97 - Кулиш Николай Гуриевич (электронные книги бесплатно txt) 📗
Г о д о в а н и й. А як дійдеться чого?
Г и р я. В усі дзвони вдаримо, з хуторів людей покличемо, муром станемо!
Г о д о в а н и й. Та ні, я про щось протчее…
Г и р я (підвів брови). Ви думаєте?
Г о д о в а н и й. А не обійдеться.
Пауза. Тріснуло в лампадику.
На обличчі в Гирі тіні заграли.
Поправив лампадика і мовив глухо:
— Ну, що ж… і про такий случай є чоловік.
Г о д о в а н и й. Хто?
Д і д з ц і п к о м. А я знов не второпаю, що ви й до чого?
Г о д о в а н и й. Помовчіть, діду. (До Гирі). Хто?
Г и р я. Л а р и в о н!
Г о д о в а н и й (несподівано, розложиста). Ха-ха-ха. Оце вже ілюзійон!
Г и р я (зачепило його). Не ймете віри?
Г о д о в а н и й. Та… Глухе ж і німе. Як говорилось у нас, у драгунів, — ідійот!
Г и р я. Хочете, при вас наведу його на тропу? (Гукнув у другу хату). А ввійдіть, сестриці, сюди!.. Нечутно з’явились Ч е р н и ц і. Г и р я до них:
— Побіжіть котора та покличте Л а р и в о н а! Він там біля клуні або біля церкви… Через садок ідіть!
Ч е р н и ц і метнулись обидві.
Г о д о в а н и й. Ет… Даремно й язика терти — воно ж не зрозуміє!
Г и р я. Ви немов за дурного мене маєте…
Г о д о в а н и й. Та ні! Л а р и в о н а я маю за дурня.
Г и р я. А не такий вже дурний. Я йому на мигах, на знаках про царя й про комуну — про все. Та й сам він бачив, як хліб трусили та забирали… Там такий злий на комнезам, що аж-аж.
Г о д о в а н и й. Ой, чи такий же він до самого споду?
Вернулись Ч е р н и ц і.
За ними завіяний снігом всунувсь Л а р и в о н.
Без шапки. На голові білим вінком сніг.
Г о д о в а н и й. Та в його шапки нема, чи як?
Г и р я. А то як вітер, гроза або оце хуга, дак він без шапки отак цілу ніч виходить. (Повернувся до Л а р и в о н а. На мигах, на знаках йому). Сідай, Л а р и в о н е, до печі!.. Погрійся! Та сніг обтруси, сніг… Та дрючка у куток постав. Не хочеш? То сідай так.
Замугикав Л а р и в о н. Обтрусився. Тільки на голові сніг білим вінком зостався.
Г о д о в а н и й. Та невже ото він розуміє?
Г и р я (на мигах, на знаках.) Дивись, Л а р и в о н е!.. Комуна ота написала… комнезамам… що у нас хліб забрали й одвезли, знаєш?..
Л а р и в о н замугикав.
От-от… Зрозумів? Комуна написала хреста й чашу з церкви брати, корогви брати. (До Годованого). Він любить корогви носити. (До Л а р и в о н а). Усе срібло-золото… Всі цяці брати… цяці… (Показав йому на позолоту й срібні вінці в іконах). Написали забрати!
Л а р и в о н замугикав.
І чашу божу заберуть! Чашу!.. Оту саме, що батюшка з неї меду давав тобі… Зрозумів? Но-но! Одвезуть, одвезуть. Зуби собі робитимуть! Бачив у комісара, що жив у нас отут на квартирі?.. Ну от… А церкву зачинять, запечатають і тебе наженуть…
Д і д з ц і п к о м. Як собаку наженуть, щоб ти зна…
Г и р я. Завтра прийдуть до церкви. Не треба пускати!.. Бити їх треба!..
Звівся Л а р и в о н. Голосніш замугикав.
С м и к а отого, К о п и с т к у Мусія знаєш?..
Д і д з ц і п к о м (не втерпів). Бити їх!
Засварився дрючком Л а р и в о н. Замахав. Тіні по стінах побігли.
Г и р я. Отак!.. Отак!.. (До Годованого). От хто вдарить! А ви не вірили…
Г о д о в а н и й (годі й собі). Бий їх!
Д і д з ц і п к о м. За развьорстку бий!
Г о д о в а н и й. На махан бий! Ч е р н и ц і (й собі): — Бий їх! — Бий! Бий!
Перша (підскочила до Л а р и в о н а. Співає. Плаче). Ми трудились… Килимки, обруси ткали… Людям… Ми капусту, квітки поливали… Васильками пахло, сонечко було. А вони нас… на сніг, на мороз…
Друга (збоку забігла. Простягла руки). Хрест зняли на брамі… Хлак червоний там… А ми бігли, бігли… через греблю, лугом, степом… Ніч та сніг… Ніч та сніг… Ще й досі трусимось… Ось дивись — трусимось.
