Поза межами болю - Турянський Осип Васильевич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.
Добровський сказав:
— Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.
— Але що з тобою... Пшилуський? — нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.
— Маєте кріс,— відповів глухо Пшилуський.
— О Боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,— падькав Ніколич.
Всі зрозуміли.
— Хто з нас найслабший? — питав Сабо і глянув на Боянія.
Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.
— Я даю ось яку раду,— сказав Сабо.— Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу.
Будемо бігати і скакати довкола цього корча.
Біганням огріємося трохи, тоді — про мене — роздираймо наше дрантя на вогонь!
Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..
Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав:
— Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді.
Німий жах охопив їх.
І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути.
Так мусило бути!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча.
Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги:
«Скачи, скачи і витримай... а то, може, твої власні товариші тебе доб'ють!»
Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад.
Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше.
Ніхто не хотів зоставитися позаду других, щоб не показати, що він найслабший.
І було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця, котре з землисто-темного і брудно-сірого ставало чимраз більше фіолетним.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нагло якась дивна сила прикувала мої ноги до землі.
Руками я заслонив спершу очі, потім кулаками став бити себе по чолі.
Хотів розвіяти затміння, котре в цій хвилі насунуло на мій мозок, або вбити правду, що станула мені перед очима.
Бо нагло видалось мені, що мої товариші щезли і якісь дивні марева вищирили очі на мене...
І нараз якесь шалене бажання огорнуло мене:
Упасти, впасти, впасти трупом на місці або скочити у провалля!
Убити, розтоптати цього черва, що ім'я йому свідомість!..
Я станув над берегом обриву й дивлюся в глибину, повиту сірою мрякою.
Сто кроків під моїми ногами спить біла, скублена, застигла мла.
Біле ложе з великими, круглими, м'якими подушками...
Це біле ложе манить мене до себе, так манить...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Але ні.
Як зоветься та сила?
Залізним ланцом скувала мене ззаду й не пускає...
О ні, життя не має ціни для мене.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками...
Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця, ні краю немає...
Там вони обоє.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Та проте я аж тут їх чую.
Чую маленьку ручку за собою на шиї.
Тепер ця ручка вже більша.
Я ж її два роки не видів!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ці дві істоти...
Ні, я мушу жити!
Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу...
Га, га... я скачу...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нараз Добровський кинув дикий проклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів. Зареготався і крикнув:
— Он воно як! Панове, я бачу, що ви — гуляєте! Ха, ха, ха! Ось чого вам закортілося! Ну — нівроку... Значить, до танцю треба, звісно, музики...
Я вам заграю на цимбалах.
Став несамовито кламцати і скреготати зубами.
Оця музика Добровського рилася у стривожені серця товаришів, як диявольський глум і нагадувала їм смерть.
— Перестань! — закликав Ніколич.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Добровський пригадав собі, як колись аранжував танці на балах.
Усміхнувся, як усміхається смерть, і запитав:
— Невже ж ми останні, щоб на нашій забаві бути без аранжера? Ба, а де ж наші дами? Невже нам гулять без дам? Уявім собі, панове, скільки балів відбувається тепер на світі, який ми давно покинули. Скільки розкішних дам крутиться в цьому менті на те, щоб марно прогуляти своє життя! А ми тут гуляємо, щоб наше життя назад вигуляти! Напружім нашу хору уяву, схильну тепер і так дуже скоро до привидів і галюцинацій, і не один із нас матиме, може, забаву, з чудовою дамою. Ха, ха, ха!
— Добровський, ти, здається, збожеволів,— пробурмотів понурим голосом Сабо.
— Може бути. Та я вам одно скажу: ви всі збожеволієте, лиш я сам заховаю ясний розум, бо в мене, здається, занадто твердий череп на такі тонкості, як видіння й божевілля. Це мені дуже прикро. Ви, може, побачите балеві дами очима, а я, здається, тільки душею. Однак очима душі я більше побачу від вас.
Замовк і глянув далеко перед себе.
Стояв хвилину задуманий, опісля говорив:
— Не боюся нічого. Та не розумію, чому ця мертва тиша кругом нас і ваша мовчанка мене чогось бентежить? Усе здається мені, що серед цієї заклятої тиші нагло щось блисне і вдарить, як грім. І вб'є Штранцінгера за це, що він стоїть такий байдужий, вас — за те, що ви такі сумні, мене — за те, що я сміюся... Отже, доки в мене ще трошки сили, мушу забалакувати ці дивні почування в собі... Я у своєму нужденному житті дуже мало говорив. Та тепер, супроти обличчя смерті чую потребу поговорити трошки... Буду словами полокати свою душу й балакати, балакати, кричати і сміятися, ха, ха, ха! Та й маю я дещо сказати світові за себе й за вас... Панове! Більше доброго тону! Більше елеганції! Не позирайте так спідлоба, як темна ніч! Хай дами вичитають із ваших усміхнених мін, що ви хочете засипати їх компліментами!
Показував товаришам елеганцію і граціозність танцю.
Дивна суперечність між його добірними салоновими рухами й між його обшарпаними, брудними латами, покритими снігом і засохлою кров'ю!
І якби вони були у світі життя й сонця, то, може, було б і дивно глянути, як його уста, все складені до іронії і глуму, ціле його запале, бліде й зелене лице з довгою, розчіхраною, рижою бородою і з вусами, наче дві розмикані мітли, силкувалися виразити приємну, солодку й готову до компліментів міну салонового льва.
— Панове, ви причепурилися не по-балевому. Не маєте поняття про хист, як і чим подобатися дамам і як їхнє серце здобувати. Де ваші лікери? Де ваші фраки? Де ваші гладенькі, товстенькі й оголені обличчя? Ви хочете своїми обідраними обвислими ляхами наслідувати фраки? А де, панове, головна річ для дам: ваше тіло? Це непростима легкодушність із вашого боку, панове, що вам закортілося з вашим «я», яке важить у кожного 38 кілограмів, забавлятися в товаристві балевих дам! Невже ви, легкопері й заморожені панове, хочете служити товстобоким дамам за холодильця? Вам зібралось на охоту залицятись до жінок тільки своєю голою душею? О, ви, дурні... pardon... скелетні ідеалісти!
