов до батюшки, пригубив свяченої водички із срібного кухля і глянув на своє відображення. Нічого не змінилося. Згодом туристи вже знали, що є такий юнак Андрій, котрий бачить майбутнє, і частенько навідувались до нього. Одинак не брав грошей за свій дар, лише просив принести будь-що — краєчок хліба чи кухоль свяченої води, щоб він міг поділитися з Богом і подякувати Йому за свій дар. Люди віддячувалися файно: деякі давали гроші, дехто — одяг, інші ділилися їжею.
Одного дня до його старої хати постукала дівчина. Красива, білокоса, з зеленими очима, та й така на вроду, що жодної такої Андрій не бачив, скільки живе. Попросила переночувати, а вночі прийшла до нього та й каже: буду я, юначе, з тебе чоловіка робити, бо чула я, що досі хлопцем залишаєшся.
— Ой, жінко, не знаю я твого імені, але чую, що зле ти кажеш.
— Андріаною зовусь, на західний маневр. А то гріх, Андрію, що дівчину, ще й з таким близьким ім’ям, від себе відштовхуєш. Бог тобі суддя.
— Зачекай. Ти красуня, але мені треба подумати, помолитися. Та й не молодий я вже, щоб ламати обітницю.
— Та ти не смійся з мене, хто ж обітницю дає в такому ранньому віці. Ой, не вірю тобі, самітнику!
Андрій зніяковів та все ж прийшов уночі до красуні. Обійняв, поцілував та й поруч умостився.
— Не годиться, — каже, — чоловікові одразу ночувати впритул із жінкою, треба трішки почекати. Залишайся, якщо не поспішаєш і не боїшся.
— А чого ж тебе боятися, — і пригорнулася до нього, накрилася ковдрою, та й помолилися на ніч.
— Знаєш, Андрійчику, як довго я чекала тебе? Певно, все життя. І не жінка ще, лише буду нею з твоєю любов’ю, турботою і поміччю.
— Гріх,Андріанко отак, неодруженим, спати. Не по-людськи се.
— А по-людськи лежати з дівчиною в ліжку навіть не зарученому?
— Ой, вплутала ти мене, дівко, тепер довіку плутаним буду.
І заснув. Устала Адріана, пішла до водиці вмитися, а з криниці на неї дивиться її відображення — страшне, хтиве, з запалими очима і злючими губами, що звисали зі старечого обличчя. Бо була то відьма, що зачаклувала Андрійчика, і навіть він не відав правди.
— Спи, мій соколе. Не довго тобі землю ще обходити. Недарма силу блискавки у мене забрав. Не своєю волею, Божою. Але ж я тебе, вражого сина, позбавлю молодості, як ти мене ненароком.
І вилила на нього отруйної води.
Прокинувся на ранок Андрій — а біля хати все цвіте, буяє, вже і другий місяць літа підходить, та живе Андрій з відьмою, як молодий із молодою, тільки ліжко одне на двох ще не ділять. Ось і ніч, що її вибрала Андріана для свого плану.
— А що, Андрійку, візьмеш мене за дружину?
