Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Гордій. Ку­ди ж ти та­бак зап­ря­тал?

Охрім. В ки­ше­ню. Твоя, мо­же, про­дер­та, а в мене ціла.

Гордій. Вот так мо­шенст­во!

Текля. От як­би по­нес­ли той папір до Ок­са­ни, то та б кра­ще про­чи­та­ла.

Степан. О, та б про­чи­та­ла! Ок­са­ну доб­ре па­нич нав­чив гра­мо­ти.

Текля. Нав­чив і до ро­зу­му довів. А во­на те­пер хо­де, як та про­ява, та ко­сою світе!

Охрім. Вже Ок­са­ну вхо­пи­ла на зу­бок?

Степан. Гля­ди, щоб ча­сом тобі не засвіти­ло очах!

Текля. Ов­ва!

Степан. Не ов­ва­кай! Ти пле­щи про ко­го іншог а про Ок­са­ну ні пис­ни.

Текля. Я своїми очи­ма ба­чи­ла, як во­на на тім ти жні плоскінь ви­би­ра­ла, та все ви­хи­лю­ва­ла­ся, та за пояс­ни­цю ха­па­ла­ся.

Степан. Слу­хай, Тек­ле, я пло­хий-пло­хий, ну, як роз­лю­ту­юсь, то й чорт мені не сват.

Текля. Знаю я, що й тобі Ок­са­на за­па­ла в око, че­рез те ти те­пер і зас­ту­паєшся за неї.

Степан. Про ме­не… не про ме­не йшла річ, а це діло не твоєї па­рафії. А за Ок­са­ну я кож­но­му в'язи вкру­чу!..

Парубок. Ну, кож­но­му, чи не ду­же ба­га­то бу­де.

Степан. Я го­ло­вою за неї одвічаю.

Охрім. Стри­вай, Сте­па­не, не га­ря­чись! Прав­да, бра­ти­ку, як оли­ва, на­верх спли­ва. Ти на­тя­каєш, Тек­ле, на те, що, ста­ло бить, Ок­са­на важ­ка? Доб­ре! Ад­же ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що па­нич вже два ро­ки не приїздив до­до­му.

Текля. Так я за­пев­не знаю, знаю, що…

Степан. Що слід тобі гу­би по­би­ти!.. Ну, не ідол­ка ти?..

Текля. Що ж він - візьме її, чи як?

Степан. Там вже чи по­бе­руться во­ни, чи ні, інша річ. Ти б по­ду­ма­ла хоч би те, що чо­го б то­му па­ни­чеві хо­ди­ти до Ок­са­ни се­ред біло­го дня, на очах у лю­дей, ко­ли б що, мо­же, бу­ло у йо­го на думці.

Гордій. Вот ето так вєрная прав­да! У нас у го­роді ежелі єсть ка­кая ко­мерція про­меж ка­ва­ле­ра з ба­ришнею, так завсігда еті діла поз­но вно­че, по­то­му дньом глав­ноє - ам­биція.

Степан. Геть ти під три чор­ти з своєю ам­бицією, до­ки не би­тий!

Гордій. Вот те­бе й по­ра­дош­ний раз­го­вор!

Степан. Не лізь! Ко­ли не до те­бе п'ють, то не ка­жи "здо­ров"!..

Охрім. А цитьте, ли­бонь, щось го­мо­нить.

Прислухаються.

Так і є! (Ди­виться). Он­деч­ки па­нич вер­тається з охо­ти!..

Текля (при­див­ляється). Он­де ж і титівський па­нич з ним, той, що, ка­жуть, сам собі їсти ва­ре!

Охрім. По­че­ши ще язи­ка на па­ни­чеві.

Текля. Ба ні ж! Гарні па­ни нас­та­ли! Хоч би цей титівський па­нич: зап­ря­же сам ко­ня­чи­ну та й і їде се­лом, не­на­че той па­ла­мар, що у піст попідвікон­ню ку­рей та по­ро­сят клян­чить!

Гордій. Не мо­жет бить! Вот так вос­пи­таніє!..

Текля. А я все ж та­ки ска­жу…

Степан. Про Ок­са­ну-та­ки?

Охрім. Та­ки стри­же­не, стри­же­не? Здається мені, що щось ти це не­да­ром пле­щеш про дру­гих!

Степан. Та ну її к бісу! Ану за­водь хто пісню!..

Гордій. Я вам спою по ва­шо­му вку­су.

(Говорить). А ви підхва­туй­те.

Деякі па­руб­ки му­ги­чуть. Гордій зно­ву.

Всі пішли.

