Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗

Дiвчата (спi­ва­ють ве­сiльну пiс­ню i пе­ре­хо­дять кон).

Як дiв­ча­та пе­ре­хо­дять кон, Олек­са пiд­бi­га до Га­лi i при­дер­жує її.

Галя. Хто це?

Олекса. Го­луб­ко моя, це я.

Галя. Ти, Олек­со? Те­бе ви­пус­ти­ли? Ну, сла­ва бо­гу! Що, уга­мо­вав­ся стар­ши­на?

Олекса. Де там то­бi уга­мо­вав­ся! Я втiк, щоб з то­бою по­ба­читься та по­ба­ла­кать, бо завт­ра тре­ба їхать у прий­ом.

Галя (обнi­має йо­го). Бiд­ненький!

Олекса (обняв­ши Га­лю од­ною ру­кою). Нi, моя зо­ре! Я ба­га­тi­ший да­ле­ко вiд стар­ши­ни, бо ти ме­не лю­биш!

Галя (ту­литься до нього). Бач, який ба­гач! А що ж я бу­ду ро­бить, як те­бе прий­муть у мос­ка­лi?

Олекса. Дядько пе­ре­ка­зу­ва­ли че­рез Пет­ра, щоб не бо­яв­ся. Стар­ши­на хо­че пiд­ло­гом вiд­дать ме­не, щоб те­бе вис­ва­тать. Я вiльгот­ний, ка­жуть.

Галя. А щоб вiн не дiж­дав, щоб я пiш­ла за нього за­мiж! Що со­бi в го­ло­ву заб­рав! Аби ти ме­не не за­був, а я бу­ду i з мос­ка­лiв те­бе до­жи­даться, ор­ле мiй!

Олекса. Моя ле­бi­донько!

Цiлуються.

Галя. Сер­це!

Мовчать.

Олекса. I чо­го їм тре­ба, пе­кельним ду­шам? Та не­хай во­ни тям­ляться, те­пер я щас­ли­вий. Я не вмiю то­бi ска­зать, як ме­нi гар­но! А ви­му­чив­ся за цi два днi, що те­бе не ба­чив, страх, зда­лось - год си­дю. Те­пер мов i бi­ди нi­якої не бу­ло.

Галя. А ме­нi за­раз i дум­ки нi­якi в го­ло­ву не йдуть. Мов­ча­ла б отак цi­лу нiч! Так би й зас­ну­ла!

Олекса. Хо­дiм до вас на го­род, там по­си­ди­мо.

Здалеку чуть го­лос Па­на­са: "Бо­дай те­бе за­вiй­на взя­ла!"

Галя. Чуєш?

Прислухаються. Го­лос Бур­ла­ки: "Спа­лю, всю ху­до­бу по­рi­жу!"

Олекса. Хтось б'ється чи в хо­лод­ну ко­гось ве­дуть, тi­кай­мо!

Виходять. Го­лос Бур­ла­ки: "Сон­но­го зв'язав та й зну­щаєшся! Бо­дай вам ру­ки по­кор­чи­ло! Лу­ци­пiр!" Го­лос стар­ши­ни: "Хо­дiм, хо­дiм, го­луб­чи­ку, у хо­лод­ну!"

Виводять Па­на­са зв'яза­но­го.

Бурлака. Я то­бi цього в вiк вiч­ний не по­да­рую! Уну­кам за­ка­жеш! Не бу­деш же ти ме­не дер­жать у хо­лод­нiй до смер­тi.

Старшина. Доб­ре, доб­ре! От як завт­ра да­мо хлос­ту, то пос­мир­нi­шаєш, о, пос­мир­нi­шаєш!

Бурлака. А щоб ти своїх дi­тей не по­ба­чив, ко­ли це ста­неться! (Сил­кується ро­зiр­вать вiрьовки.) У!!

Старшина. Ха-ха-ха! Не ро­зiр­веш! Вiрьовка но­ва!

Бурлака. Ка­ра­ул, роз­бiй­ни­ки!

Сидiр (б'є Бур­ла­ку по шиї). От то­бi роз­бiй­ни­ки! (Пхає йо­го в две­рi, звiд­кiль чуть сто­гiн. Си­дiр за­ми­ка две­рi.) Си­ди там! Ач, уку­сив за пальця, чис­та со­ба­ка!

Старшина. Те­пер тiлько Олек­су знай­ти - i дi­ло на­ше гу­де!

Сидip. А де ж вiн дi­неться? Знай­де­мо, мо­же, вже й ве­дуть.

Старшина. Хо­дiм, хлоп­цi, до ме­не, по тру­дах, я дам вам по чар­цi. На­то­ми­лись доб­ре. Я вже ду­мав - вип­ру­чається. Здо­ро­вий стра­шен­но. Де ж, од­вi­рок вир­вав ру­кою! I Ви­гу­ляв­ся ко­ло овець. Не­хай те­пер по­пос­тить. Ти, Си­до­ре, йо­го дог­ля­дай, по­ки я приїду з прий­ому, а там ми йо­му до­ро­гу най­де­мо.

Сидiр. Та вже будьте пев­нi!

Виходять. Па­руб­ки пе­ре­хо­дять кон i спi­ва­ють: "Ой чу­ма­че, чу­ма­че…"

Прiська штов­хає Пет­ра, а той опи­нається.

