97 - Кулиш Николай Гуриевич (электронные книги бесплатно txt) 📗

Д і д з ц і п к о м. Отак, як бачиш. Стоїть коло божого дому та куриіь, та смердить, щоб ти знав, цигаркою.

Г о д о в а н и й. А чого, дозвольте, стоїть?

Д і д з ц і п к о м. Спитай його!

Х т о с ь і з л ю д е й. Чашу, святиню церковну забирають!.. Позолоту, срібло…

Г о д о в а н и й. Як це забирають, дозвольте? Хто бере? По якому праву?

Х т о с ь і з л ю д е й. А по такому, як і хліб брали. Камуні отій.

Г о д о в а н и й (прикидаючись). Дозвольте, то хліб — вещ зрозумілая, але ж чаша й хрест — це ж божії речі… Та хто бере?

К о п и с т к а. Комісія.

Г о д о в а н и й. Яка така комісія? Хто її обрав?

К о п и с т к а. Народ.

З л и й г о л о с Який народ? Де той народ?

К о п и с т к а. Бєдний народ.

Г о д о в а н и й. Та народ аж ось коли сходиться, а про комісію то ніхто, ма’іь, і не чув?

К о п и с т к а. А я кажу — которий найбідніший народ. Як і полагається тепер.

Прийшли ще люди.

З ними С т о н о ж к а, Д і д Ю х и м, В а с я, П а р а с к а. Гомін пішов.

Г о д о в а н и й. Ось що. Копистко! Ми, народ, вже знаємо про все… Бо ми, народ, знаємо, коли й яка з повіту бомага прийшла і що в тій бомазі пишеться. Ми, народ, тепер питаємось, як це так? В бомазі пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ми, народ, про це знаємо?

Г о л о с (незаможницький з натовпу). Которе бідне — знає як один.

Г о д о в а н и й. Підожди там!.. Як це так, ми, народ, питаємось, що в бомазі пишеться так, а ви чините навиворіт та ще й нишком од усіх? У бомазі сказано, щоб на об-чеських зборах проголосовані були всі церковні речі, а ви, як ті злодії, вдерлись в церкву і що робите?

Д і д з ц і п к о м. Чуєш?

Г о д о в а н и й. Так оце ми, увесь народ, і кажемо: чи дамо, чи не дамо чашу і хрест — об цім ви в народа спитайтеся!..

Г о м і н. У народа спитайтеся!..

Д і д з ц і п к о м. Чуєш, що народ каже?

К о п и с т к а. Та який же з вас народ, чудак ти, чоловіче?

Д і д з ц і п к о м. Як так?.. А хто ж ми, щоб ти знав?

К о п и с т к а. Ви ж незорганізований елімент, та й усе…

Г о д о в а н и й (по паузі). А ми ось що, граждани, комісія од народу! Ходімо зараз в церкву та й заборонимо їм по закону совєцькому…

К о п и с т к а. Ша!.. Підождіть!.. Закон то совєцький, та не про вас його писано.

Г о д о в а н и й. Та ти чого тут розкамашуєш! Що ти нам — начальство чи хто?

К о п и с т к а. Не начальство, а Совєцька власть!

Д і д з ц і п к о м. Яке ти маєш право?.. Хто тебе настановив?

К о п и с т к а. А звісно, не ви, діду. Були такі, що настановили… Ми тепер власть, і більше ніхто!

Г о д о в а н и й. Розступись, море, — кізяк пливе.

Д і д з ц і п к о м. Оце правда — розступись, море… Недавно з кізяка й не вилазило, а тепер — начальство!

П а р а с к а (тут як не вихопиться). А вам досадно? Га? Аж очі пухнуть з досади, що колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила, а тепер… тепер питають: де тут живе товариш Мусій К о п и с т к а?..

К о п и с т к а (посміхаючись). Тут! Осьдечки я, Мусій К о п и с т к а!

П а р а с к а. Не перебивай, сатана!.. Пожалуста, на з’їзд до нас… Ось воно! Колись моєму сатані й на землю забороняли сісти, а тепер його й на плисові крісла садовлять, раду з ним радять, як воно, що й до чого, а вам що? А вам сто сухих досад од цього!..

К о п и с т к а. Трах-тара-рах — оце вам, діду, резолюція!..

Д і д з ц і п к о м. А ти… А ти кинь цигарку, кажу! (Та й замірився на Копистку ціпком).

К о п и с т к а (не зворухнувся). Ша, діду!

Д і д з ц і п к о м. Кинь, бо…

К о п и с т к а. Не дмухайте, діду, проти вітру…

Д і д з ц і п к о м. Бо…

К о п и с т к а. Бо пуп увірветься.

Ударити дід не наважився. Одступивсь. Трясеться.

