Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень — Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.
"Що доля нелегка, — в цім користь і своя є..."
* * *
Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
"Що ж, авторучка — це не шабля з піхов..."
* * *
Що ж, авторучка — це не шабля з піхов.
Ворожа кров не бризне з-під пера.
І лиє дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все-таки пора.
Пора, пора!
Живеться, як на Етні.
Ганьбу віків лиш магма відпере.
Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. Їх куля не бере.
ЩОСЬ НА ЗРАЗОК БАЛАДИ, —
ЯК ВИЙШЛИ БУКВИ З-ПІД МОЄЇ ВЛАДИ
Було таке. Я мусила збрехать.
Не те, щоб як, — всього на півсторінки.
А букви раптом почали зітхать,
то та, то та тікать навперемінки.
Приміром, так. Беру я те перо.
І той папір. Писати хочу слово.
А буква «П», печальна, як П’єро,
Пробачте, — каже, — я тут випадково.
Примхливе «Р», перлина парижан,
зробило враз акробатичний номер.
Кружляло «Ж», жахливе, мов кажан,
а «Ц» і «Ч» присіли, наче гноми.
Сичало «С», мов кобра на хвості.
Шкварчало «Ш», і «Ф» взялося в боки.
І вірне «К» уперше у житті
Зробило вбік категоричні кроки.
Стогнало «Н», пручалась буква «Ю»,
кусалось «Є», І «Т» кричало: — Тату! —
Сказало «Л»: «На цьому я стою!» —
Ну, тобто прямо з Лютера цитату.
Слухняне «А» було вже на мазі,
приготувалось заспівати соло,
перекрутилось на одній нозі,
неначе циркуль, — і замкнулось в коло.
Котився перстень літерою «О»,
його згубив мізинний палець змісту.
Тоді взяла я знову те перо.
Як і належить доброму стилісту, —
так-сяк стулила букви у строфу,
з тих, що були, по кілька варіацій.
І вийшло: м-м-м... н-н-н... брр... ффу!
Це швидше так, набір алітерацій.
Та ще ж не все. А що було за тим?
Поки таку звела я огорожу,
А буква «Я» чкурнула через тин,
І досі ще знайти її не можу.
"Юдоль плачу, земля моя, планета..."
* * *
Юдоль плачу, земля моя, планета,
блакитна зірка в часу на плаву,
мій білий світ, міцні твої тенета —
страждаю, мучусь, гину, а живу!
Страждаю, мучусь, і живу, і гину,
благословляю біль твоїх тенет.
Цю грудочку тепла — у Всесвіті — людину!
І Всесвіт цей — акваріум планет.
"Я була маленька і стривожена"
* * *
Я була маленька і стривожена,
зовсім не уміла мудрувать
і гадала, що на світі можна
вік прожить — як вірші прочитать.
Я читала б зранку та й до ночі,
я б читала щиро від душі,
та були до цього неохочі
всі мої малі товариші.
Більше їм подобалось, коли ми
гралися у фанти і квачі,
і з гори стежками польовими
гнали перед себе обручі.
І якщо не потрапляли в зарість —
то як вітер мчалися вони.
І частенько ми тоді врізались
прямо у колгоспні баштани.
Сторож нам показував ломаку,
ми кричали, сторожу на зло,
і, мабуть, не стільки з переляку,
як тому, що весело було...
Ну, а потім, о страшній порі,
зажурились наші матері,
і пожеж багряні язики
потяглися до Дніпра — ріки.
Нас тоді розкидало по світу,
звідали біди не по літах...
І лише недавно, цього літа,
знов була я в пам'ятних краях.
Пригадала дні свої дитячі,
«Виросла, — питаю, — дітвора?»
А мене в долину біля Янчі
провели по березі Дніпра.
Мітку показали на вербині,
широко руками розвели:
— Кажуть люди, десь тут, у долині,
всі живцем закопані були.
Тут Одарка — невсипуща мати,
миротвориця дитячих чвар,
і Лаврін, прислів'ями багатий,
і Кривенко — сивий чоботар.
Тут Юрко і чорноока Хана,
всі твої товариші малі...
Тут земля, а в ній — глибока рана.
Не торкайтесь — боляче землі!
«Проміння землі», 1957 р.
"Я вам кажу, що цей поет був геній"
* * *
Я вам кажу, що цей поет був геній.
Ви кажете, що ви пили з ним каву.
Я вам кажу,що то не є суттєве,
чи ви йому на очі потрапляли.
Ви кажете: — Історію цікаву
я розкажу. — Як ви пили з ним каву?!
Вам більш нічого не було цікаво?!
Тебе ні з ким не треба пити, каво.
27.02.1995
«Мадонна перехресть», 2011
"Я в людей не проситиму сили..."
* * *
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених.
«Проміння землі», 1957 р.
"Я виросла у Київській Венеції..."
* * *
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кістики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