Прiська. Iди, iди! По­си­дiв у хо­лод­нiй, то ще хо­чеш по­си­дiть.

Петро. Та ме­нi тре­ба бу­ло Па­на­са знай­ти.

Прiська. Знаю я, яко­го Па­на­са! Чо­го ти вит­рi­щав очi на Iва­ни­ху?

Петро (смiється доб­ро­душ­но). Ну, та й дур­на ти, вра­жа ба­ба! Ска­за­но - ба­ба, та й го­дi! То­бi раз у раз на дум­цi пус­те! От хi­ба… Пус­ти, ме­нi тре­ба безп­ре­мiн­но Па­на­са най­ти, вiн ме­не шу­кав!

Прiська. Го­во­ри ко­му iн­чо­му, а я знаю те­бе, здо­ро­ва со­ба­ка! То­бi од­нiєї жiн­ки ма­ло!

Петро (обнi­ма Прiську). Ох ти, моя го­луб­ко!

Прiська (штов­хає Пет­ра). Та вiд­че­пись, ма­рю­ко!

Пет­ро. От на­пасть! Удень стар­ши­на, а вно­чi жiн­ка пiд ареш­том дер­жать.

Щезають.

Трiщить вiк­но в хо­лод­нiй. По­тiм ви­па­да­ють дош­ки, i Па­нас ви­ла­зить.

Панас. О гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Зро­ду та­ко­го со­ро­му не пе­ре­жи­вав, як оце прий­шлось на ста­рiсть! О, те­пер же або жив не бу­ду, або те­бе до­ко­наю! Зем­лею, не­бом i бо­гом зап­ри­ся­га­юсь, що мав би згнить в ост­ро­зi, а це то­бi, Ми­хай­ло, не прой­де да­рем­но!

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Волосне прав­ле­нiє.

Писар (си­дить на зем­лi сон­ний, про­ти­рає очi i ог­ля­дається кру­гом). Оце так, у во­лос­тi i зас­нув. (Стог­не, пiд­нi­ма­ючись з зем­лi, i бе­реться за го­ло­ву.) А у го­ло­вi гу­де, то, єй-бо­гу, не­на­че вi­тер у ди­ма­рi! Учо­ра пе­ре­дав ку­тi ме­ду. Доб­ре, хоч ра­но про­ки­нув­ся, - нiх­то не ба­чив, що я тут ва­ляв­ся. Аж за сер­це смок­че, так по­га­но! (По­зi­хає i по­тя­гається.) А тут ще й ро­бо­ти до бi­са… Пос­ла­ли в го­род бу­ма­гу, щоб Бур­ла­ку ареш­ту­ва­ли i як без­паш­порт­но­го при­ве­ли. Оце сьогод­ня по­ви­нен. зiб­раться сход i пiд­пи­сать при­го­вор, щоб як Бур­ла­ку при­ве­дуть, то ми йо­го на­зад. Тре­ба пи­сать при­го­вор, по­ки що. Я так ду­маю, що Бур­ла­ка, як на­си­диться в ост­ро­зi, то укоськається i, хоч йо­го i вер­нуть, пе­рес­та­не лiз­ти у вi­чi. То­дi вп'ять ку­ри!.. По­га­но бу­де, як вiн там ус­пiв наб­ре­хать справ­ни­ко­вi! Тiлько ж Ка­зю­ка не по­ви­нен до­пус­тить, рас­по­ря­же­нiє здєла­но аку­рат­но!

Сидiр (вхо­дить). А ви вже тут? Ра­ненько!

Писар. Бо тут i спав.

Сидiр. Нев­же!

Писар. Єй-бо­гу! Не тям­лю, як i ро­зiй­шли­ся!

Сидiр. Доб­ре смик­ну­ли!

Писар. А ви хi­ба мен­ше за ме­не?

Сидiр. Так хоч до­до­му до­тяг. Учо­ра стар­ши­на ка­зав, щоб ви­го­то­ви­ли при­го­вор за Бур­ла­ку, до схо­да. Ско­ро лю­ди поч­нуть зби­раться на сход. Я оце зно­ву де­ко­го пох­ме­ляв.

Писар (сi­да за стiл). Ру­ки так трем­тять, не­на­че про­пас­ни­ця тру­сить! (Бе­ре пе­ро.) Еге, й пе­ра не вдер­жиш! Нi, ма­буть, тре­ба про­пус­тить, бо та­ко­го тут нашк­ря­баю, що й сам опiс­ля не роз­бе­ру. (Чис­тить но­жич­ком пе­ро.) З тiєю ще ста­тис­тi­кою од­но не­щас­тя; тре­ба мер­щiй кiн­чать. (Кри­виться i бе­реться за го­ло­ву). Чи вас чор­ти­ки не ха­па­ють?

Сидiр. Ха­па­ли, та я вже пох­ме­лив­ся.

Писар. Так iдiть при­не­сiть мер­щiй, бо ме­нi тре­ба пи­сать, а тут ру­ки не сто­ять! Доб­ре, що вчо­ра на­пи­сав за Пет­ра до учи­те­лiв. А йо­му за­га­ду­ва­ли, щоб прий­шов?