Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
Був день як день, як дні усі буденні.
Влетіла вість, як ворон у фойє.
Вмер Деррідa. Але усім до фені.
Бо кожен біг і думав про своє.
Але ж навіщо убивати осінь
мазутним духом нескінченних трас?
Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.
І ви мене — так само, як я вас.
Ось ви пройшли, і я не озирнулась.
Ось я пройду, а вам не на часі.
Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.
І він зі мною. Зрештою, ми всі.
"Був Ірод, і була Іродіада"
* * *
Був Ірод, і була Іродіада.
І Саломея, дочечка, була.
І їй сказали, то вона і рада,
і голову на блюді подала.
Так цар звелів, і так сказала ненька.
Так говорив і той кошлатий жрець.
Вона й пішла, раденька, що дурненька,
У той страшний розгнузданий танець.
Царівночко! Танцюєш віртуозно.
Створіннячко! В такому забутті.
Як ставиш ти грайливо й граціозно
на білий мармур ніжки золоті!
… І голову, в тих кучерях по плечі,
їм подала, від крові аж хмільна.
А що була то голова Предтечі, —
то що у цьому тямила вона?
"Будь щедрою, хай плаче твоє листя..."
* * *
Будь щедрою, хай плаче твоє листя,
роздай плоди і знову зацвітай.
Хай попліткує наволоч тілиста.
Що є душа? — у неї не питай.
Як є, то є. Нема — то нікотрої.
Віки надбали мудрості, не я.
Кассандра плаче на руїнах Трої.
В руїнах Трої гріється змія.
"Буду ходить — туманіти"
* * *
Буду ходить — туманіти,
будуть сади гомоніти.
Будуть стовпи телеграфні густи
тільки тому, що далекий ти.
Будуть приходить чужі листи,
буде приходить хтось — не ти.
Буду стрічати я — не я,
буде стрічати туга моя.
«Проміння землі»
БУЗИНОВИЙ ЦАР
У садочку-зеленочку
ходить вишня у віночку.
Хтось їй грає на дуду,
подивлюся я піду.
Баба каже: — Не ходи!
Темні поночі сади.
Там, де вітер шарудить,
бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохаті,
сиві косми пелехаті.
Очі різні, брови грізні,
кігті в нього як залізні,
руки в нього хапуни —
так і схопить з бузини!
Я кажу їй: — Бабо, ні!
Очі в нього не страшні.
На пеньочку, як на троні,
він сидить собі в короні.
Грає в дудку-джоломію,
я заграв би, та не вмію.
А навколо ходять в танці
квіти — всі його підданці.
Є оркестри духові,
равлик-павлик у траві.
Є у нього для настрашки
славне воїнство — мурашки.
Три царівни бузинові
мають кожна по обнові.
Невсипущі павуки
тчуть серпанки і шовки.
На царевій опанчі
зорі світяться вночі.
Він сидить у бузині,
усміхається мені!
"Були у мене за дитячих літ"
* * *
Були у мене за дитячих літ
такі блакитні очі,
як згадати,
що часто навіть білий світ
мені здававсь голубуватим.
І в тому світі не було
ні тіні чорної,
ні плями, —
лише довір'я, і тепло,
і щедре сонце над полями.
Але ввійшло в дитячі дні
небачене
і неймовірне доти —
червоний колір крові на війні
і чорний колір людської скорботи.
Ввібрали очі відтинки нові.
Зробились очі темні і похмурі.
Вони були,
як хмари грозові,
коли на світі підіймались бурі.
Вони ставали сивими, як дим,
коли пожежі землю шматували
і чорні кулі хлопцям молодим
холодну смерть поспішно роздавали...
Змети,
Майбутнє,
горе і жалі.
Живі живих не будуть убивати.
І цілим поколінням на землі
здаватиметься світ голубуватим.
«Вітрила», 1958 р.
"Було нам важко і було нам зле"
* * *
Було нам важко і було нам зле,
І західно, і східно,
Було безвихідно, Але
нам не було негідно.
І це, напевно, головне,
Якої ще фортуни?
Не відступитися, І не
покласти лжу на струни.
"Важке литво свічад і свіч"
* * *
Важке литво свічад і свіч.
Любові царственна офіра.
Якби Джульєтта колупала піч,
То, може б, навіть не було Шекспіра.
5.02.2000
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ВАН-ГОГ
Добрий ранок, моя — одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп’ятий світ.
Я — надгроб’я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий — несамовитий —
Не Сезан — не Гоген — не Мане —
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він — це значить я.
Боже — вільний…
Боже, я — вільний!
На добраніч, Свободо моя!
"Український календар 1967", Варшава, 1967
"Варшаво, я знала, що ти вродлива"
* * *
Варшаво,
я знала, що ти вродлива.
Варшаво,
я чула, що ти пісенна.
Померхло давнє бібілійне диво
перед дивом твого воскресення.
Воскреснуть з мертвих — то ще не штука.
А ти не з мертвих, а ти не з хворих —
вже й тіло були розклювали круки,
вже й серце Шопена украв твій ворог.
Була — як поле, камінням засіяне.
Вродило поле нові кам’яниці.
