Переяславська Рада. 1654 - Швець С. (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Взагалі XVIII століття було піком популярності для вжиткового застосування теми українсько-російських відносин 1653–1655 pp. Для української державності його можна назвати століттям боротьби за збереження української незалежності (початок XVIII століття) і автономії (решта часу).
Після того як Пилип Орлик не був обраний гетьманом, українська еліта фактично припинила боротьбу за незалежність. Змирившись із тим, що їх країна вже стала частиною іншої держави, українська старшина продовжувала боротьбу, яка також була дуже нелегкою і нерівною, за збереження її автономії. Особливо ця боротьба загострилась під час скасування інституту гетьманства.
Щоправда, тепер дещо змінюється ідеологічна концепція, у контексті якої застосовуються сюжети з історії українсько-російських відносин середини XVII століття, зокрема задіюються тогочасні українсько-російські договори. Передусім докорінно змінилися погляди української еліти на саму себе і свою країну. Як ілюстрацію наведемо частину політичного памфлета «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762), автором якого був С Дівович:
Ті ж самі ідеї ми простежуємо в трактатах Г. Полетики (депутат від Лубенського полку), що були підготовані ним для Законодавчої комісії 1767 року. Назви цих творів дуже промовисті: «Сборник прав и привелегий украинского шляхетства», «Записка, как Малыя Россия во время владения польського разделена была и о образе её управления», «Запись, что Малыя Россия не завоёвана, а присоединилась добровільно к России».
Пилип Орлик сприймав Україну як незалежну державу (хоч і з утисками з боку Росії), тому міжнародні договори, взагалі міжнародні відносини, сприймаються як ствердження суверенітету і незалежності країни. У сприйнятті ж уже наступного покоління української еліти Україна – це вже автономія. Відповідно договір виступає як своєрідна гарантія автономії: «Тимчасова, прийнята ad hoc Переяславська угода ретроспективно набрала характеру конституційної хартії, що визначала становище України в Російській імперії. Хоча вона час од часу зазнавала перегляду в напрямку дальшого обмеження прав Малоросії, але все-таки її вважали в принципі законно зобов'язуючою угодою». Взагалі XVIII століття в історії України досить влучно характеризується як доба українського автономізму.
Епохальним для розвитку української політичної думки та історичної науки був, звичайно, твір «Історія русів». Для української ідеї він мав таке ж значення, як для російської «История государства Российского» M. Карамзіна. Для нас важливо передусім те, що сучасний погляд на українську історію був значною мірою сформований саме ним. Тож усі українські (і не лише українські) історики та ідеологи XIX і XX століть розробляли в своїх концепціях українсько-російських взаємин 50-х років XVII століття ту, що її запропонувала «Історія русів».
Досі точно не встановлено, коли з'явилася на світ «Історія русів». Ми також не знаємо, хто її автор, але нібито остаточно з'ясовано, що ним не міг бути Григорій Кониський. Сучасні дослідники вважають, що вона створена після Великої французької революції, оскільки і за філософсько-ідеологічним навантаженням, і за лексичними ознаками «Історія русів» належить приблизно до початку XIX століття, тобто «Історія русів» найімовірніше є сучасницею «Истории государства Российского». На це вказує також промова, вкладена автором «Історії русів» в уста Павла Полуботка. У ній, окрім того, Павло Полуботко називає українців і росіян не лише єдиновірними, але й єдиноплемінними. Це свідчить про те, що ідея слов'янської єдності, а також одноетнічності східнослов'янських народів уже існувала і встигла набути певної популярності.
«Історія русів» подає нам українсько-російські стосунки як акт добровільного приєднання України до Російської держави. Фактично ми бачимо перед собою картину утворення федерації в сучасному розумінні цього поняття. Отож основним елементом взаємодії сторін маємо тут угоду 1654 року, що її належить сприймати як конституцію. Як бачимо, йдеться про приєднання України до Росії. Саме так розглядали їх усі українські та російські історики й ідеологи XIX і XX століть. І не буде великим перебільшенням, коли скажемо, що так само розглядають і нині.
Саме в «Історії русів» вперше викристалізовуються ті елементи сприйняття українсько-російського зближення 1653–1655 pp., які ляжуть в основу його подальшого розгляду. Якщо у попередників автора «Історії русів» українсько-московський союз 1654 року зображувався суто як подія військово-політична, то в «Історії русів» вона набуває ще й яскраво вираженого ідеологічного змісту. Умови договору автором викладено коротко і дуже приблизно. Найбільшу увагу автор твору приділяє не договору і не причинам та обставинам його укладення, а тому, що обидві сторони вступали до союзу «як вільний з вільним, рівний з рівним». Тобто, на відміну від більш ранніх авторів (Самовидця, С. Величка), в «Історії русів» українсько-російському договору 1654 року було вперше надано сакрального ідеологічного змісту. Тут не лише стверджується факт наявності договору 1654 року, але й подається заздалегідь визначене ставлення до нього.
Формування сприйняття
Включення українсько-російського договору 1654 року в ідеологічний обіг російської державності мало вирішальний вплив як на суспільну свідомість, так і на українську й російську історіографію.
Головною передумовою виникнення проблеми договору 1654 року було насильницьке приєднання Росією в кінці XVIII століття більшості українських земель. Консолідація України, хоч і насильна, через здійснення експансії на її терени іншої держави наражає імперську державу на небезпеку виникнення потужного українського сепаратизму. Ми не казатимемо тут про всі заходи, що до них вдавалася Російська імперія (пізніше СРСР), аби відвернути для себе цю небезпеку. Зупинимося докладніше на аспекті ідеологічному, оскільки саме він стосується розгляду українсько-російського зближення 1653–1655 pp.
Першим заходом, що спричинив виникнення пов'язаної проблеми з договором, є створення історико-ідеологічної теорії історичного розвитку східнослов'янських народів. Народилася вона в праці М. Карамзіна «История государства Российского». Основним елементом історії Росії стала історія російської державності, а точніше – правлячої династії. Найкраще характеризує цей твір те, що автор присвятив його імператору Олександру І, завершуючи посвяту словами: «История народа принадлежит царю». Населення Росії (слов'янське) подавалось як щось етнічно монолітне, неподільне, від початку династії Рюриковичів до воцаріння Романових. Таким чином, історія династії в цій схемі дорівнювала історії держави, а та, у свою чергу, – історії народу. Усе, що в цю схему не вкладалося, фактично для російської історії не існувало. З цього приводу слушно зауважив М. С Грушевський: «Вона (російська історія. – С. III.) починається з передісторії Східної Європи… потім іде мова про розселення слов'ян, сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII століття, потім переходить до великого князівства Володимирського, від нього, в XIV столітті, до князівства Московського, – простежується історія Московської держави, потім Імперії. А з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишилися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування Великого князівства Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кожнім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії».