Разом сливе вийшли: із церкви — комісія, з-за огради — Г и р я, монашки, глухонімий Л а р и в о н.

Натовп подався назад. Галас упав, ущух.

С м и к. Що тут таке, Мусію?

К о п и с т к а. Та як би тобі й сказати… Виходить інцидент.

С м и к. Що саме?.. Хто?..

П а р а с к а. Та хто ж, як не дід Онисько.

Г о д о в а н и й… Бач, досадно стало, що мій рудий…

К о п и с т к а. Та цить!

Д і д Ю х и м десь луною озвався: «Моя мила, щоб ти воза не побила!»

Незорганізований елімент поприходив і за пазухою свою резолюцію держить…

С м и к. Яку тут резолюцію? В циркулярі пишеться, хто буде невдоволений, хай о своїм невдоволенні напише до повітової комісії, і там розсудять…

Г о д о в а н и й. А ми, народ, знаємо, що в циркулярі обратнеє пишеться. Отож ми, народ, і питаємось: як це так, дозвольте? Пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ви як берете?

Г о м і н: — Хто вам дозволив?

— Сказано, щоб на обчеських зборах!..

— Пишеться, щоб увесь народ проголосував, а ви самі?

С м и к. Хто нам дозволив?.. (Нагукав). Стоножкин Василько! Ось іди сюди, Васю! (А сам до Копистки), На, Мусію, подержу, поки ми протокола їм прочитаємо…

Немов блискавка в очах у всіх блиснула, як побачили, що С м и к дав Копистці речі церковні, в голубу тканину повиті.

К о п и с т к а (помітивши блиск цей і рух). Не гарячись, Сергію! Чуєш?

С м и к. Не боюсь, бо маємо право!.. (Вийняв протокола). Товаришу Вася! Просю вас прочитати.

В а ся (почав читати). Протокол найбідніших граждан слобідки Рибальчанської. Слухали й постановили ми собі третього марта 1923 року, що дійсно придумали не треба лучче товариші в центрі, щоб забрати з церков срібло-злато і повернути на хліб голодним, которі у нас дійсно пухнуть і мруть без соблюдєнія статистики…

Г и р я. А скільки вас вписалося?

Г о л о с и. Скільки вас душ?

К о п и с т к а. Дев’яносто сім!

С м и к. Всіх, хто має право голосу в нашій слобідці, сто вісімдесят дев’ять. Нас вписалося дев’яносто сім. Кого більше?.. Маємо право?.. Отож не крутіть, бо на своє не викрутите!..

Г и р я. А хто вписався в протокол?

С м и к. Не вам питати, та вже прочитай їм, Васю, щоб не крутили! Вичитай усіх… Хто там? Ну?

В а ся (вичитував). Підписались срібло-злато церковне брати: С м и к Серьога, К о п и с т к а Мусій та Парасковея…

Г о л о с. І сюди вскочила!

Д р у г и й. Аякже! Без неї й паски не посвятяться.

В а с я. Рогачка Василь, Клименко Захар, Барило Свирид. Золото Мойсей, С т о н о ж к а Іван…

Г и р я. Не вірю!

С м и к. Що?

Г и р я. Не вірю! Ви багато без спросу повписували…

С м и к. Кого, наприклад?

Г и р я. Та хоть би й Стоножку Івана. Та чимало є таких, що не хотіли, а ви їх повписували, щоб протоколом уим незаконним людей дурити.

С м и к (усміхнувся). Ану спитай, он С т о н о ж к а Іван стоїть, спитай його!..

К о п и с т к а (до Стоножки). Чуєте, сваток?.. Ха-ха-ха! Та на таких, як сваток Іван С т о н о ж к а, весь цей протокол, мало протокол — уся Совєцька власть держиться…

Г и р я (до Стоножки). Скажи, Йване, привселюдно, ти з доброї волі писався? Ти згоджуєшся, щоб чашу й хрест у нас забрали?..

К о п и с т к а. Скажіть йому, сваток!.. Посадіть його на лід — ану?

Всі обернулися до Стоножки Івана.

Він вимовив тихо і хрипко помертвілим язиком:

— Я не з доброї волі писався… Я щоб не давати чаші і хреста…

Г и р я (блиснув злим смішком). Чули?

Г о д о в а н и й. Отак вони дурять нашого брата — народ!

Д і д з ц і п к о м. Отак, щоб ви знали!

З н а т о в п у: — Га?

— Га-га?

— Ага!

— Ага-га.

К о п и с т к а аж зблід.

Подивився на Стоножку, щось хотів сказати та тільки крекнув:

— Хто б знав, що такий інцидент случиться! У Васі затремтіли губи, заскакав папір у руках:

— Тату!.. Ви ж, тату, погодились, а я… за вас, за неграмотного, писався… (До всіх). Тато писалися!..