Обступили Л а р и в о н а. Сіпають, шарпають, плачуть.
Г и р я насилу їх вгамував:
— Та він же глухий, не чує… На знаках йому треба, на мигах… А ви… Та ви, дивіться, засмикали його!.. А господи!.. Та ви його ще з тропи зіб’єте, що допіру я навів… Одступіться!
Одсапались усі. Л а р и в о н, сварячись, став до стіни.
Сніговий вінок почав танути. Скотилися перші краплини — немов чужі сльози на
Л а р и в о н о в і м обличчі. Тоді Г и р я до Годованого:
— А що! Тепер вірите?
Г о д о в а н и й. Спиніть, бо ще когось загилить.
Г и р я (до Ларивона). Ну годі… Завтра!.. Розумієш — завтра! Во-во… А зараз…
Зашаруділо щось, замацало за дверима.
Всі обернулись до дверей. Г и р я занепокоївся:
— Це ви, сестриці, сіней не заперли… Хто там?
Почувся голос:
— Це я… С т о н о ж к а Іван. Одчиніть!
Г и р я пошепки показав усім, щоб вийшли у другу хату.
Засніжений, спираючись на ціпок, тихо увійшов С т о н о ж к а:
— Це я, Гнате Архиповичу… От що я вам скажу, Гнате Архиповичу. Я прийшов… Позичте мені хоч з півпуда…
Г и р я. Гай, гай, голубе мій, якби ж то я мав що позичити…
С т о н о ж к а. Озадку чи той… макухи, може, а то ж сами бачите — гину… У Ганни вже ноги спухли…
Г и р я. По щирості скажу, Йване, зосталось ячменю того пудів з десять — держу на насіння. Ні жита, ні пшениці й озадку нема. Коли не віриш, ходім покажу горище, засіки, бочки… Ось ходім!
С т о н о ж к а. Та нащо! Не треба, Гнате Архиповичу, я вірю вам…
Г и р я. Бачиш, посивів? Ночами не сплю, все думаю, об весні помишляю, як сіяти будемо, Йване? На все село семеро коней зосталося: у мене, у Годованого, у діда Ониська, у Щербака Трохима. А пшениці — ні зернини, ні проса, ні гречки нема. От коли загибель прийде, Йване, дак це весною. Усім буде край!.. (По паузі). Ну, що там кажуть С м и к та К о п и с т к а? Невже тому правда, що мають забрати в церкві чашу христову, хрест, позолоту й срібло?..
С т о н о ж к а. Кажуть, бомага прийшла…
Г и р я. Ну а ти, Йване, як про це думаєш?
С т о н о ж к а. Не думав про це, Гнате Архиповичу, бо не можу… Світ в очах отак хилиться, крутиться… Запаморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться.
Г и р я. Га? До чого довели людей! Дивитися тяжко…
С т о н о ж к а. Гнате Архиповичу!.. Може, у вас… кішка є, то позичте!..
Г и р я. Стямся, Йване! Де ж таки видано було, щоб християнська душа вживала коли котятину… Та краще вже вмерти, як ото їсти котів чи собак…
С т о н о ж к а. Та ні, я не їсти… Миші завелись у хаті, дак Г а н н а просила дістати кішку…
Г и р я (засміявся). А де в тебе тії миші взялися! Давно, ма’ть, подохли вони… От що, голубе мій, дав би я тобі ячменю, якби ти…
С т о н о ж к а (аж скинувсь, ожив). Я одроблю!.. Я…
Г и р я. Дав би з останнього, кажу, якби ж ти одцурався їх, одсахнувся від К о п и с т к и та С м и к а та й повернув на християнську тропу…
С т о н о ж к а. Я той… я краще одроблю вам…
Г и р я. А, голубе, що мені твій одробіток! Ти на правильну тропу вийди! Он завтра вони забиратимуть з церкви чашу і хрест, ти що їм скажеш? Дозволиш чи ні?..
У Стоножки голова поникла.
Га?
С т о н о ж к а засіпався.
Невже, питаюсь, дозволиш і з богів сорочки познімати?
С т о н о ж к а. Не знаю про це…
Г и р я. Гм… Так-таки й не знаєш?
С т о н о ж к а. Не думав про це…
Г и р я. Гм… Якщо не думав, то піди та подумай, помисли. А тоді приходь! Тим часом і я подумаю, обмислю… (Глянув на годинник). Та дивися, вже скоро десять! Біжить час, обминає нас… І не зглянешся, як отак і смерть у двері набіжить…
С т о н о ж к а (глухим голосом). Гнате Архиповичу І Я за вами руку підійму… Як скажете, так і чинитиму…
Г и р я. Е, ні!.. Я не приневолюю, я не силю тебе, Йване. Ти краще подумай, голубе, виваж все це, обміркуй…
С т о н о ж к а. Я вже надумавсь… Я за хрест і чашу… Щоб не брали їх, скажу, і щоб більше нічого у людей силою не брали.
