Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Поэзия и драматургия » Драматургия » Пошились у дурні - Кропивницький Марко Лукич (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Пошились у дурні - Кропивницький Марко Лукич (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Пошились у дурні - Кропивницький Марко Лукич (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗. Жанр: Драматургия. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:
ЯВА 2

Ті ж і Ва­силь (ви­хо­дить з кузні).

Антон. Ну?

Василь. Ні ну, ні тпру!

Антон. По­га­но пан пи­ше! Ну, а я сво­го ога­ря тро­хи гнуз­даю! Ось-ось ско­ро й цур­ку надіну на гу­бу!

Василь. А знаєш, бра­ту­хо, що я де­що при­ду­мав?

Антон. Ка­жи що!

Василь. Ко­ли вже діло до­хо­дить до ніку­ди, то тре­ба на хит­рощі пус­ка­тись!

Антон. Я це дав­но знав і так і роб­лю! Бо в світі на гроші та на гос­по­дарські дос­тат­ки більш бідних лю­дей, ніж ба­га­тих, а що на ро­зум бідних, то ще більш. І ті лю­ди, що жи­вуть в дос­тат­ках, здебільшо­го ма­ють див­ну на­ту­ру: во­ни не мо­жуть сту­пить і од­но­го сту­пе­ня без по­во­ди­ря, а інші то ще й гніва­ються, чом їх за ніс не во­дять!..

Василь. Як же це так? Я й не роз­бе­ру!..

Антон. А ось розміркуй! Нап­рик­лад, от ска­жу про мо­го ха­зяїна: ко­ли б я не за­пев­нив йо­го у тім, що не­нави­дю бабсько­го ро­ду, чи він дав би мені під приг­ляд своїх до­чок?

Василь. Ай справді!

Антон. Перш він бо­яв­ся вий­ти за подвір'я, му­чив­ся, сер­деш­ний, не спав спокійно, не їв, не пив… Все йо­му зда­ва­лось, що йо­го доч­ки за хлоп­ця­ми біга­ють… А те­пер він пішов собі до лю­дей без­печ­но. Ста­ло бить, я во­дю йо­го за ніс йо­му ж на ко­ристь!

Василь. Ну, та й хит­рий же ти!

Антон. Та й ти ж на хит­рощі пус­каєшся?

Василь. Моїми хит­ро­ща­ми я тільки се­бе ду­рю! Ска­жу тобі, бра­ту­хо, що без Гор­пи­ни мені кра­ще в опо­лон­ку го­ло­вою!..

Антон. От ще що ви­га­дав! Не­хай нак­ла­да­ють на се­бе ру­ки ті, за кот­ри­ми є ко­му жал­ку­ва­ти; а наш брат, бідо­ла­ха, за­ги­не не своєю смертію, то ска­жуть: "Ту­ди йо­му й до­ро­га, ле­да­цюзі!" Я теж ко­хаю Ориш­ку, а що ж ти вдієш? Тре­ба хит­ру­ва­ти: не мож­на че­рез тин - лізь попід тин!..

Василь. Ти мені щод­ня од­не й те ж ка­жеш. Ка­жу тобі, що мені не ждеться!.. Ні, я рішив! Оце я за­раз не­су ро­бо­ту в містеч­ко та забіжу до пи­са­ря, він мені родак, і щось-то вже він мені та по­ра­дить! Я чув, що мій ха­зяїн не сьогодні-завт­ра до­жи­да же­ни­ха з го­ро­да, хтось-то має приїха­ти сва­та­ти Гор­пи­ну!..

Антон. І мій на­тя­ка час­тенько про яко­гось же­ниха, теж з го­ро­да.

Василь. Піду упа­ду пря­мо пи­са­реві в но­ги, не­хай виз­во­ля обох нас!..

Антон. Яким по­би­том?

Василь. Про те вже він знає. (Пішов).

Антон. А мо­же, й справді пи­сар що-не­будь приду­ма? Чув я, що пи­сарі на ці шту­ки ве­ликі май­ст­ри. Що ж це Ориш­ка й досі не ви­хо­дить? Ска­за­ла ж: "Як тільки батько з дво­ру, то за­раз і вибіжу!" (По­ба­чив Ориш­ку). Іди, Ориш­ко, не бійся! Батько он­деч­ки, вже лед­ве ма­ня­чить. Пішов по лю­дях гроші пра­ви­ти за переміл, то, мо­же, там і геть-то за­гос­тюється…

ЯВА З

Оришка і Ан­тон.

Оришка. Ох, я так вся і трем­тю!

Антон. Бог зна, чо­го ти ля­каєшся!

Оришка. Де ж пак! Не­щас­ли­ва на­ша до­ленька, що й по­ба­ла­ка­ти не до­ве­деться до ла­ду…

Антон. Що ж, ко­ли батько твій, бач, все гне на те, щоб до йо­го до­чок сва­та­лись ду­карі або купці.

Оришка. Ох, го­ренько тяж­ке! "Віддам,- ка­жуть,- те­бе хоч за ста­ро­го та без­зу­бо­го, аби б за гро­шо­ви­то­го!"

Антон. То-то ж бо й є! Що не ка­жи, а ве­ли­ке діло гроші! А ти пос­лу­хай батька, по­ко­рись йо­му та йди хоч за чор­та ли­со­го!

