Пригоди на Шостому континенті - Квілічі Фолько (электронная книга txt) 📗
ДВАДЦЯТЬ АКУЛ ПРОТИ ДВОХ ЛЮДЕЙ
З чужих слів переказую події, які сталися цього ранку. Було близько одинадцятої, Мазіно залишився в човні, Джорджо зійшов на берег, щоб зробити кілька знімків, а Бруно Вайлаті спустився під воду за кілька миль від нашої стоянки. Він помітив великого дентекса, підкрався до нього і вистрілив. Риба почала шалено битися, полилася кров. Через кілька секунд з'явилася велика акула і кинулася, щоб схопити пораненого дентекса. Поки Джорджо Равеллі встиг підплисти на заклик Вайлаті, налетіли нові акули, і на цьому місці море закишіло хижаками. Акули були не великими, але й не дуже маленькими, кожна мала два-три метри завдовжки, їх назбиралося штук двадцять.
Серед нас тільки Джорджо не зустрічався ще з акулами, в той день він прийняв бойове хрещення. Він і Вайлаті разом почали спускатися униз, озираючись навкруги. Вайлаті тримав рушницю напоготові, а Джорджо фотографував. Акули випливали з глибини і, мов блискавки, носилися навколо них угорі, внизу, праворуч, ліворуч…
Потім Джорджо розповідав мені:
— Я ніколи в житті не забуду цього видовища!
Мазіно сміючись додав: «Коли ці двоє божевільних були під водою, вода кипіла, мов у казані, від акулячих плавців, які розсікали поверхню».
Кілька хвилин пробули вони вдвох серед акул. Потім Вайлаті прицілився — і сталевий гарпун уп'явся в тушу одної з хижачок. Людина вперше вистрілила в акулу.
ПОЛЮВАННЯ НА АКУЛУ
Якщо бути точним, цей постріл не перший. Члени нашої експедиції вже зустрічалися з акулами — сам Вайлаті підстрелив рибу-гітару, Букер — невелику акулу, — і до нашої експедиції в багатьох морях земної кулі люди стріляли з підводних рушниць у малих або практично безпечних акул.
Але це був перший постріл у досить велику мільбертову акулу, представницю підрозділу риб-людожерів. Людина зробила цей постріл у дуже невигідних для себе умовах: в самій гущі хижаків, на досить значній глибині і в каламутній воді.
Ось як це відбулося. Вайлаті витяг з тіла дентекса гарпун, перезарядив рушницю і знову спустився під воду. Одна з акул підпливла на відстань пострілу. Бруно почав заходити збоку. Саме в цей момент Вайлаті, напруживши м'язи, різко повернувся… Забринів метал, хижачка з силою вдарила хвостом, щоб втекти… Влучив! Чудовий постріл!
Настав напружений момент. Що робитиме далі акула? Як поводитиметься решта хижачок?
Акула почала відчайдушно борсатися, вода порожевіла. Зараз втече, треба щось робити! Втече не тому, що має велетенської сили хвіст, а просто потроху почне тягнути вбік. Постріл вдалий (гарпун уп'явся на рівні зябрових щілин, саме проти серця і печінки), і все ж таки кожна інша риба опиралася б набагато завзятіше. Зразу ж після пострілу Вайлаті взяв Джорджо за руку, щоб той допоміг йому «гальмувати», коли акула, бува, дуже сильно потягне. Але потреби в цьому немає. Цариця моря тягне їх ще кілька метрів, потім слабне і, переможена, припиняє опір.
Тепер здобич треба підняти на поверхню. Настає момент «виплиття». Та невідомо, що робитимуть інші акули, які крутяться поблизу. Чи накинуться вони на вмираючу акулу, як про це часто розповідають, чи нападуть на людину, що вбила їх родичку?
І натяку немає на щось подібне. Акули продовжують спокійно плавати, наче нічого й не сталося, а потім лякаються чогось і зникають. Вайлаті живий і здоровий, сповнений гордощів, випливає на поверхню і спокійнісінько вантажить у човен свою здобич.
Сьогоднішній випадок має для нас виключну цінність, і не тільки з наукового боку. Поряд з цілою низкою питань експедиція повинна з'ясувати, наскільки акули небезпечні для людей, що працюють на Шостому континенті. Постріл Вайлаті не тільки ствердив наше припущення, що акули не нападають на людину першими, більше того, він довів, що вони не кидаються на мисливця і тоді, коли розтривожити їх і навіть поранити. А з цього можна зробити переконливий висновок, що славнозвісні хижаки не такі вже страшні для водолазів.
