Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Параска. То вже то­бi так бог дає, що щас­тя в двiр са­мо йде; ти ж дав­но Гна­та лю­би­ла…

Софiя. Мо­же, вiн шут­ку­вав…

Параска. Чо­го ж йо­му шут­ку­вать?

Софiя. А Вар­ка?

Параска. Хi­ба не ба­чи­ла, що глек роз­би­ли?

Софiя. Хто йо­го знає?.. Во­ни гу­ля­ли дов­го.

Параска. Ото ска­за­ла - гу­ля­ли!.. Од­но - за­ли­цяться, а дру­ге - по­вiн­чаться! Вар­ка з Гна­том гу­ля­ла, а за­мiж - чу­ла? - за Сте­па­на йде. Так во­но все! По­ки гу­ля­ють - об­рид­нуть од­но дру­го­му, а дру­жаться з ти­ми, хто су­див­ся…

Софiя. То прав­да. Тiлько ме­нi чо­гось на­че страш­но… аж трем­тю…

Параска. То то­бi ра­дiс­но, а ти ду­маєш - страш­но… ти ще ди­ти­на!

Софiя. Мо­же. Слу­хай, сест­ро, як по­ба­чиш Гна­та… нi, не при­хо­диться…

Параска. Ска­зать, щоб прий­шов?

Софiя (ки­ває го­ло­вою). Тiлько щоб нiх­то не чув! (Цi­лує її.) Яка ти доб­ра! Про­щай! (Хут­ко вер­тається на­лi­во.)

Параска (одна). Та­ка смир­на дiв­чи­на та щи­ра, i люб­лю я її, мов сест­ру… А тут i справ­дi, як хлоп­цi не бре­шуть, чуд­не щось ро­биться! Не вспi­ла Вар­ка пос­ва­риться з Гна­том, вже й ста­рос­тiв жде!.. Був, ви­хо­дить, та­кий за­ра­нi на прик­ме­тi, що тiлько морг­ну­ла, а вiн i тут… Гор­да та зав­зя­та, кля­та дiв­ка, не дасть у ка­шу нап­лю­вать! Пi­ду дiв­ча­там роз­ка­жу, - там, пев­но, вже зби­ра­ються. (Пiш­ла впра­во.)

З ха­ти ви­хо­де Вар­ка.

Варка (одна). Бо­же мiй, що ж це зо мною дiється? Го­ло­ва го­рить вог­нем, аж в ухах дзве­нить!.. Вже й со­неч­ко за­хо­дить, а Гна­та не­ма i не вид­но!.. Ско­ро ве­чiр i ста­рос­ти прий­дуть вiд Сте­па­на! Ох! На­че щось усе­ре­ди­нi пор­ва­лись! Здається ме­нi, що з сон­цем ра­зом зай­де на­вi­ки моє щас­тя!.. Бо­же, бо­же! Нев­же ж i справ­дi ме­нi су­див­ся Сте­пан, а не Гнат?.. Нев­же та iдол­ка, Со­фiя, так при­ча­ру­ва­ла йо­го вiд­ра­зу, що вiн на­вi­ки зо мною пос­ва­рив­ся? Нi, не по­вi­рю. Що ж ро­бить? Ще мож­на дать Сте­па­но­вi звiст­ку, щоб не при­си­лав за руш­ни­ка­ми!.. Пi­ти са­мiй до Гна­та? А!! Пi­ду! Вiн до­ма… Вiн жде… (Хут­ко на­дi­ва хуст­ку на го­ло­ву i йде по­за свою ха­ту на­лi­во.)

Злiва ви­хо­дять 1-а i 2-а дiв­ча­та.

1-а дiв­чи­на. Здрас­туй, Вар­ко! Вар­ко, здрас­туй!.. Ку­ди це во­на так май­ну­ла? Ка­жу, здрас­туй, - мов ог­лух­ла, i не ог­ля­ну­лась…

2-а дiв­чи­на. Заб­ра­ла со­бi в го­ло­ву, що кра­щої й не­ма вiд неї…

1-а дiв­чи­на. I що там хо­ро­шо­го? Тьфу!..

2-а дiв­чи­на. Я то­бi ска­жу: во­на ча­рiв­ни­ця! Всi ка­жуть, що її ба­ба - вiдьма…

1-а дiв­чи­на. Та я са­ма ба­чи­ла, як во­на на зо­рях во­ро­жи­ла, - не­дур­но ж па­руб­ки за нею так упа­да­ють.

2-а дiв­чи­на. Вiдьомське код­ло!.. Хо­дiм, сест­ро. Ди­вись, Гнат iде, на­че кра­деться! Вчо­ра пос­ва­ри­лись, бач, який хо­де? За­ча­ру­ва­ла па­руб­ка.

Пiшли нап­ра­во.

Справа, з задньої ку­лi­си, ви­хо­де Гнат.

Гнат (один). Ву­ли­цею не пi­ду, прой­ду ми­мо, бо як по-ба­че, ска­же - на­рош­не її шу­каю. I вга­да! Цi­лий день блу­каю: то за го­ро­да­ми, то в са­ду у панськiм, то за кла­до­ви­щем - на­зи­раю, чи не вий­де, а во­на, кля­та, не ви­хо­дить!.. Зiл­ля!.. По­ба­чить би тiлько, ус­мiх­нуться, морг­нуть - i го­дi!.. Не ви­хо­дить же… А са­ма у ме­не й з дум­ки не йде! Му­чусь, нi­чо­го й їсти не хо­четься. I що тут та­ко­го, що Омелько за­че­пив Вар­ку? А во­на ж як по­тiм при­ся­га­лась, що лю­бить ме­не!.. Оду­рiв! Так, на­че чорт у ме­не втис­ся. А Со­фiї чо­го на­го­во­рив? Со­ром те­пер i в вi­чi їй гля­нуть!.. Як­би не­на­ро­ком стрi­нуться… не ви­хо­дить, зав­зя­та й во­на. Хi­ба пi­ти са­мо­му в ха­ту? Нi, бу­де кеп­ку­вать, злiсть ме­не вiзьме… Чорт йо­го по­бе­ри, по­зи­чу очей у сiр­ка, не­хай тро­хи по­кеп­кує… пi­ду… не­хай її бу­де звер­ху… (Пi­шов у ха­ту.)