Оришка. Бог з то­бою, Ан­то­не, як це ти го­во­риш? Ти гніваєшся за щось на ме­не? І че­рез те так крив­диш ме­не? Чи я ж тобі у чім зра­ди­ла?

Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здав­ся, чи як? Он і вчо­ра цілісіньку ніч ви­хо­див по ле­ваді, а ти й не прий­шла!.. А я хо­дю, як дур­ний… Ма­ло не до світа блукав та виспіву­вав! (По­мов­чав). Ну, Ориш­ко, що ж, на ду­ма­лась ти про те, що я тобі ка­зав?

Оришка. Ска­жу пря­мо батькові: віддай­те ме­не за Ан­то­на!

Антон. Ко­ли ж то бу­де?

Оришка. Як тільки спобіжу та­ку го­ди­ну, що во­ни не бу­дуть сер­диті...

Антон. Це бу­де як­раз на ма­ненько­го Юрія, як рак свис­не!

Оришка. Во­ни інко­ли бу­ва­ють та­ки ду­же добрі!

Ан­тон. На Ми­ко­ли та й ніко­ли!

Оришка. Я ска­жу їм пря­мо, що не пе­ре­жи­ву розлу­чен­ня з то­бою!

Антон. Пе­ре­жи­веш!

Оришка.

Ох, яка твоя мо­ва ураз­ли­ва!
За що ж, ми­лий, ти вра­жаєш
Ук­рай моє сер­це?
Чи вже ж справді ти ду­маєш,
Ко­хан­ня ми­неться?

Антон.

Хоч ду­маю не ду­маю,
Сер­ця я не зму­шу:
Воно ниє, во­но рветься,
Га­ди­ною в'ється!
Не прис­пить йо­го й не споє
Сон-тра­ва ні ру­та,
Од­на смерть йо­го за­гоє
Та зілля-отру­та.

Оришка.

На­що ж смерть, не­хай надія
Об­гор­тає ду­шу,
Бо без неї, як без сон­ця,
За­ги­ну­ти му­шу.

Антон.

За­не­ха­яв я надію
І дум­ки за­ли­шив,
Тільки сер­це по­ри­ває,
То кви­лить, то умліває…
Не прис­пить йо­го й не споє
Сон-тра­ва ні ру­та,
Од­на смерть йо­го за­гоє
Та зілля-отру­та.

Оришка.

Годі, ми­лий, ор­ле си­зий,
Годі ж су­му­ва­ти;
Станем щи­ро у гос­по­да
До­леньки бла­га­ти!

Оришка і Ан­тон.

Боже ми­лий, ми­лос­ти­вий,
Згляньсь на на­шу до­лю,
Спаруй сер­ця наші й душі,
Вчи­ни свя­ту во­лю!
Хоч бла­гаю - не вбла­гаю,
Горя я не зму­шу,
Бо не­має йо­му краю:
Воно па­лить ду­шу.

Антон. Од­на­че я все-та­ки бо­юсь віри­ти тобі! Бо не мо­жу я сво­го сер­ця зас­по­коїти!

Оришка (гля­ну­ла убік). Ой ли­шенько, батько вже вер­та­ються!

Антон. Чи й справді? (Гля­нув убік). Так, так! Вже йо­го ли­хе не­се! Слу­хай, Ориш­ко, піде­мо нап­ро­па­ле?.. Ні? Чо­го ж ти мов­чиш?.. Ти ба­чиш, що сер­це моє вог­нем по­ня­ло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слу­хай сю­ди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні бу­ла на ле­ваді!..

Оришка. Бу­ду хоч смерть, а при­ли­ну, мій ор­ле!

Пішли.

ЯВА 4

Кукса ви­хо­дить зас­му­че­ний і сіда на лаві.

Кукса. Вто­мив­ся! Не так від хо­ди, як від тих ду­мок, від то­го кло­по­ту! Ку­ди не піду, так дум­ка но­ги й по­вер­та до­до­му. (Співа).

Чи мені ж хоч ма­ри­лось,
А чи у сні верз­лось,
Щоб отак на старість
Сумувати при­ши­лось?
За що ж, за що, за що
Ти ме­не ка­раєш,
У зем­лю вга­няєш,
Сили відіймаєш,
Господи! за що?
Доти я був щас­ли­вий,
Доти я й не жу­ривсь,
Доти й не знав смут­ку,
Доки я не же­нивсь.
Нащо ж, на­що, на­що
Жінку собі взяв,
Дітвори прид­бав,
Клопоту заз­нав,
Господи! на­що?
Сумую я й ну­дю­ся,
Світ мені ос­то­гид,
Бідкаюсь та б'юся,
Як та ри­ба об лід.
Куди ж, ку­ди, ку­ди
Подінусь з жур­бою,
З тяж­кою нудьгою,
З та­кою сім'єю -
Гос­по­ди! ку­ди?
Перейти на страницу:

Кропивницький Марко Лукич читать все книги автора по порядку

Кропивницький Марко Лукич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Пошились у дурні отзывы

Отзывы читателей о книге Пошились у дурні, автор: Кропивницький Марко Лукич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*