Борис Во­ро­нов, Вла­ди­мир Пет­ро­вич Гор­нов і Максим Фортуна; всі во­ни з руш­ни­ця­ми і охот­ни­чи­ми тор­ба­ми.

Максим. Ну, па­ни­чу, як собі хо­че­те, а вдру­ге ви­ба­чай­те, щоб я вас повів на охо­ту. Шко­да, те­пер вже більш не підду­ри­те ме­не!..

Борис. Це но­ви­на! Чим же ми вас підду­ри­ли?

Максим. Ще й пи­та­ють! Ви ж та­ки ро­зумні і вчені, мов­ляв, лю­ди, то й розмірку­ва­ли б: що цілісінький день ви собі уд­вох ба­ла­каєте, а за ва­ми слідком чов­гає щось та­ке, ніби теж ски­дається на лю­ди­ну, а ви йо­го вва­жаєте ні за при­ший хвіст ко­билі чи за німо­го?.. Бовк­не­те яке там сло­во до ме­не; ко­ли б, мов­ляв, ви по-на­шо­му, по-прос­то­му ба­ла­ка­ли, як перш бу­ло ко­лись, то, мо­же б, і я ро­зумів там що п'яте хоч че­рез де­ся­те.

Борис. То хіба ви по-руськи не ро­зумієте?..

Максим. Цеб­то по-панськи? А де ж би ми тут нав­чи­лись?

Горнов. Вже й розсівся.

Борис. Я ду­же но­ги на­то­мив.

Горнов. А що ви тоді, хоч тро­хи-та­ки шу­ру­палі по-руськи?

Максим. Вам та­ки ціка­во? Аяк­же. Ве­ли­ка, бач­те, бу­ла б на­ву­ка; "так точ­но", "не мо­гу знать", “слу­шаю!", "ча­во зво­ли­те?" - ото й по на­вуці.

Борис по­дає йо­му та­бак.

Та ви вже, будь лас­ка, самі мені, бо мої пальці, мов­ляв, не до то­го па­пе­ру зроб­лені. А яка чу­до­ва ніч, ти­хо-тихо, мов­ляв, як у вусі. Чи во­но на дощ оце за­тих­ло, чи на вітер?

Горнов. А вам як здається?

Максим. Та хіба ж вас цьому не вчать?

Горнов. Не вчать.

Максим. Як то мож­на! Во­но ж по­вин­но сто­яти у тих кни­гах, що вчи­те.

Горнов. Не до­див­ляв­ся.

Максим. І все ви шут­куєте. Дай, бо­же, мов­ляв, щут­ку­ва­ти, аби не пла­ка­ти. Я сам ска­жу, що от наш пи­сар, так той вга­дує: чи го­ди­на бу­де, чи не­го­да, тілько на хви­ли­ну заг­ля­не у кни­жеч­ку і за­раз вга­да.

Горнов. То ж кни­жеч­ка вга­дує, кот­ра зветься ка­лен­дар.

Максим. Як ви ка­же­те?

Горнов. Ка­лен­дар.

Максим. Ба ні, не ка­лен­дар, а сон­ник, бо він вам і сон вга­да - як ув око вліпе.

Горнов. Ба­ки лю­дям за­би­ва.

Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і руж­жо мо­же за­мо­вить! Чи віри­те, що раз як за­мо­вив мені оцю руш­ни­цю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Му­сив вже йо­му пос­та­но­вить півквар­ти.

Горнов. І нап­ра­вив?

Максим. Ще й як нап­ра­вив!

Горнов. Май­стер, зна­чить, до уся­ко­го діла?

Максим. О, го­ло­ва! Ка­жу вам, до уся­ко­го діла до­теп­ний!

Горнов. Дов­го ще по се­лах отакі муд­реці, як ваш пи­сар, мо­ро­чи­ти­муть ми­рян.

Максим. От­же, ви не віри­те?

Горнов. А зви­чай­но, що не вірю.

Борис. Як тут чу­до­во! Я б отак до самісінько­го світу про­сидів.

Горнов. Ви­га­дай півто­ра людсько­го! І що тут красотнього? Жа­би ква­ка­ють, від став­ка му­лом не­се, під но­га­ми вог­ко, аж джя­ко­тить, а не­жи­тя та­ко­го тут здо­ро­во­го мож­на схо­пи­ти.

Максим. Еге, що й тиж­день, мов­ляв, не вич­хається.

Горнов. А бісові ко­марі аж пе­чуть.

Максим. А ви об­ку­рюй­те се­бе, отак навк­ру­ги пус­кай­те дим, то та по­гань і не наб­ли­зиться, і втіка­ти­ме, як чорт від ла­да­ну.

Борис. Ти, Во­ло­дя, не лю­биш по­езії.