Омелько i Дем'ян її iдуть злi­ва.

Омелько. Ку­ди ж би вiн дiв­ся? Нi до­ма, нi у Сви­ри­да, нi у Пет­ра не­ма i не бу­ло. Сви­рид ка­зав, що вран­цi ба­чив, як пi­шов по­за го­ро­да­ми у панську ле­ва­ду. Чи не у Цим­ба­ла во­ро­жить? Ха-ха-ха!

Дем'ян. Ну, як не­ма, то де ж йо­го вiзьмеш? Хо­дiм до Ми­ки­ти. Там хлоп­цi зби­ра­ються, мо­же, й Гнат тим ча­сом прий­де, а пос­лi всi сю­ди на сва­тан­ня.

Пiшли нап­ра­во.

З ха­ти ви­хо­дить Гнат.

Гнат. Десь по­бiг­ла! Ма­буть, на ву­ли­цю… Ме­не шу­кає. Пев­но, i їй не лег­ше; не­хай же тро­хи ще по­му­читься, а ме­нi те­пер бай­ду­же. Пiс­ля свар­ки тiльки по­рiг пе­рес­ту­пить важ­ко, а пе­рес­ту­пив - i по­ми­рив­ся! Як я рад, що пе­ре­мiг-та­ки се­бе, бо у ме­не та­ке ка­торж­не сер­це: як роз­лю­ту­юсь, то й не ба­чу нi­чо­го пе­ред со­бою… Те­пер вiд сер­ця од­ляг­ло i зов­сiм по­лег­ча­ло… на­че аж їсти за­хо­тi­лось. Пi­ти до­до­му, - там, ма­буть, ма­ти лю­тує, бо не знає, ку­ди й дiв­ся. А пос­лi пi­ду на ву­ли­цю.

Чути спiв з пра­во­го бо­ку. Нi, до­до­му пос­лi… спi­ва­ють, там, пев­но, i во­на ме­не жде, - по­бi­жу!.. Зай­ду зза­ду, пiдк­ра­дусь i за­ту­лю очi… Чи пiз­на? Пiз­на! (Пi­шов нап­ра­во.)

Злiва пе­ре­хо­дять кон Сте­пан i ста­рос­ти.

Степан. Хо­дiм же мер­щiй, смер­кає, а дядько Мат­вiй бу­дуть нас ждать.

Староста. Не ха­пай­ся. Вiн над­ве­чiр та­ба­ку мне, то по­ки нам­не - пос­пiєм… А Вар­ка ж зна, що прий­дуть ста­рос­ти?

Степан. Зна.

Староста. Гар­ну дiв­чи­ну то­бi вис­ва­таєм, мо­го­рич з те­бе тре­ба ве­ли­кий.

Степан. За мо­го­рич не тур­буй­тесь - бу­де; хо­дiм тiлько мер­щiй, не­ра­но.

Староста. Не­терп­ляч­ка бе­ре? Ха-ха! Хо­дiм!

Пiшли нап­ра­во.

Варка ви­хо­де хут­ко злi­ва.

Варка. О кля­тий, о бу­сур­ме­не! Я вби­ва­юсь, му­чусь, а йо­му бай­ду­же: i до­ма цi­лий день не­ма! Вiн десь те­пер си­дить з Со­фiєю об­няв­шись! Щоб же ти уда­вив­ся! Бо­дай то­бi доб­ра не бу­ло, як ти во­див ме­не цi­лий рiк, а те­пер нас­мi­яв­ся на­до мною! Ну, не я бу­ду, ко­ли чим-не­будь i то­бi не од­дя­чу, а не я, то бог те­бе на­ка­же за твою неп­рав­ду до ме­не!.. Бо­же мiй! Який же сму­ток, який жаль у ду­шу за­па­дає… От-от ста­рос­ти прий­дуть! Ста­рос­ти? Вiд не­лю­ба, вiд Сте­па­на… А! Нi, не по­мо­же! Не бу­ду му­читься, не бу­ду, не дiж­деш, бу­ду кеп­ку­вать над то­бою, смi­яться! Бо­же, бо­же, дай ме­нi си­лу, дай ме­нi смiх i ра­дiсть, по­мо­жи ме­нi помс­титься над моїм во­ро­гом! Цi­лий рiк бу­ла щас­ли­ва, при­гор­та­ла­ся до нього, слу­ха­ла, як би­лось у нього сер­це в гру­дях… О, на­що ж я згадую? На­що? Щоб бiльше му­читься… Тьфу! Тьфу! На все, що бу­ло! А як бо­жив­ся?.. Пе­кельна твоя ду­ша, те­пер бо­жиш­ся Со­фiї… Мер­щiй, мер­щiй би ста­рос­ти!.. Ве­сiл­ля! Щоб Гнат ба­чив, що я ве­се­ла i не жу­рюсь! Я вже те­бе за­бу­ла, не­на­ви­дю, ти ме­нi осо­руж­ний, ти вий­няв сам з гру­дей моїх те сер­це, що те­бе лю­би­ло, те­пер тут пус­то, а в пуст­цi мiс­це знай­деться й Сте­па­но­вi… (Пiш­ла у ха­ту.)

Справа ви­хо­дять 1-а i 2-а дiв­ча­та.