До того ж мисливець полював на дуже небезпечну представницю акулячого роду, та ще й на очах у цілої зграї родичок.
Вайлаті, Мазіно та Джорджо зв'язують кінці весел, приладнують до них гак, ставлять цю споруду на кормі і вішають на ній струнке і граціозне тіло акули. Надзвичайний трофей урочисто везуть на «Форміку».
Протока Нокра, 11 лютого
Вчора мене била, тіпала, мучила лихоманка, температура досягла сорока градусів, а сьогодні все наче рукою зняло, тільки ослаб трохи.
Обережно питаю у «начальства» дозволу поїхати разом з усіма при умові не спускатися під воду. При бажанні відповідь можна вважати позитивною, і я кваплюсь зайняти місце в човні, куди товариші вже складають спорядження.
Експедиція сьогодні знову вирушає в широку протоку між островами Великий Дахлак та Нокра. Під час цієї подорожі ми вперше знайомимося з Ідрісом. Це один з трьох відчайдушних човнярів, яких ми^тут найняли, йому років тридцять, обличчя завжди сумне, навіть скорботне. Великий ніс стирчить далеко вперед, домінуючи над усіма іншими рисами обличчя. На руці, біля ліктя, Ідріс носить браслет, на якому висять срібні та шкіряні коробочки. На моє запитання він відповідає, що там лежать молитви про щастя, здоров'я, любов та від сліпої кулі. Досить потрусити рукою такий своєрідний «автоматизований» молитовник — коробочки задеренчать, і молитви дійшли куди треба. Зручно — не треба витрачати зайвого часу, щоб читати їх по п'ять разів на день.
П'ЯТЬ ПОСТРІЛІВ ПО ВЕЛЕТЕНСЬКОМУ БАГАТОКОЛЮЧНИКУ
От ми й на місці. Товариші по черзі зникають у мінливих хвилях і тільки мені одному доводиться сидіти в човні, прикривши голову якимось чудернацьким ковпаком. Усі пірнули під воду, настала тиша. Та стояла вона недовго… Вайлаті першим порушує її, з'явившись раптом біля самого човна.
— Багатоколючник! Велетенський, кілограмів на вісімдесят! — кричить він схвильовано і зникає під водою.
Перехиляюся, зацікавлений, через борт, але нічого не бачу, — вода зовсім каламутна. Аж ось знову показалася голова Бруно:
— Є! Поцілив! Швидше другий гарпун… Треба його добити.
Похапцем подаю йому гарпун, і він пірнає. Дивлюсь, кого б покликати на допомогу. Видно тільки Цекку та Букера, але вони знаходяться метрів за п'ятсот від човна, і кликати їх марна річ, все одно не почують.
— Ради бога! Чи немає в тебе ще однієї рушниці? Ця тварюка важить центнер, аж ніяк не менше, вона поламала другий гарпун. Тільки швидше!
Я віддаю йому свою рушницю — іншої в човні немає, — і Вайлаті втретє пірнає в глибину. Та що ж це таке? Невже через якийсь там біль у животі я мушу пропустити таке видовище? Хапаю маску, ласти, надіваю їх і, забувши про поради друзів, кидаюсь у воду. Спустившись на дно, мало не луснув з досади, що не взяв з собою кіноапарат. А тут ще Мазіно, як на гріх, кудись заподівся разом з фотоапаратом.
Сцену, яка відкрилася моїм очам, справді треба було б сфотографувати. На восьмиметровій глибині вода набагато прозоріша, і я бачу майже біля себе якусь велетенську масу. Це багатоколючник. Завдовжки він такий, як Вайлаті, і відповідної товщини — справжній морський слон, тільки що замість іклів стирчать два гарпуни. Це Бруно встромив їх йому в голову. Але сталеві гарпуни для цієї потвори все одно що дві зубочистки. Риба й уваги на них не звертає. Коли Вайлаті стріляє в багатоколючника втретє, той ліниво б'є хвостом, наче даючи зрозуміти, що ця смішна мурашка-людина, яка вовтузиться поруч, Занадто вже докучає йому своїми голками, і відпливає на недосяжну відстань.
Вайлаті повертається на поверхню і відчайдушно лається. Пропало два гарпуни… з рук вислизнула така здобич! Навіть сфотографувати не вдалося! Сидячи в човні, ми деякий час дорікаємо один одному.
