Поза межами болю - Турянський Осип Васильевич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Де ти, мій сину, тепер?
Не смію питати, чи ти здоров, бо не знаю навіть, чи ти живеш, моя дитино.
Як легко було б мені на серці, якби я знав, що ти, сину, разом із матір'ю, що ви обоє живете здорові.
Тоді я не почував би себе тут таким нужденним і опущеним, хмари не видавалися б мені так понурими, ледова пустиня не була б для мене така студена, така безкрая.
Бог і люди прогнали мене від себе, покинули, забули мене.
Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу — ось як, сину, довелось мені, твоєму батькові, святкувати твої родини!
Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.
Скажіть мені, люди: де вони обоє?
Чи вони живуть?
Даремне питання.
Мої товариші убогі, нужденні так само, як я, й не знають нічого.
Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.
І ти, моє серце, засни!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Та проте як дивно!
В самім куточку мого серця притаїлося щось.
Воно мале, марне, бліде.
Це надія.
Може, неприятель, який залляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як я побачив мого сина на руках матері, що і йому довелося покинути жінку й дитину, й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерті.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Лиш одно мене лякає.
Чорна змора мучить мене днем і ніччю.
Все стає мені перед очима жахливий образ смерті, який я бачив у Мункачі.
Боюся назвати по імені цю страшенну пошесть.
Не можу дивитись на тих жовнірів із запалими, почорнілими обличчями.
Вони висідають із поїзда, який привіз їх сюди з моєї рідної землі.
Ніхто не сміє приступити до них, привітати їх.
Лиш пес біжить їм настрічу.
Хтось крикнув... хтось стрілив, пес жалко заскавулів і тікає.
Звір'я мусить заплатити ранами за своє прив'язання до людини.
Бо навіть собака не сміє зблизитися до хорих на холеру, щоб їх привітати.
Жовніри кладуться на землю біля поїзда і в'ються в судорогах.
Вкінці хтось являється й успокоює їх...
Смерть.
Може... моя дружина з сином...
Ох, зимний піт виступає мені на чоло...
Геть від мне, пекельний привиде!
Не муч мене довше!
Люди, люди!
Тяжко мені, тяжко!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Та хоча ця змора доводить мене до божевілля, то я таки не можу повірити, що ти, сину, вже не мав би жити, не може мені в голові поміститися думка, що твої рученятка, які колись так міцно обнімали за шию батька, вже застигли і спочивають непорушно в холодній, сирій землі.
Ні, ти живеш, мій сину, разом із матір'ю.
Так, ви обоє живете.
Я цілую твою маленьку головку, мій сину, й бажаю тобі, щоб ти ніколи не зазнав долі свого батька.
А як виростеш великий, не будеш тужити за мною, як я за тобою, бо не зможеш пригадати собі, що й ти колись мав батька й бавився та сміявся на його руках.
Мати скаже тобі, що твій батько згинув на війні, і ти будеш із пошаною згадувати моє ім'я.
А як запитаєш матері, де моя могила, то мати скаже тобі зі сльозами, що твій батько спочиває десь далеко, серед буйних степів великої України.
Ані мати, ані ти, мій сину, ви обоє не знатимете, що я не лежатиму в нашій рідній українській землі,— тільки десь далеко на чужині вовки-сіроманці розірвали й рознесли мої кості по албанських нетрах, покинених богом і людьми.
Будь здоров, сину мій,— навіки.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Навіки?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
А може, я тебе й матір знов побачу? Ах, що це за думка? Я тебе й матір побачу... Яка чудова мрія!
Я тебе й матір побачу!..
Невже ж це не божевілля думати про те, що зі світового пекла, в якім усе людство карається, і з цієї холодної безодні, в котрій я тепер гину, я вийду живий і знов побачу вас обох живими і здоровими?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Давно вже це було, як я, сину, отримав останній лист від твоєї матері.
Написала мені, що коли запитала тебе, де тато, то ти глянув своїми синіми оченятами задумано далеко перед себе, показав своєю малою ручкою кудись і сказав:
— Там.
І тепер, скоро тільки гляну на оцю чорну гору, що понуро і грізно бовваніє переді мною, то все здається мені, ніби чую, як ти говориш:
— Там...
Ох, сину мій!
Там на тій горі сидить смерть і вже простягає свої руки по мене.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Доле, доле!
Облегши мені мій безтямний біль!
Хай я бодай у сні побачу мого сина на руках моєї дружини!
Коли ж мені таки судилося вмерти тут, то хай я перед смертю збожеволію й бодай у хорій уяві мрію про своє родинне щастя, до котрого ти на все мені затріснула браму, доле моя!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Я не тужу за ніким,— сказав Добровський,— Проклинаю цілий світ і серджусь навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінити й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою гроша та своєю все свіжою різноманітністю статевої розпусти перейшли тисячу разів найдикішого мужчину — хама. За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б'є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:
— За що ти б'єш у лице трупа?
— За те,— каже він,— що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.
Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!..
Із-за великої втоми мені приходилось тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:
— Добровський! Що ти зробив із тим капралом?
— Я пустив йому кульку в лоб.
— Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами.
— Якщо попіл не загасить перед тим цієї іскри,— сказав Добровський.
— Ось тут між нами,— озвався Ніколич,— заступлені австрійські народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте, ми, їх сини, співчуваємо собі тут, наче брати. Ми тут уже здійснили ідеал братньої прихильності й любові.
Добровський мовчав хвилину, опісля озвався з гіркою іронією:
— Яка ідея привела нас в албанські нетра? 45 000 трупів невинних батьків і синів на шляху смерті! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!
І не умремо ми навіть так званою геройською смертю, тільки погибнемо тут, наче сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! І якщо сюди заблукають колись ситі прогульковці, то про наші кості заговорить найперше, напримір, така дама, у котрої буде замість душі здоровий питльований книш, який її так розіпре, що вона буде похожа на ходячий тілесний бомбаст.
